Тема «Твори добро, бо ти – Людина» (присвячений 1 жовтня — Дню людей похилого віку).
Мета: виховувати доброту, повагу до людей старшого покоління, уміння шанувати близьких людей (матір, батька, бабусю, дідуся).
Обладнання: аудіо запис пісні Сосо Павліошвілі «Помолимся за родителей», Ігор Саруханов «Дорогие мои старики», Вітас «Родительский дом», дзвін колоколів.
Вчитель:
Сьогодні наш виховний захід називається «Твори добро, бо ти - Людина», присвячене Дню людей похилого віку. Людей, на долю котрих лягли тяжкі випробування, людей, яких сьогодні держава неспроможна захистити. Їм потрібні наші підтримка і допомога. А ми поговоримо про те, як живеться одиноким людям, про добро, яке так необхідне кожному з нас.
У кожній країні є категорія людей, які потребують особливої уваги й піклування. Це — люди похилого віку. В Україні проживає майже 1,5 мільйони одиноких людей.
За даними інституту геронтології Україна — країна довгожителів. Але разом із тим прикро й те, що наша держава не може ще забезпечити гідну старість своїм громадянам. Будемо сподіватися, що вже в недалекому майбутньому уряд і парламент зроблять все можливе, аби людина прожила вік, відпущений природою і Богом, в щасті й благополуччі.
Саме тому, щоб привернути увагу до тяжкого становища цієї категорії людей, Організація Об'єднаних Націй оголосила 1 ЖОВТНЯ в 1999 році Міжнародним днем громадян похилого віку. Люди старшого покоління — досвідчені, мудрі, добрі. Сьогодні вони для вас просто дідусі й бабусі. Але сядьте біля них, поговоріть з ними, і вам відкриються сторінки їхнього життя. А це — історія кожної сім'ї, історія нашого народу.
Така вже їхня доля — залишитись у чотирьох стінах сам на сам із своїми проблемами, хворобами. Знали б ви, як вони чекають, щоб хто-небудь із нас завітав до них. Ми часто не помічаємо їх - згорблених, зморщених. А вони завжди поруч. В автобусі молодик несамовито штовхає дідуся, який хоче примоститися на краєчку лавки. Як виявилося, це місце він зайняв для свого товариша, що має зайти в автобус. І дідусь ніяково відходить, схиливши голову.
Стара бабця гірко нарікає на свою долю: «Маю дітей та онуків, а вони відцуралися від мене, кричать, ненавидять, обзивають». І таких прикладів -безліч. Постає запитання: що це? Невихованість? Дефіцит совісті? А, може, ми думаємо, що старість обмине нас?
Ні! Старість - уперта бестія, що покриває зморшками обличчя і руки, чіпляє на плечі горб і дає кожному палицю. Старість більше ніж потребує уваги, любові, турботи та ласки. Але часто так і залишається без цього.
Когось вона змушує жебракувати, когось рятуватися від голоду і холоду...
Щодня бачимо сумні очі тих, кого в одне ціле об'єднало слово «старість», бачимо безнадію, розпач. Такі люди часто одинокі.
Учень: Живе одинока людина
Живе одинока людина,
Чому ж ми проходимо мимо?
Живе одинока людина,
Ніким у житті не любима.
І серце у неї відкрите
Для ласки людської й привіту,
Печальним льодком оповите,
Віддалене горем од світу.
Чому ж ми не прийдемо в хату,
її не покличем з собою?
І буде одна вікувати
Людина з своєю журбою.
Нам легше, бо ми не самотні,
Ходімо ж до неї в світлицю!
І серце людини з безодні
Полине за нами, як птиця.
Л. Забашта
Вчитель Нелегким було життя наших дідусів і бабусь. Майже всі вони — діти воєнних років. На їхню долю випали голод, війна, розруха.
Учень
Бабусина доля, як ота тополя,
Що посеред поля в небо порива.
Вітер гне тополі, заметілі в полі —
Так біліє в бабці сивина.
Наткали їй горя, як два Чорних моря,
То роки голодні, то шляхи війни.
Тільки і світало, як пшеницю жала,
Та як повертались доньки і сини.
Вчитель. Ми багато знаємо про життя футболістів, космонавтів, акторів. А що ми знаємо про тих, хто з нами поруч, близь¬ких і рідних нам людей, чиїм продовженням ми є? (Діти відповідають).
