Каталог статей

 Народні символи України

Мета заходу. Виховання любові до рідного краю.

Клас оформлено в українському стилі. На стіні — портрет Тараса Шевченка, прикрашений вишитим рушником. На столі — хліб, букет з барвінку, калини, колосся, вербових гілок; миска з писанками. Всі присутні — в національному вбранні. Хтось із дітей називає сторінки журналу. їх можуть готувати групи дітей, кожна — свою сторінку. Ілюстрації (пісні, вірші, легенди) можна добирати за своїм смаком, віком дітей і можливостями.

Ведуча. Народи світу різняться між собою мовою, одягом, традиціями, звичаями, уподобаннями. У кожного народу є свої національні святині, улюблені речі, дерева, тварини. Українці мають свої, які споконвіку шанують і бережуть. Це — батьківська хата, материна пісня, святий хліб, вишитий рушник, червона калина, зажурена верба, хрещатий барвінок, дивовижна писанка, вірний своєму краю лелека та інші. Всі вони — наші давні і добрі символи, наші обереги. Можливо, маючи такі прекрасні символи, український народ зумів уберегти від забуття нашу пісню і думу, нашу історію і родовідну пам'ять, волелюбний дух. Поговоримо про них на сторінках нашого усного журналу. Наші народні символи оповиті легендами, оспівані в піснях, тому ілюстраціями до сторінок будуть старовинні легенди, народні пісні, вірші улюблених поетів.

Сторінка 1. «Хата моя, біла хата».

Рідна хата — наша берегиня. Вона зігріта теплом материнської любові, осяяна мудрим усміхом батька.

Біла хата... Біла барва в Україні — це символ чистоти, морального здоров'я, душевної краси. Тому традиційно в українців стіни рідної оселі білили. Гарна біленька хата у вишневому садку, мов дівчина у вінку. У цій хаті люди народжувалися, жили і помирали, щоб поступитись місцем прийдешнім поколінням. У ній — корінь нашого роду, все одвічне, як життя, святе, як мамина пісня. Вона — символ добра і надії. Її любили, про неї згадували в далекій дорозі разом із матір'ю і батьком, як одне ціле.

Українська хата — це колиска нашого народу, де творилася його журлива й оптимістична доля. З неї пішли у світ велетні духу і думки Григорій Сковорода, Богдан Хмельницький, Тарас Шевченко, Іван Франко, Олександр Довженко. Перелік цей можна продовжити, тоді простягнувся б ланцюг людських доль нескінченно, аж у Всесвіт. Тому й уявляється українська хата величезною, де долівка — земля, стіни — гори і ліси, а стеля — небо з зірками.

(Пісня «Хата моя, біла хата», вірші, прислів'я).

Сторінка 2. «Хліб — усьому голова».

Хліб — символ життя. З давніх-давен він у великій пошані в народу. Недаремно у молитві до Бога «Отче наш...» люди як великої милості просили не позбавляти їх хліба, бо він не просто основа життя, хліб — то саме життя. Споконвіку хліб називають святим. Він завжди лежав на столі.

Яке щастя, яке добро, що він є на світі! Спочатку в землі, потім у борошні й, нарешті, на столі — зарум'янений, духмяний, вірний наш годувальник, смачний хліб. Народжений працею.

Якби в нас було хліба стільки, що могли б ним прогодувати весь світ, ми все одно сказали б: бережіть кожну скибочку хліба, кожний колосок, кожну зернину, бережіть не тому, що ми скупі, а тому, що це наш хліб! «Як вродить жито, то будемо жити», — говорить народне прислів'я. Про ціну хліба складено легенди.

Важливу роль відіграє хліб в обрядах і звичаях українців. Він з людиною від народження і до смерті. З хлібом ідуть на родини, хрестини, новосілля, сватання. На знак згоди дівчина подає хліб на вишитому рушнику сватам, хлібом мати благословляє до вінця, з хлібом і зустрічає молоде подружжя. А який гарний весільний коровай, про який говорять: «Зорями вквітчаний, місяцем оперезаний».

З хлібом-сіллю на вишитому рушнику зустрічають в Україні найпочесніших гостей. Він — ознака гостинності українського народу. З хлібом на вишитому рушнику навесні йшли оглядати поле, сіяти, жати. На його честь складено багато пісень, сповнених відданості й любові.

