Педагогічна система В. О. Сухомлинського - Допомога молодому вчителю - Вчитель вчителю - Каталог статей - Вчитель вчителю, учням та батькам

Каталог статей

Головна » Статті » Вчитель вчителю » Допомога молодому вчителю [ Додати статтю ]

Педагогічна система В. О. Сухомлинського

Педагогічна система В. О. Сухомлинського

Теоретична, літературно-педагогічна творчість і практична діяльність видатного українського педагога Василя Олександровича Сухомлинського (1918-1970) увійшла до історії вітчизняної педагогічної думки помітною сторінкою, його педагогічні, публіцистичні та літературні праці й учительський досвід значно вплинули на практичну діяльність школи, збагатили педагогіку України новими положеннями і думками.
Цей рік знаменитий для педагогічних колективів нашої держави визначною ювілейною датою 95-ю річницею від дня народження одного з найвідоміших вітчизняних педагогів, психолога, дослідника і публіциста, громадського діяча, праця якого набула світового значення – Василя Олександровича Сухомлинського.
Твори В.О. Сухомлинського відомі у виданнях різними мовами народів світу від болгарської до японської; його спадщина розглядається (вивчається) у провідних університетах і педагогічних інститутах Європи, окремі статті та уривки з фундаментальних праць друкуються в педагогічних журналах Польщі, Німеччини, Чехії, Словаччини, Румунії, Австрії, Іспанії, Фінляндії та інших країн.
В.О. Сухомлинський вважав, що кожна людина повинна бути щасливою, і в цьому їй має допомогти школа.
Гуманізм В.О. Сухомлинського особливо яскраво виявився у його ставленні до організації навчання учнів. Велике значення мають казки Сухомлинського.
Вони виховують у дітей дошкільного і молодшого шкільного віку найкращі людські почуття щиросердності і любові до всього прекрасного, формують перші навички людяності у взаєминах між юними особистостями.
Суттєвим є те, що в системі Василя Олександровича дитина наділялася значною автономією. У застійні часи Сухомлинський удостоївся найвищих нагород соціалістичного суспільства. Сьогодні при перегляді подій того часу ставлення до діяльності та ідей Сухомлинського не змінилося. Його педагогічна концепція високогуманна і демократична, органічно поєднує класичну і народну педагогіку. Як відомо найголовнішим у його житті була любов до дітей. У записних книжках Сухомлинського, які він вів все своє життя, 3700 сторінок, кожна з яких присвячена одній людині – його учневі: "Три тисячі сімсот людських доль... Кожна дитина була світом – цілком особливим, унікальним".
Сухомлинський є автором цілого ряду педагогічних праць: "Павлиська середня школа", "Серце віддаю дітям", "Сто порад учителеві", "Народження громадянина", "Батьківська педагогіка" і ін. Всього написав 41 монографію, понад 600 наукових статей.
Педагогічна система Сухомлинського – неоціненний вклад в педагогічну науку
Гуманістичні основи педагогічної системи виховання школа
Василь Олександрович Сухомлинський народився 28 вересня 1918 р. у с. Василівна Онуфріївського району на Кіровоградщині. Після семирічної школи навчався в Кременчуцькому педагогічному інституті, але через хворобу перервав навчання і згодом продовжив його на заочному відділенні Полтавського учительського інституту, одержавши диплом учителя української мови і літератури. До війни працював учителем спочатку в рідному селі, а згодом в Онуфріївській середній школі, де його призначили завучем. У роки війни був на фронті, а після тяжкого поранення вчителював в Удмуртії. Після війни – заврайвно Онуфріївського району, з 1948 по 1970 рр. – директор Павлиської середньої школи. Він кандидат педагогічних наук, член-кореспондент АПН СРСР, заслужений учитель, удостоєний звання "Героя Соціалістичної Праці". Помер 2 вересня 1970 р.
Ще за життя Василя Сухомлинського називали історичною постаттю, класиком педагогіки, а його ім’я ставили в один ряд з Константаном Ушинським і Антоном Макаренком. Усього себе він подвижницькі віддавав дітям, школі. Справі навчання, виховання, гармонійного розвитку гуманної особистості Василь Сухомлинський присвятив стільки самовідданої і титанічної праці, сумлінних турбот, зусиль волі та інтелектуальної енергії. На мій погляд нині варто говорити більше про його спадщину, як про авторську систему гуманістичних поглядів , що вже стали органічною складовою розвитку сучасної освіти й педагогічної науки в Україні.
Гуманістичні основи педагогічної системи:
1) Виховання дитини повинно бути спрямоване на окультурення її потреб.
2) Ідеал культурних бажань людини, які необхідно виховувати, - потреби у праці, у творінні добра, у красі.
3) Щоб виховати дитину, необхідно створити у неї чутливість до виховання (потребу бути хорошою), створити для неї «радість буття», сформувати почуття власної гідності.