Бабуся... Вона втілює в собі доброту і ласку, працелюбність і мудрість, щедрість і відданість. Придивіться, як розправляються плечі ваших бабусь, коли на подвір'ї з'являєтеся ви, їхні онуки. Бабуся, як невтомна бджілка, готує їжу для всієї родини, шиє, вишиває, в'яже шкарпетки. Та хіба перелічиш усю її роботу? А найвідповідальнішою з усіх робіт є догляд за онуками.
Дідусь... Старійшина, глава роду. Посріблені сивиною діди здавна користувалися неперевершеним авторитетом, які все знали і могли дати дільну пораду.
На жаль, діти, є ще бабусі й дідусі, які проживають самотньо. Діти й онуки їхні далеко, рідко провідують стареньких. А часто буває, що віддають своїх літніх батьків в інтернати для людей похилого віку. В інтернатах добре: вони доглянуті, не голодні. Але їхні очі сповнені смутку й печалі. Вони завжди виглядають своїх дітей, онуків. Сподіваються, що ті приїдуть хоча б провідати їх.
Звучить аудіо запис пісні Вітаса «Родительский дом».
Самотність... Вона існує через байдужість і жорстокість тих, хто живе поруч з нами, хто повинен доглянути своїх рідних, які на старість стали хворими, слабкими. Самотня старість... Які жахливі слова. З різних причин доля порозкидала дітей далеко від рідної домівки. І не завжди вони поспішають до своїх стареньких батьків.
...Жила в одному селі бабуся Катря. Було в неї двоє синів і дочка. Роз'їхалися вони далеко, живуть своїм життям, ростять дітей, працюють. А бабуся Катря тим часом постаріла, почала хворіти. Пише дітям листи, щоб приїхали, забрали її, бо одній важко господарювати. А дітям все ніколи. Дочка Марія отримала листа вранці, а прочитала лише увечері. Раніше не знайшла часу. А матуся Катруся пише, що дуже хворіє, що зиму, мабуть, не переживе. Хоче хоча б перед смертю побачити доньку і синів. «Любі мої, приїдьте хоча б на день. Я вас побачу і тоді зможу спокійно вмирати».
Так і не дочекалася старенька своїх дітей, коли була живою...
Звучить аудіо запис пісні Ігора Саруханова «Дорогие мои старики».
- Діти, не забувайте своїх дідусів і бабусь, матерів і батьків. Нехай не затьмариться радість їхнього життя на схилі віку та будьте до них добрими.
Учень:
Не говори про доброту
Не говори про доброту,
Коли ти нею сам не сяєш,
Коли у радощах витаєш,
Забувши про чужу біду.
Бо доброта не тільки те,
Що обіймає тепле слово.
В цім почутті така основа,
Яка з глибин душі росте.
Коли її не маєш ти,
То раниш людяне в людині.
Немає вищої святині,
Ніж чисте сяйво доброти.
О. Довгий
Вчитель: Знали б ви, скільки людей похилого віку живе сьогодні у злигоднях, скільки людей мешкають у напіврозвалених халупах або взагалі навіть не мають даху над головою. Вони жебракують і раді хоча б шматочку черствого хліба.
Простягає руку, молиться натхненно
У благенькім платті, хусточці рябій,
А у шибку вітер стукає студений: —
Що, мовляв, бабусю, треба тут тобі?
Людям на вокзалі клопітно і тісно,
Скоро розвезуть їх вдалину авто.
Потемніло небо, хмари сиві виснуть.
А тебе, бабусю, захистить же хто?
Випрошені гроші, дві-чотири гривні
На шматочок хліба, може, ще й на квас...
Україно-нене! Простягни долоні,
Від лихої долі захисти всіх нас.
Творча робота «Немолоді й молоді».
Зараз я вам пропоную подумати, чим старі люди можуть допомогти молодим, і чим молодята можуть допомогти старим. Наприклад: старі люди можуть дати мудру пораду, навчити терпіння тощо. Молоді люди можуть подарувати старим увагу, турботу, добре слово і т. д. Потім учні повинні сказати, чим вони можуть допомогти своїм бабусям і дідусям чи просто людям похилого віку на вулиці.
Слово вчителя.
Старість... Як непомітно вона приходить. Хтось чинить їй опір, не погоджується, бунтує... Інший у сумній покорі починає вже відступати: «Не можу... Якби мені повернулися молоді літа, я б беріг себе, енергію, котру даремно розгубив, здоров'я, яке не цінував».