(Пісня «Хліб — усьому голова», прислів'я, вірші).

Сторінка 3. «Рушники, рушники — то матусі моєї роки...»

Український рушник! Хто з вас не бачив його? Він пройшов крізь віки і нині символізує чистоту по­чуттів, глибину безмежної любові до своїх дітей, до всіх, хто не черствіє душею. Рушник передавали як оберіг з роду в рід, із покоління у покоління. А який він гарний! Його можна порівняти з піснею. Без рушника, як і без пісні, не обходиться жодне сімейне свято. Найбільше обрядових сюжетів, пов'язаних з рушниками, збереглося у весільному церемоніалі. Рушники подавали і брали на сватанні, ним пов'язували молодих на заручинах, на рушничок ставали, коли брали шлюб, одружувались.

Важко уявити і сучасну, і колишню хату в Україні без рушників. «Дім без рушників, як сім'я без дітей», — говорить народне прислів'я. Їх вишивають для прикрашання оселі, для домашнього затишку, просто так для душі.

Узори на рушниках — то давні забуті символи: ромб з крапкою посередині — засіяна нива; вазон чи квітка — світове дерево від неба до землі; людська фігурка, немов з дитячого малюнка, — знак Берегині, богині хатнього вогнища. А подивіться, де висять рушники. Над вікнами і над дверима, на покуті — це обереги від усього злого, що може зайти в дім.

«Хай стелиться вам доля рушниками!» — казали, бажаючи людині щастя.

(«Пісня про рушник»).

Сторінка 4. «Пісня — душа народу»

Яке це диво — українська народна пісня! Кого тільки не полонила її вічна краса. Українська пісня — то живий скарб, що йде від покоління до покоління, несучи радість чи смуток, чаруючи людську душу, даючи їй силу і натхнення.

Любов до рідного краю, мови починається з маминої колисаночки. В ній — материнська ласка і любов, світ добра, краси і справедливості.

Минають віки, змінюються покоління, а народні пісні залишаються. Вони володіють чудовою здатністю полонити людські серця, допомагати в праці, овівати радістю відпочинок, розраджувати в горі, тамувати душевний біль, множити сили в боротьбі. Земля наша, Україна, така співуча, що не тільки колене село — кожна вулиця мала свої пісні, свою пісню мала майже кожна людина, душа в якої була добра і чиста.

Скільки зірок на небі, скільки квітів на землі, стільки й пісень в Україні.

(Виконується віночок українських народних пісень).

Сторінка 5. «В кінці греблі шумлять верби...»

Ще тільки зійшов сніг, ледь пригріває сонце, а верба вже поспішає привітати світ з весною, даруючи йому пухнасті жовті котики. Дерево, що зацвітало першим, віддавна шанувалось в Україні. Одягнувшись у красиві зелені шати, стоять верби рядами над річкою чи ставком і, опустивши свої віти у воду, навівають нам сум.

А три верби схилилися,

Мов журяться вони.

Крім окраси і суму, що промовляє до самого серця, верба дарує нам багато корисного, лікує. Вона — ніби позначка води на землі. Тому й криницю копають завжди під вербою. На сухому місці це дерево не росте ніколи. «Де срібліє вербиця, там здорова водиця», — говорить народне прислів'я, бо це дерево є природним фільтром.

Українці здавна вважають вербу святим деревом і шанують його. На останню неділю перед Великоднем припадає Вербна неділя. Цього дня в церкві святять заздалегідь нарізані вербові гілочки. Повсюди в Україні побутував звичай ритуального биття ними. Похльоскуючи один одного свяченими гілочками, говорили:

Не я б'ю, верба б'є.

Не будь сонливий,

До роботи лінивий.

Будь здоров, як вода.

Рости, як верба.

Люди вірили в чудодійну силу живої верби. Вона мала дати здоров'я і достаток. Освячену вербу зберігали весь рік і використовували як засіб від дитячих хвороб, граду. Верба дуже живуча. Ввіткнеш гілочку чи кілок у вологу землю — виросте дерево. Верба — символ неперервності життя, символ України. Красива і ніжна, невибаглива і корисна.

(Легенда про вербу, пісня).