4) Умовою успішного виховання, з якої воно повинно починатися, є створення атмосфери успіху, що є відправною його основою. Абсолютна перевага позитивних стимулів і реакцій на поведінку дитини над негативними.
Вчений, розуміючи різницю рівнів задатків і здібностей дітей, продовжував удосконалювати гуманний стиль взаємин у колективі, підсумовуючи, що саме формування моралі поведінки у школярів дозволяє мати рівні можливості для гуманного, морального зростання. Загалом виховання гуманності, на думку педагога, починається з виховання любові до всього живого, до матері, бабусі, рідних. У книгах “Серце віддаю дітям ”, “Народження громадянина” , “Павлиська середня школа” педагог розкриває конкретні форми становлення гуманної поведінки дітей. Серед них: створення лікарень для пташок і тварин, допомога немочним, участь в естетизації школи тощо. Формування гуманізму дітей сприяло також створення галереї портретів матерів найвідоміших людей світу. У програмі роботи школи поряд із загальними категоріями етики(моральний ідеал, гідність, чесність, працьовитість, справедливість) достатньо реалізуються й такі, як щастя, радість, совість, співчуття, духовність. Саме останні і відображають зміст гуманності як інтегральної риси підростаючої особистості. Проте заслуга вченого полягає не лише в тому, що він включив ці поняття до програми, але насамперед, в реалізації цих понять у практиці роботи Павлиської школи. У школі поважали гідність дитини, оскільки без любові і поваги до вихованців за переконанням Василя Сухомлинського, будь – які розмови про гуманність і людяність стають порожнім звуком. Природно, що формування гуманності школярів здійснювалося у Павлиші шляхом використання “Хрестоматії моральних цінностей людства” та “Хрестоматії з етики.” Ці рукописні матеріали постійно поповнювалися вченим та його колегами і слугували розвитку у дітей людяності, доброти, гідності.
Так, у непросту епоху жив і творив Василь Сухомлинський він був сином своєї доби, але, нажаль, не всі його сучасники змогли піднятися до розуміння й осягнення істинного сенсу сповідуваних ним гуманістичних ідеалів.
Василь Сухомлинський створив психолого-педагогічну систему, в якій усе зосереджено навколо дитини – людини. Це надзвичайно потужна і гуманістична педагогіка побудована на походженні тієї філософської істини, що освіта, виховання й розвиток людини – це передусім утвердження гармонії розуму і серця. Де все таке серцю, за образним висловлюванням Василя Сухомлинського, належить найніжніша і найтонша мелодія: “Що було найголовнішим в моєму житті? Без вагань відповідаю: любов до дітей” (“Серце віддаю дітям”).
У статті невідкладні проблеми теорії і практики виховання Василь Сухомлинський рекомендує в основу педагогічного процесу покласти принцип індивідуального підходу до кожної дитини, аби вона досягла найвищої сходинки інтелектуального розвитку, на яку дає змогу піднятися повний розквіт її здібностей.
Василь Сухомлинський вважає за необхідне не забути спочатку заглянути в душу дитини, і вже на цій основі здійснювати процес навчання і виховання. Вчений гуманіст стверджував: “без психології педагогіка взагалі неможлива”.
Школа на думку Василя Сухомлинського – це не комора знань, а світоч розуму, святиня і надія, духовна колиска народу, норовливе дитя суспільства. Це світ душевних людських доторкань, зосередження добрих почуттів, тонких переживань. Це вічне вогнище краси, освіти й освіченості. В школі дитина проводить один з найважливіших періодів свого життя, а не лише засвоєння знання, вміння, навички, способи діяльності. Школа для Василя Сухомлинського була незвичайним місцем роботи, а самим смислом його щоденних діянь.
У книзі “Трудные судьбы” (1967 рік) Василь Сухомлинський наголошує: “У кожній людині є її золота жилка. Якою б запущеною, безталанною, нездібною до оволодіння знаннями не здавалась дитина. Дорогоцінне зерно таланту десь – то приховується під пластами звичайності, посередності, властивості. Завдання істинного виховання полягає в тому щоб знайти це зерно, відкрити золоту жилку, поставити людину на ту життєву доріжку, йдучи якою вона засвітиться своїм неповторним блиском. Це болісно складна справа, яка потребує великого терпіння і безмежної вири в людину... Виховання – це не перебудова чи ломка тих задатків, які закладені в дитину природою, а гармонійний розвиток цих задатків”. Ці слова Василя Сухомлинського, на мій погляд, доречно вважати його гуманістичним заповітом для всіх, причетних до відповідальної справи плекання неповторного духовного світу кожної дитини – людини.
Василь Сухомлинський – це зразок високої морально - етичної, естетичної культури і духовності, одержимо – жертовного, патріотичного покликання жити і творити задля гуманістичного виховання підростаючих громадян Української Держави.