Щоб довше бути молодим, здоровим, не старіти, треба слухати поради мудрих людей. Пропоную вашій увазі легенду «Старість і Молодість».
Ішла собі Шляхом Життя безжурна Молодість, наспівуючи, що до всього байдуже, що з усяким лихом вона легко упорається і нікого-нікогісінько не боїться. Та якось учепилася до неї Хвороба.
— Чого тобі од мене треба? — питає в неї Молодість.
— Здоров'я трошки й сили,— каже та.
— Бери, з мене вистачить! Скоріш тільки відчепись!
Почула те Старість та й мовить: «Ех, Молодість, Молодість! Хворобу треба гнати, а не давати відчіпного».
— Яке твоє діло,— різонула Молодість у відповідь,— як хочу, так і живу, що хочу, те й роблю!
Старість хотіла переконати нерозумну онуку, але Молодість ще вище задерла голову й покрокувала дорогами Життя, і тут раптом її спіткала Брехня. А спіткавши, повела неходженими стежками Підлості й Лицемірства. Далі пристали до неї, як смола, Лінь і Заздрість.
Старість все наставляла Молодість на розум, але завжди чула: «Яке твоє діло?»
Після довгих тинянь і гріховодства Молодість зустрілася з Любов'ю. Зустрівшись, почала приглядатися до себе. І стало їй соромно. Захотілося бути кращою, гідною своєї супутниці. Аж тоді вона прийшла за порадою до Старості. А та глянула на неї — від Молодості лишилися тільки сліди — і з жалем промовила: «Тепер уже пізно».
Будь-ласка, як Ви зрозуміли цю легенду? (студенти відповідають).
Вчитель: Мудрі французи кажуть: «От якби то молодість знала, якби ж то старість могла...» або старість — не радість, ніхто її не жде, всяк прихитряється відсунути її небажаний прихід. Та вона все ж несподівано підкрадається, і ти вже з печальною розсудливістю розумієш, що все найкраще вже було, усе в минулому. А з тобою лише спомини та недуги, самота та немічність. Добре, коли поруч тебе живуть твої рідні — діти, онуки. А якщо їх немає?
Добре, коли за своєї життєвої зими звив тепле родинне гніздечко, коли довкола променяться рідні усмішки, дзвенить дитячий сміх. А як цього немає...
Притулок для старих. Сумне пристановище на схилі літ. Хоч і там непогано. Тут не бачиш людей у рваному одязі, тут готують досить пристойну їжу, показують кінофільми... Але чому старі радіють, коли звідси їх забирають, чому просто на очах в'януть, почувши новину, що їх відправляють у притулок для старих?
Учень
Не сумуйте, старенькі!
Сині весни пройшли, промайнули,
Наче коні, промчали літа.
Не помітили їх, не збагнули,
Як настала пора золота.
Не сумуйте, старенькі, не треба,
Не тримайте у серці жалі.
Я до ніг прихилив би вам небо,
Щоби краще жилось на землі.
Кажуть, юність живе лиш майбутнім,
Кажуть, зрілість цінує лиш мить,
Тільки старість живе незабутнім,
Тим, чого не вернуть, не спинить.
Є закони природи незмінні
Для людей, для птахів, для трави.
Ви простіть нас, байдужих, ми винні,
Будем ми ще такими, як ви.
Звучить пісня Сосо Павліошвілі «Помолимся за родителей».
Із давніх-давен дзвони, окрім богослужіння, повсюдно використовувались як набат для сповіщення про якесь лихо — пожежу, вороже нашестя тощо. (Дзвонять дзвони — звучить аудіо запис.) Сьогодні дзвони б'ють на сполох, закликаючи нас до милосердя, доброти. Бо тільки милосердя робить нас справжніми людьми.
Ось і закінчилася наша розмова. Я сподіваюсь, що всі ми станемо добрішими, милосерднішими, І ця година доброти переросте у щоденну потребу робити добро. Всім нам нелегко у сьогоднішній скрутний час, але пам'ятаймо, що поруч є люди, яким набагато гірше. А ми можемо хоч на крихту покращити їхнє життя. То я звертаюся до вас з словами-проханням: «Молодосте, зазирни у вічі старості!»
А вам, дорогі наші гості, щиро дякую за те, що ви прийшли на нашу зустріч. Будьте здорові, живіть довго і щасливо.
|
