Формування характеру дитини. Вплив сім’ї - Готуємось до батьківських зборів - Вчитель вчителю - Каталог статей - Вчитель вчителю, учням та батькам

Каталог статей

Головна » Статті » Вчитель вчителю » Готуємось до батьківських зборів [ Додати статтю ]

Формування характеру дитини. Вплив сім’ї

Формування характеру дитини. Вплив сім’ї
 

У житті кожної кожної людини все починається з дитинства. Батьків не вибирають. Якби кожна дитина,народжуючись, мала шанс обирати, то жодна не вибирала б наркомана, алкоголічку чи жорстоку людини. Тільки від нас, дорослих, залежить якими виростуть діти, тому що фундамент характеру людини закладається насамперед у сім’ї.
Якщо дитина в сім’ї не чує ніжних слів, не нпчунас щастя і любові, якщо її не сприймають К особистість, то дитяче серце заповнює почуття відчуженості, непотрібності й неповноцінності.
Дитина дуже відчуває небажаність своєї появи на світ. Часто трапляється, що вже в підлітковому віці вона розпитує про причини народження: чи часом не всиновлена, ніби відчуваючи, що була небажана ще до народження. Якщо сім’я розпадається, то, зазвичай, батько залишає дитину. Це також викликає в її серці почуття відчуженості, біль і ненависть — рани, що не загоюються тривалий час.
Найкращий спосіб виховати дітей добрими — зробити їх щасливими. Але на це здатні тільки щасливі батьки. Дуже важливо, щоб батьки ціка¬вилися життям дитини: відвідували шкільні й позашкільні заходи, батьківські збори, концерти, запитували про навчальні, спортивні досягнення своїх дітей. Особливо важливо створювати дітям ситуацію успіху. Хвалити потрібно за конкретні здобутки: гарну оцінку, добре виконану роботу, гідний учинок, допомогу по господарству тощо. Таким чином закладається стереотип позитивної самооцінки, що допоможе в майбутньому легше переборювати труднощі.
Діти мають сильний емоційний зв’язок зі своїми батьками. Немовлята, які залишилися без емоційного тепла, можуть померти навіть у разі нормального догляду. У старших дітей порушуються процеси психічного розвитку. Відчужені діти — емоційно проблемні. Якщо хтось спробує допомогти такій дитині, вона сприймає це як насмішку. їй здається, що найбільша сила полягає в тому, аби показати, що тобі не болить, навіть якщо дуже боляче, а коли тобі хочеться плакати — стримувати сльози.
Емоційно відчужені діти намагаються вижити, порушуючи всі правила і межі людських стосунків, відмовляються від прив’язаності на користь сили: їм не потрібно, щоб їх любили, їм важливо, аби їх боялися. Особливо це характерно для дітей, які зазнавали систематичного жорстокого ставлення і насилля, ніколи не мали досвіду прив'язаності. Вони часто запитують себе: «Чому мене ніхто не любить?». Не знаходячи відповіді, такі діти вдаються до крайніх форм вираження агресії: б’ються, тікають з дому тощо.
Зазвичай , батьки, педагоги виносять вирок: «Ненормальна дитина!». Вони не хочуть розібратися, чому вона поводиться саме так. Вони реагують на дії дитини, не намагаючись зрозуміти, що коїться в її маленькому дитячому серці.
Негативна поведінка дитини зумовлена тим, що на неї не звертають уваги, вона відчуває брак любові. Дитяча агресія — це спроби пошуку любові й розуміння дорослих. Діти розуміють, що коли вони поводяться погано, то одразу опиті ються в центрі уваги, яка їм дуже потрібна. Нони навмисне створюють конфліктні ситуації.
Чимало батьків уважають, що для дитинп маж ливо, аби вона була ситою, одягнутою й отримали хорошу освіту. Насправді дітям потрібні увага та спілкування з рідними людьми. Найважливіше поговорити з дитиною, допомогти їй розв’язати життєві проблеми, що виникають в юному віці, з’ясувати її бажання, мрії та проекти. Це важливо тому, що, зазвичай, в ранньому дитинстві ми інтуїтивно відчуваємо, чим нам найкраще буде займи тися в майбутньому. Завдання дорослих - допомогти виявити покликання і реалізувати його. Ось чому так важливо постійно спілкуватися з власними синами й дочками.
Якщо батьки з раннього віку визначать вихоплення дитини, вони зможуть цілеспрямовано коригували її навчання та дозвілля. Тут потрібно врахувати ще одну обставину: деколи дорослі хочуть реалізувати у своїх дітях власні мрії, які не здійснилися. Тоді дитину, яка не мас ані слуху, ані бажання займатися музикою, записують до музичної школи чи на танці й т. ін.
Якщо батьки зрозуміють, що діти колись виростуть, а зараз вони хоч і маленькі, але особистості, то стосунки складатимуться зовсім інакше.
Діти — не власність батьків. Ми не можемо судити їх за власною міркою, виносити їм вирок.