Всебічний розвиток особистості – головна мета виховання
Педагогічна спадщина Сухомлинського багатоаспектна, її пронизує проблема проектування людини ,яка ґрунтується на ідеї всебічного розвитку особистості. Всі сторони виховання (розумове, моральне, естетичне, трудове, фізичне) він розглядав у єдності, вважаючи, що при упущенні чогось одного не розв’яжеться жодне виховання завдання. У Павлиській середній школі, якою керував педагог, виховна робота була спрямована на те, щоб дитині дати, перш за все, духовну повноту і насиченість життя.
Василь Сухомлинський оцінював відбір змісту шкільного навчання, ґрунтуючись на своєму розумінні мети школи. В одній з останніх праць “Проблеми виховання всебічно розвиненої особистості”, що була підготовленою як доповідь – основа докторської дисертації (яку не встиг захистити), він так розкриває сутність поняття “всебічний розвиток”. “Це створення індивідуального людського багатств, яке поєднує в собі високі ідейні переконання, моральні якості естетичні цінності, культуру матеріальних і духовних потреб. Міркувати про всебічний розвиток не можна без винятково важливого застереження: справжній всебічний розвиток – це гармонія того, що людина дає суспільству і того, що вона одержує, споживає... Повне задоволення людських потреб не мислиме без розвитку найважливішої потреби – потреби працювати. Виховання всебічно розвиненої особистості не означає, що кожна людина тільки кимось виховується. Активність прагнень особистості до ідеалу – необхідна умова перетворення в життя і соціального, і педагогічного аспектів ідеї всебічного розвитку особистості...». Як бачимо, Сухомлинський визначав три рушійні сили розвитку і виховання: якості індивідуальності, тобто її природну основу, гармонію взаємодії із соціумом і активність та працьовитість людини.
“У знаннях основ наук треба вбачати подвійне призначення, – писав Василь Олександрович. – По-перше кожний предмет і всі предмети в цілому необхідні кожному вихованцеві як умова його гармонійного розвитку; по-друге, той чи інший предмет необхідний тому чи іншому учневі як джерело розвитку його індивідуальних нахилів, здібностей, формування покликання, професійної орієнтації. Обидва ці призначення треба, звичайно, розглядати у тісному взаємозв’язку. Але все ж таки перше призначення у загальноосвітній школі є провідним. Кожен має бути певною мірою і математиком, і фізиком, і хіміком, і біологом, і істориком, і літературознавцем – такою мірою як це необхідно для всебічного розвитку.”. Сухомлинський глибоко розкриває внесок кожного предмета у загальноосвітню підготовку, доводячи, що лише їх поєднання формує у комплексі культуру мислення, мовлення, виховує культурну людину.
Сухомлинський казав: - “Справжня освіченість – в гармонії: знання забезпечують оптимальний рівень загального розумового розвитку людини, а цей загальний розвиток ... сприяє постійному зростанню здатності до оволодіння новими знаннями. Повноцінне навчання, тобто навчання, яке розвиває розумові сили і здібності, було б немислимим, якби не спеціальна спрямованість, скерованість навчання – розвивати розум, виховувати розумну людину... ”.
Сучасна теорія шкільного змісту передбачає його багато компонентність, тобто наявність у кожному предметі кількох складових, зокрема, знань, готових способів діяльності, індивідуального досвіду творчої діяльності, емоційно - цінносного ставлення ( І. Мернер, М. Скаткін, В. Раєвський ). Про необхідність у шкільному змісті різних складових та й співвідношення свого часу писав і Василь Сухомлинський. Особливу увагу він звертав на взаємозв’язок теоретичних знань і способів діяльності учнів.
Ось скільки думок з цього приводу. “Природознавчі знання необхідні не лише для розуміння навколишнього світу, вони інструмент творчої праці, дозволяють оволодіти дослідницькими уміннями ”.
“Не допускайте диспропорції між учнями і знаннями. Привчайте учнів читати – думати – вимовлюватись; сприймати і обробляти факти; діти повинні навчитись писати швидко, а грамотність треба довести до автоматизму.”
“Далеко не кожний стане вченим, письменником, артистом, далеко не кожному судилось винайти порох, але майстром своєї справи повинен стати кожний – це найважливіша умова всебічного розвитку особистості”.
Найважливішою проблемою школи вчений вважав досягнення в учнів гармонії умінь і знань. “ Вихованці можуть успішно вчитися тільки тоді, - писав він, - коли вони вміють спостерігати, думати, висловлювати думки, читати, писати, думаючи читати і читаючи думати. Цей комплекс основних умінь – ціла галузь педагогічного процесу ” .
Отже, найважливішою складовою освіченої людини Василь Сухомлинський вважав уміння вдумливо читати, а джерелами думки - “спостереження, природу, працю, моральну красу людської поведінки, книгу і творчість”  Він стверджував, що без високої культури читання немає ні школи, ні справжньої розумової праці. Сухомлинський казав: “Погане читання – замазане брудом вікно крізь яке нічого не видно”
Цілі і завдання розумового виховання.