 Сторінка 6. «При долині кущ калини...»

 Калина — найулюбленіший в Україні кущ. Про його походження розповідає народна легенда Давно це було, коли на нашу країну нападали турки й татари. Вони грабували, вбивали літніх і старих людей, а дівчат і хлопців забирали в полон. Одного разу вони помітили дуже гарну дівчину і захотіли її спіймати, але вона почала втікати. Була б втекла, та зачепилась за кущ своїм червоним намистом. Воно розірвалось, а червоні намистинки розсипалися по землі. Загинула дівчина на чужині, а з намистинок виросли прекрасні кущі з червоними кетягами. Назвали їх калиною.

Похилена калина — засмучена дівчина. Щоб вівся рід, калину садили біля хати. Кущ калини біля материної хати — це не тільки окраса, а й наш духовний символ, наша спадщина. З давніх-давен вона відігра­вала неабияку роль у весільних обрядах: з неї плели гірлянди, прикрашали світлиці, весільні столи, коровай. Калинові букети ставили перед молодими, бажаючи їм вічної краси і міцного кохання.

«Без верби і калини нема України», — говорять у народі. Калина — символ нев'янучої краси, кохання, рідної землі, нашої вродливої України.

Калинонька! Скільки прекрасних пісень присвячено їй, скільки визначних українських поетів оспівали її у своїх творах!

(Пісня «При долині кущ калини»).

 Сторінка 7. «Цвіти, цвіти та барвіночку...»

 Не знайдеться в Україні такого села чи міста, де б не було цієї рослини. Не боїться вона ні затінку, ні морозу «Цвіте синьо, лист зелений, квітник прикрашає, мороз усе поглушив — його ж не займає» — існує така загадка. Не важко здогадатись, про яку рослину мовиться. За таку вдачу барвінок став символом мужності, життя, символом справжнього козака. «Ой ти, козаче, зелений барвінку», — співається в народній пісні.

Хрещатий барвінок... Не обходилось без нього жодне весілля. Його вічнозеленими листочками заквітчували шлюбне вбрання нареченої, устеляли доріжку перед молодими, а разом з кетягами червоної калини прикрашали коровай, кімнату нареченої. На весіллі барвінок — символ вірності, краси і цнотливості.

А ще вічнозелений барвінок висаджують на могилах померлих як символ вічності й безсмертя. Ця синьоока рослина оспівана в піснях, оповита легендами.

(Легенди,, весільна пісня).

Сторінка 8. «Ой вінку ж мій, вінку...»

Віночки з роду-віку були найкращою прикрасою дівчини, неодмінною ознакою національного українського одягу. Український віночок — не просто окраса, а й оберіг, «знахар душі», бо в ньому є така чаклунська сила, що болі знімає, волосся береже. Впліталось до віночка багато різних квітів, кожна квітка щось символізувала. Деревій — символ нескореності, барвінок — символ материнської любові, ружа, мальва і півонія — символи віри, надії і любові. Ромашка у вінку, наймолодша за своїм віком, приносила не лише здоров'я, а й доброту і ніжність. Любисток додавали, щоб хлопці любили. І обов'язково вплітали калину — символ дівочої вроди та нашої України. А всього в українському вінку — дванадцять квіточок. І кожна — лікар, оберіг від злих сил.

До віночка в'язали стрічки — теж символи. Першою — світло-коричневу — символ землі-годувальниці, побіч неї — жовті — символ сонця. За ними — світло-зелені, потім голубі... В'язали й білу стрічку, кінці якої розшиті сріблом і золотом. На лівому кінці вишивали сонце, а на правому — місяць.

(Веснянка про віночок, вірш «Мій вінок» Олекси Кобця).

 Сторінка 9. «Недалечко червоне яєчко»

З глибини віків від пращурів дісталась нам у спадщину дивовижна писанка. Це диво — витвір рук людських — народжується не з дерева, не з металу, а із звичайного яйця і представляє собою мініатюрний живопис. Напередодні Великодня в Україні був звичай розписувати яйця і роздаровувати з добрими побажаннями друзям, знайомим і близьким. Через свої цікаві зовнішні і внутрішні властивості, як-от: форма яйця, що не має ні початку, ні кінця, здатність народжувати із себе життя, яйце стало видимою моделлю джерела і вічності життя. Отже, писанка — це мініатюрний символ життя. У слов'ян яйце, як і дерево, було ще й символом весняного пробудження та оновлення світу, символом перемоги життя над смертю.