Діти — особистості, для кожного с Боже призначення. І те, ким вони стануть, а головне, якими, залежить від того, наскільки ми поважаємо їх як особистості, поки вони ще ДІТИ.
Дітям потрібно говорити: «Я вірю, що ти ви ростеш великою людиною і сильною особистістю». Ви висловите свою повагу до дитини, коли дасте їй право вибору, наприклад, друзів. Поясніть, чим справжній друг відрізняється від несправжнього, а не просто забороняйте дружити з кимось.
Яким ще чином можна довести дитині, що її поважають? Перепросіть у неї, коли ви неправі. Вона побачить, що батьки також люди, які мають право на помилку. Коли ви почнете поважати свою дитину, тоді можете розраховувати на те, що вона поважатиме вас, а не навпаки.
Дитячий характер до 7 років подібний до свіжозалитого бетону. Життя батьків, яке відбувається на очах у дітей, особливо татове, відкладається, як сліди на цьому свіжому бетоні. Батьки для дітей — ніби боги. Діти копіюють кожен жест, міміку, погляд і слово. І якщо ви, наприклад, курите, вживаєте алкоголь чи маєте інші шкідливі звички та забороняєте це робити своїй дитині, вона не розуміє, чому так робити не можна, адже її мама курить, а вона робитиме, як мама.
Батьківське табу ніколи не зупинить дитину, якщо батьки самі роблять те, що забороняють. Адже діти насамперед хочуть бути схожими на своїх батьків. Найкраще виховання — на власному прикладі показувати, що можна, а що — ні. Дитина сприймає не те, що говорять їй батько і мати, а те, що вони роблять.
Батьки часто забувають, що повинні подавати приклад власним дітям.
«Коли в мене будуть свої діти, я виховуватиму їх зовсім інакше, ніж виховували мене»,— кажемо ми собі. Але життя минає, і ми бачимо, що для власних дітей стаємо копією своїх батьків, тобто повторюємо їхні помилки.
Чому так відбувається: те, що ми ненавиділи у власних батьках, починаємо практикувати на своїх дітях? Відповідь проста: ми просто не знаємо, як поводитись інакше.
Якщо батьки не поважають своїх батьків, хай вони не чекають, щоб діти поважали їх самих.
У цьому світі все взаємопов’язане. Щоб діти шанували батьків, вони повинні побачити, як це — поважати. Своїм життям, прикладом доводьте, як ви поважаєте батьків. Як розмовляєте зі своїми батьками, бабусями і дідусями? Як із пережитками минулого? Якщо так, то не чекайте на повагу зі сторони ваших дітей.
Якщо в присутності дитини ми засуджуємо її вихователів, учителів, старших, тоді вона починає зневажливо ставитися до них, а потім — і до нас, своїх батьків.
Якщо ми на роботі одні, вдома — інші, в товаристві друзів — ще інакші, то ми — лицеміри і щоразу надягаємо нову маску поведінки. Діти скопіюють наші маски для свого життя.
Ми не любимо, коли діти обманюють. А самі? Щось обіцяємо і не виконуємо. Наші діти 5 років сприймають нас як богів. Ми — їхній захист, безпека. Ми для них — усе. І кожен такий «Бог» обіцяє, але ніколи не дотримує своїх обіцянок. Тоді п’єдестал , на який дитина вознесла своїх батьків, починає руйнуватися. Вона розчаровується і зневірюється.
Немає досконалих батьків, кожна людина мас вади. Деколи батьки, знаючи слабкі місця своєї дитини, починають бити по них, принижуючи й ображаючи її гідність: «Ти невдаха, дурень, тупий, лінивий...». А ми самі ніколи не помиляємося? У нас у житті все вдається?
Якщо в описаних ситуаціях ви побачили себе і своїх дітей, відповідальність — на вас, визнаєте ви це чи ні. Якщо ваша дитина неврівноважеиа й агресивна, згадайте, чи хотіли б ви, щоб вона з’явилася на світ? Бажані діти переважно спокійні й товариські.
Коли людина не може позбутися спогадів про своє минуле, вона починає жити ними тривалий час, переломлюючи життя крізь призму минуло¬го, їй здається, що на неї не так дивляться, не так сприймають, ображають, усі хочуть їй зла. Від емоційних і психологічних ран у серці страждає не тільки сама людина, але й її оточення.
Особистість, яка носить у собі біль минулого, не може поглянути на себе по-новому, не може жити повноцінним життям.
Майже всі хочуть пишатися своєю дитиною. Якщо ви прагнете навчити чогось дитину, навчіть¬ся спочатку самі. Якщо ви, наприклад, не вмієте володіти власними емоціями, то вам буде складно навчити цього дитину. Пригадайте, якими ви були змалечку, як вас виховували ваші батьки. Якщо ви задоволені цим — візьміть за взірець, якщо ні — зробіть усе, щоб такого у вашій сім’ї не повторилося. Усе одно багато проблем ви будете розв’язувати на власний розсуд. Але головне — знати, що найваж¬ливіше в житті: інтереси дитини, любов і турбота.

Категорія: Готуємось до батьківських зборів | Додав: (22.08.2017)
Переглядів: 134 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Никнейм Кащенко Ірина Петрівна (ADM[Irina]) зарегистрирован!