Сприяння розвитку розумових сил і здібностей дитини.

Надання міцних осмислених знань за умови напруження дитиною власних зусиль, досягнення успіху, радості розумової праці.
Навчальна діяльність має бути необхідною умовою формування духовно багатої особистості.
На кожному уроці повинні здійснюватися вольові зусилля, емоційне пробудження розуму дитини, інтелектуальне натхнення учнів у пошуковій діяльності.
Загальнокультурну місію школи і відбір змісту вчений розглядав взаємопов’язано і застерігав педагогів від високо прагматичного підходу. “ Розумове виховання потрібне людині не тільки для того, щоб вона застосувала знання у праці, а й для повноти духовного життя, для того, щоб уміти цінувати багатства культури і мистецтва. Людині треба дати щастя насолоджуватися культурними й естетичними цінностями».
Педагогом була запроваджена у Павлиській середній школі система розумового виховання, спрямована на піднесення в учнів життєвої цінності знань, на залучення їх до розумової праці, на вироблення у них вміння і бажання вчитися. Він закликав до створення у школі культу знань. У Павлиській середній школі учням прищеплювалась думка, що знання не путівка до вузу, а багатство, яке є необхідним незалежно від того, ким стане дитина.
Сухомлинський вважав, що успішне розумове виховання можливе за умови, коли вчитель на кожному уроці буде одночасно викликати в учнів жадобу до навчання і вчити їх вчитися. З цією метою у Павлиші практикувалися уроки думки, творчі завдання, створення високого інтелектуального фону, прищеплення любові до читання, створення гуманного і вимогливого підходу до оцінювання, вміла організація виконання домашніх завдань, виховання самодисципліни у розумовій праці. Останню Сухомлинський розглядав у тісному зв’язку із зміцненням здоров’я учнів, вважаючи, що у більшості випадків їх відставання у навчанні головною причиною є поганий стан здоров’я. Успіх у навчанні починається з турботи про те, як харчується і як спить дитина, яке її самопочуття, як вона грає, скільки годин протягом дня буває на свіжому повітрі.
Переслідуючи ідею залучення учнів до розумової праці, Сухомлинський стверджував, що остання є не просто сидіння на уроці або дома за книжкою. Розумова праця – це зусилля думки. Мислення в учнів з’являється там, де є потреба відповісти на запитання, прагнучи до поєднання праці душі, мислення і рук. Важливе місце у цьому відводив проблемному навчанню, коли новий матеріал учитель подає як проблему, яку учні разом із ним повинні розв’язати.
Сухомлинський помітив, що думка в дітей починає працювати, якщо їх повести у ліс, на луг, в поле, і там ставити дітям тисячу запитань "чому", там чекати відповіді і добиватися її. Емоційна радість, спільне переживання краси, спільне прагнення зрозуміти і дають це бажання пробудження думки. З точки зору Сухомлинського, діти повинні жити в світі краси, гри, казки, музики, малюнка, фантазії, творчості. У зв’язку з цим він практикував у своїй роботі уроки думки. Це були уроки на природі, де дітям можна задавати тисячі питань. Урок в природу – подорож до джерела живої думки. Пробудженню думки сприяло бажання зрозуміти природні явища, спостереження за ними. Сухомлинський вважав, що праця думки неможлива без дитячої творчості. Він залучав школярів до складання казок, творів, самостійного вивчення окремих тем та ін.
Ідею перетворення освіти у важливу життєву цінність Сухомлинський тісно пов’язує з відсутністю чи наявністю в учнів інтересу до учіння. Він ставить вимогу, щоб учіння для учнів було радісною працею. Єдиним джерелом вогнику допитливості, жадоби до знань називає радість успіху у праці, а найголовнішим засобом досягнення цього вважав правильне оцінювання учнів. "Оцінка повинна винагороджувати працелюбство, а не карати за лінощі та нерадивість. Але не можна допустити, щоб оцінка балувала учнів, щоб не склалось легковажне ставлення до навчання. Дитина мусить усвідомлювати оцінку як результат розумових зусиль".
Велика увага у Павлиші приділялась читанню. Сухомлинський не уявляв собі повноцінного, всебічного розвитку підлітка, юнака, дівчини без того, щоб вони не мали своїх улюблених письменників. Обов’язковою вимогою до дітей було за шкільні роки перечитати 200 книг із золотого фонду світової літератури, а до педагогів ставив вимогу навчати школярів працювати з книгою.
У вихованні культури мислення певне місце відводилось шахам, які дисциплінують мислення, розвивають пам’ять, виховують зосередженість, цілеспрямованість. Для вироблення вміння вчитися важливо дотримуватись самодисципліни у розумовій праці.