Розписуючи писанки, українські дівчата потай ворожили над білою шкаралупою яйця, купали кожне яйце в трав'яних фарбах, покривали символами сонця, воскресіння, любові, щастя і радості.

(Легенди про писанки з книги О. Воропая «Звичаї нашого народу»).

 Сторінка 10. «Візьміть мене, лелеченьки, на свої крилята»

 Чи думали ви коли-небудь про те, чому так багато високих поривань у нашій свідомості пов'язано з птахами? Голуб здавна уособлював вірність, мир, любов; лебідь — гордість, чистоту і кохання; орел — мужність і сміливість. І все ж ми особливо любимо лелек, що символізують сімейний затишок, благополуччя, вірність своєму краю.

Лелека... Тепер уже не скрізь його побачиш, цього красивого птаха, котрого звуть в Україні по-різному чорногуз, лелека, бусол, бузько. Він споконвіку селив­ся поблизу людей — на хатах, клунях, хлівах. Повір'я було: в кого поселився на хаті лелека — тому щастя буде довіку. І горе тому, хто зруйнує його гніздо. Віри­ли, що тоді станеться біда — лелека принесе вогню і спалить хату, або накличе грозову хмару.

Існує чимало легенд про походження цього птаха. За однією з них, Бог дав людині мішок і наказав віднести далеко в ліс, але не розв'язувати і не заглядати в нього. Та на півдорозі чоловік не витримав і поцікавився, що ж він несе. Як тільки він розв'язав мішок, звідти повистрибували жаби, повилазили вужі та змії і розповзлися по всьому світові. Розгніваний Бог перетворив чоловіка на лелеку і звелів ходити по полях та болотах і збирати усяке гаддя.

Особливо ми любимо лелек за те, що вони завжди повертаються з вирію до своїх гнізд і приносять на своїх крилах весну.

Лелека — символ любові до рідної землі.

(Пісня «Лелеченьки» на слова Д. Павличка, вірш «До отчого дому» П. Перебийноса).

Ведуча. А тепер послухаємо вірші про батьківщину і вдумаймося у їх слова.

Читець 1. Моя Україна –

широкі простори:

поля і левади,

долини і гори…

Молитва і пісня,

і слово натхненне, -

з чого почалась

Україна для мене?...

Чи з пісні цієї,

що в небо злітає,

чи з рідної мови,

що звуками грає,

а чи з Отче нашу,

що мати навчає?..

Із пісні, дитино,

що в небо злітає,

і з рідної мови,

що звуками грає,

з тієї молитви,

що мати навчає,

твоя Україна

себе починає.

(Марія Хоросницька)

Читець 2. Люблю я в рідному краю

веселі співанки пташині,

і річки бистру течію,

і руту-м’яту при долині;

пропахлі вітром колоски,

гінке-гінке безмежне поле,

і мамин хліб, і ті стежки,

якими вранці йду до школи;

і перші проліски в гаю,

і щедре сонечко в блакиті…

Люблю Вітчизну я свою,

вона – найкраща в цілім світі!

Читець 3. Що таке Батьківщина?

За віконцем калина,

Тиха казка бабусі,

Ніжна пісня матусі,

Дужі руки у тата,

Під тополями хата,

Під вербою криниця,

В чистім полі пшениця,

Серед лугу лелека

І діброва далека,

І веселка над лісом,

І стрімкий обелісок…

Ким в житті ти не станеш –

Шахтарем, хліборобом,

Зореплавцем хоробрим,

Будівничим, солдатом -

Слід завжди пам’ятати:

Коли любиш ти все це

І приймаєш у серце,

Як готовий щомиті

Від біди боронити

Кожну в лузі билину,

Кожну в гаї пташину,

Значить це - Батьківщина

Має доброго сина.

(П. Бондарчук)

Ведуча. Наша свята земля, рідна оселя, солові намова, невмируща пісня, червона калина і все, про що ми говорили, - є нашою Батьківщиною, що зветься Україна. Тож любімо, шануймо, бережімо її та будьмо гідними її синами і доньками.