На думку Сухомлинського, не можна зводити духовний світ маленької людини лише до навчання. Якщо учителі будуть прагнути до того, щоб всі сили школяра були поглинуті уроками, життя його стане нестерпним.
Виходячи з однієї з основних ідей своєї педагогіки – повноти щастя дитини Сухомлинський вважав, що дитина не може бути щасливою, коли їй у школі погано. Запорука щастя – у шкільних успіхах. Дитині треба допомагати вчитися. Треба дати їй відчути себе достатньо здібною для оволодіння шкільною наукою. Вирішувати цю проблему Сухомлинський радить через відкриття навіть перед найважчим учнем тих сфер його розвитку, де він може досягти вершини, бути кращим за інших. Цьому сприяє, передусім, залучення дітей до участі у різних гуртках.
Для переборення слабких сторін (в т. ч. і неуспішності з того чи іншого предмета) дитина черпає моральні сили у своїх успіхах в інших видах діяльності, де вона може найкраще проявити себе, розкрити свої духовні сили. Вихователі у Павлиші вбачали своє завдання, перш за все, у тому, щоб помітити у кожному вихованцеві все найкраще і розвинути його, не обмежуючись рамками шкільної програми.
Формування моральних переконань і вчинків.
Мета морального виховання – формування ідейної серцевини особистості – громадянських поглядів, переконань, почуттів, поведінки, вчинків, єдності слова і діла. Сухомлинський стверджував, що моральний розвиток є тією сферою, де панує безмежна і справжня рівність, де кожен, навіть найважчий учень, може досягти вершини, бути великим і неповторним. Основою морального виховання підлітка, показником його моральної зрілості, на думку педагога, є ідеал Батьківщини. Моральна вихованість, духовне благородство людини у роки отроцтва досягаються тим, що дитина бачить світ через свій обов’язок перед Батьківщиною; найдорожчою для неї святинею є честь, слава і незалежність Батьківщини.
Моральна вихованість людини неможлива без засвоєння нею відповідних моральних знань: "Дитина робить погане не завжди тому, що її вчать робити погане, а частіше тому, що її не вчать робити добре".
Сухомлинський не уявляв собі виховання без постійних розповідей вихователя про гарні вчинки людей, без пояснення правил моралі. Він складає хрестоматію маленьких повчальних розповідей, вишукує такі розповіді і історії в книгах, газетах, журналах. Проте найбільше боявся Сухомлинський, що розмови залишаться лише розмовами, перетворяться у пустослів’я. Якщо дітей схвилювало слово педагога, це хвилювання повинно обов’язково вилитися у справу, у роботу, у допомогу людям, школі, колгоспу. При такому поєднанні (слово учителя – схвильованість – спільна праця вихованців і вчителя) в дітей виникає почуття задоволеності.
У Павлиші милосердя, сердечність, благородство виховуються у дітей через свята Матері, Троянди, закладення саду вдячності (сад для старих людей). "Переживаючи безкорисливу радість творення добра, дитина здобуває дорогоцінне багатство душі, вона відчуває серцем, коли і де товаришеві, другові, любимій людині, яка живе поряд, треба допомогти".
Естетичне виховання. Завдання естетичного виховання в тому, щоб кожна дитина, побачивши прекрасне, зупинилася перед ним у зачудованні, зробила його часткою свого життя.
Естетичне виховання, на думку Сухомлинського, це – виховання красою, виховання прагнення жити за законами краси. Вказуючи на українську народну мудрість, яка гласить: "Тримаючи в руках скрипку, людина не здатна на погане", видатний педагог поставив у Павлиші провідним завданням естетичного виховання, образно кажучи, дати в руки кожній дитині скрипку, або навчити розуміти, цінувати і створювати прекрасне.
Естетичну насолоду школярі отримували в ході спостережень серед природи, де вони навчалися у молодшому шкільному віці творити казку... Дітям пояснювали, що людина стала людиною не тільки тому, що навчилася своїми руками робити знаряддя праці, а й тому, що навчилася цінувати і створювати красу навколишнього середовища. Уособленням останнього у Павлиській середній школі стали свята квітів – конвалій, тюльпанів, бузку, троянд, хризантем. Засобами естетичного виховання були також музика, живопис, краса образів художніх творів та казки.
Досягнення гармонії здорового тіла і духу. На думку Сухомлинського, фізична культура є елементарною умовою повноти духовного життя, інтелектуального багатства, облагородження всіх інших сфер людської особистості. Під його керівництвом фізичне виховання у Павлиській школі спрямовувалось, перш за все, на зміцнення здоров’я дітей, досягнення гармонії здорового тіла і духу. Головними видами занять з фізичної культури Павлиська середня школа вибрала гімнастику і легку атлетику. Мета таких занять – виховати почуття краси рухів, силу, гармонійність, спритність, витривалість. Виникненню естетичного задоволення надається значення при виконанні таких вправ як біг, ходьба на лижах, плавання. На змаганнях з цих та інших видів спорту стало правилом враховувати красу, гармонію рухів, а швидкість вважалась другорядним елементом.
Спорт стає засобом виховання лише тоді, коли він – улюблене заняття кожного. На думку Сухомлинського, гармонія здорового тіла і духу неможлива без радості. Тим більше, що здоров’я дитини – це не просто комплекс санітарно-гігієнічних норм і правил, не зведення вимог до режиму, харчування, праці, відпочинку. Це, перш за все, – турбота про гармонійну повноту всіх фізичних і духовних сил, і вінцем цієї гармонії є радість творчості.
Виховання любові та звички до праці. У Павлиській середній школі вища педагогічна мудрість трудового виховання полягала в тому, щоб утвердити в дитячому серці народне ставлення до праці. Праця для народу є не тільки життєвою необхідністю, без якої немислиме людське існування, але і сфера багатогранних проявів духовного життя, духовного багатства особистості. "Людину впізнають по колосу пшениці, яку вона посіяла і виростила", – говорить народна мудрість. У Павлиській середній школі учня впізнавали по вирощеному дереву, квітці та його робочому зошиту.
На думку Сухомлинського, у системі трудового виховання треба використовувати всі види праці у їх різноманітності: навчальну і виробничу, короткочасну і довготривалу, платну і безкоштовну, ручну і механізовану, у майстерні і в полі, індивідуальну і колективну. Пройшовши таку школу трудового гарту випускники Павлиської середньої школи уміли працювати на основних видах с/г техніки, металообробних верстатах, складати радіоприймач тощо Цьому сприяла праця на пришкільних ділянках, у саду, спорудження шкільних приміщень, а також робота у гуртках, яких у школі було біля 80.
Сухомлинський підкреслював надзвичайну важливість того, щоб дитяча праця включалася в економічне, матеріальне життя сім’ї, була в ньому органічною необхідністю. Як тільки дитина навчилася нести своєю рукою ложку від тарілки до рота, вона працює, – говорить народна мудрість.Дуже важливо навчити дітей довготривалої праці. Адже справжню велику роботу можна виконати лише за роки. Така людина навчиться ставити далекі цілі і добиватися їх.
Сухомлинський так прагнув організувати трудове виховання, щоб діти відчували радість праці, пов’язаної з красою творення. У той же час він вважає, що праця немислима без мозолів і поту. У трудове виховання він включав гармонію трьох понять: треба, важко і прекрасно.
Колектив Павлиської середньої школи глибоко вірив в облагороджуючу силу праці. Якщо дитина вклала частину своєї душі у працю для людей і знайшла в цій праці особисту радість, вона не може стати злою, недоброю людиною.
Сухомлинський розвинув ідею К.Д. Ушинського про необхідність поєднання розумової і фізичної праці. Він вбачав таке поєднання не в механічному збільшенні фізичного навантаження поряд з навантаженням розумовим, а в постійному застосуванні інтелектуальних зусиль у фізичній праці. Сухомлинський застерігав, що не будь-які розумові заняття є працею, а лише ті, в яких є найважливіші ознаки праці – мета, зусилля, результати. Фізична праця має виховне значення у тій мірі, в якій бере участь у ній розум дитини. Фізична праця без розумової не дає нічого для виховання. Сухомлинський висловив думку про взаємовплив і взаємозбагачення розумової і фізичної праці.
Витоки здібностей і дарувань дітей, вказував Сухомлинський, – на кінчиках їх пальців. Від пальців йдуть найтонші струмочки, які живлять джерело творчої думки: "Сили розуму міцніють в міру того, як удосконалюється майстерність, але і майстерність черпає свої сили в розумі".
Сухомлинський наголошував, що працелюбство, як моральна якість виховується тільки в колективі. Чим сильніше колективне почуття поваги до праці, тим ефективніше виховання кожного школяра.
Проблема самовиховання особистості. На думку Сухомлинського, найбільш яскравим результатом виховання є те, що людина почала думати сама про себе, задумалась над питанням: що є у мене доброго і що є ще погане? "Виховання, що спонукає до самовиховання – це і є, за моїм глибоким переконанням, справжнє виховання", – пише він у статті "Виховання і самовиховання". У книзі "Сто порад учителеві" розробив систему правил, яких необхідно дотримуватись при самовихованні у моральній сфері, фізичній культурі, навчанні та праці.
Щоб спонукати дитину до самовиховання, необхідно, перш за все, вчити її пізнавати себе й виховувати себе. Девіз самовиховання добре виражений у словах Ф.М. Достоєвського: "Знайди себе в собі, підкори себе собі, оволодій собою". Виховання почуттів, дисциплінування думки й волі, вироблення й урівноважування характеру – все це, стверджував Сухомлинський, людина повинна робити сама, пізнаючи себе й оволодіваючи собою. Самовиховання потребує дуже важливого, могутнього стимулу – почуття власної гідності, поваги до самого себе, бажання стати сьогодні кращим, ніж учора.
Сухомлинський вважав, що для організації самовиховання важливо, щоб не було нервозності у колективі, жорстких покарань, грубих окриків: "Там, де все будується на покараннях, немає самовиховання". Адже покарання звільняє вихованця від докорів совісті, а совість – головний рушій самовиховання.
“Особистість учителя – наріжний камінь виховання”
Проблема вчителя і вчительської професії. Сухомлинський вважав, що учитель – це особлива професія, яку не порівняєш ні з якою іншою справою.
На його думку, педагогічна праця близька до науково-дослідної. Ця близькість полягає в аналізі фактів і в необхідності передбачення. У творі "Розмова з молодим директором школи" він пише: "Учитель, який не вміє і не бажає проникати подумки в глибину фактів, в причинно-наслідкові зв’язки між ними, перетворюється у ремісника".
Сухомлинський підняв проблему, якими якостями має володіти хороший педагог.
По-перше, хороший учитель – це людина, яка любить дітей, знаходить радість у спілкуванні з ними, вірить у те, що кожна дитина може стати хорошою людиною, вміє дружити з дітьми, приймає близько до серця дитячі радощі і горе, знає душу дитини.
По-друге, цей учитель добре знає науку, на основі якої побудований предмет, що викладається ним. Чим глибші знання, чим ширший кругозір, всебічна наукова освіченість вчителя, тим у більшій мірі він не тільки викладач, але й вихователь.
По-третє, хороший учитель – це людина, яка знає психологію і педагогіку, розуміюча і почуваюча, адже без знання науки про виховання працювати з дітьми неможливо.
По-четверте, хороший учитель – це людина, яка досконало володіє уміннями в тій чи іншій трудовій діяльності, майстер своєї праці. У хорошій школі в кожного вчителя є яка-небудь трудова пристрасть.
Сухомлинський звернув увагу на проблему підготовки учителя до уроків: "Знаючий, думаючий, досвідчений педагог не засиджується довго, готуючись до завтрашнього уроку. Учитель готується до хорошого уроку все життя... Така духовна і філософська основа нашої професії і технології нашої праці: щоб дати учням іскорку знань, треба поглинути ціле море світла."
Сухомлинський вказав на необхідність турботи про вчителя. Вимагаючи від учителя, треба пам’ятати, що йому необхідно щось давати. Усі шкільні громадські організації повинні створювати обстановку багатого духовного життя, умови, коли сили і дорогоцінний час учителя не витрачається марно.
Учителя треба оберігати від всеможливої писанини і "заходів".
Мистецтво виховання моральних цінностей молодших школярів, на думку Сухомлинського, містить насамперед мистецтво говорити, звертатися до людського серця: "Я твердо переконаний, що багато шкільних конфліктів, які не рідко закінчуються великою бідою, починаються з невміння вчителя говорити з учнями. " Вчитель у слові виявляє себе, свою культуру, свою моральність, своє ставлення до вихованця.
Головне, що, за переконанням Василя Олександровича, визначає ефективність слова вчителя, - це його чесність. Учні дуже точно відчувають правдивість слова, чутливо відгукуються на нього. Ще точніше відчувають учні неправдиве, лицемірне слово. Крім того, ефективність слова вчителя залежить від однієї дуже важливої умови 6в школі не має бути жодного педагога, для якого праця вчителя була б тягарем. Слово педагога, який має високу педагогічну культуру, вважає Сухомлинський, утверджує атмосферу довір’я, щиросердності, спільності. Моральне право на щиру відвертість вихованців має тільки той, хто поважає і любить їх, вірить у добре начало в кожній дитині, непримиренний до всього показного, фальшивого, лицемірного.
Вчителю треба бути не тільки добрим, чуйним, а й суворим, непримиренним до лінощів, обману, лицемірства, жорстокості. Покарання, на думку В.О. Сухомлинського, - не тільки одна із форм громадянської і моральної оцінки поведінки людини. Покарання перевиховує лише тоді, коли в чомусь переконує, примушує замислитись над власною поведінкою, над ставленням до людей. Основною формою словесного покарання видатний педагог вважав осуд, який стає впливовим за умови, коли в дитини вихована само поведінка.
Майстерність, мистецтво виховання словом виявляється в тому, що вихователь створює для учнів атмосферу , насичену душевністю, атмосферу шукань, відкриттів не тільки наукових, суто пізнавальних, а й морально – естетичних. І ця атмосфера в школі – початок морального розвитку: “Слово – це найтонший різець, здатний доторкнутися до найніжнішої рисочки людського характеру. Вміти користуватися ним - велике мистецтво .словом можна створити красу душі, а можна й спотворити її. Тож оволодіваймо цим різцем так, щоб з-під наших рук виходила тільки краса!”. Я вважаю, що саме від слова педагога залежить створення у школі обстановки, що сприяє вихованню любові до знання, читання, мистецтва, музики. Слово педагога, що відображає його духовні уподобання і потреби, - це найперше і найголовніше.
Умови ефективного керівництва розумовим розвитком підлітка:
- Класний керівник (вихователь) по можливості повинен викладати предмети, які вивчаються від початку навчання до випуску учнів.
- Кожен з педагогів повинен здійснювати, надихнути підлітка, пробудити в ньому неповторну особистість.
- Повноцінне розумове виховання можливе лише за тієї умови, коли навчання відбувається на тлі багатого інтелектуального життя колективу і особистості.
- Підліток має ствердитися в інтелектуальному житті.
- Необхідно формувати і розвивати потребу в самоосвіті.

Методика виховання колективу
Виховання колективізму у школярів. Сухомлинський суттєво розширив вчення Макаренка про колектив. Одна з перших його книг називалась "Виховання колективізму у школярів".
Макаренко багато разів попереджував, що виховання у колективі зовсім не означає нівелювання дітей, підгін під загальний шаблон. Смисл виховання в колективі, на його думку, в розквіті особистості дитини. Ось цю сторону колективізму і досліджував Сухомлинський. Там, де іноді бачать одне відношення: вплив колективу на особистість, там він встановив двосторонні відношення, говорячи і про вплив особистості на колектив.
Сухомлинський вважав, що дитячий колектив створюється поступово, крок за кроком і розглядає його як дуже складну єдність кількох наріжних каменів: ідейної, інтелектуальної, емоційної, організаційної спільності. Стійкість, міцність одного наріжного каменя залежить від міцності, стійкості всіх інших.
На думку Сухомлинського, для закладення початкових підвалин колективу надзвичайно важливо, щоб діти прагнули робити добро, утверджували добро своєю діяльністю і водночас були нетерпимі, непримиренні до зла.
Сухомлинський вважав, що колектив лише тоді є великою виховною силою, коли він увесь час духовно зростає. Це можливо лише там, де сьогодні кожен розумніший, розвиненіший, щедріший серцем, ніж учора. Мова йде про постійне, безперервне духовне самозбагачення колективу, про те, щоб він, як один із скульпторів, що творять нову людину, завжди працював над своєю власною статуєю – над самим собою, збагачуючи її все новими й новими найтоншими рисочками.
Сухомлинський застерігав проти поділу колективу на актив і пасив. Кожен член колективу нехай виявляє свою активність у тій сфері діяльності, в якій найповніше розкриваються його задатки, здібності, нахили.
Новим для педагогіки є положення Сухомлинського про гармонію інтересів особистості і колективу. Видатний педагог виступав проти підпорядкування окремої особистості колективу, виключав будь-які форми конформізму: "як всі, так і я", "колектив завжди правий" тощо. Колектив, з його точки зору, стає дійовою силою лише тоді, коли особа вкладає сили своєї душі в іншу людину, турбується про неї. Одне з найживодайніших джерел виховної сили колективу полягає в тому, щоб вихованець прагнув бути хорошим, щоб про нього добре думали.
Розумною має бути влада колективу при розгляді конфліктних ситуацій. Чим менше колектив займається розглядом конфліктів, тим більшу виховну силу він має. Треба вміти згладити, нейтралізувати конфлікт у самому його зародку.
Майже в кожній своїй роботі Сухомлинський знову і знову говорить про роль вихователя в дитячому колективі, вважаючи, що без розумного педагога немає колективу. Мудрість педагога-вихователя полягає у тому, щоб вихованці не відчували його дріб’язкової опіки й формального нагляду, щоб задум педагога діти висували і здійснювали як власний задум. Підлітки вже прекрасно розуміють, що педагог має бути взірцем, ідеалом, совістю їхнього колективу. Вихователь колективу є тією силою, завдяки якій ніколи не припиняється духовний (моральний, інтелектуальний, емоційний, естетичний) розвиток колективу.
“Колектив як знаряддя виховання. Як створюється колектив, на чому він тримається.
Колектив – дитячий, підлітковий, юнацький – дуже складна єдність.
Колектив створюється поступово, крок за кроком.
Вимогливість, відповідальність, підкорення і керівництво – це дуже важливі основи, на яких тримається колектив.
Колектив – це творіння педагога.
Створення колективу починається з ідейної єдності.
Перш ніж володарювати над іншими (керувати), людині треба навчитися керувати собою, примушувати себе робити те, що велить власна совість, а щоб бути чутливим до голосу совісті, треба бути дуже чутливим до добра і зла...
Ні в якому разі не допускайте, щоб почавши що – небудь робити, ваші вихованці, зупинилися на півдорозі, залишили почате. Це розбещує людину.
Колектив народжується і зміцнюється в практичній діяльності, у боротьбі, в праці.”
Як колектив стає засобом всебічного розвитку особистості.
“Людина – невичерпне ціле (моральне, інтелектуальне, емоційне, естетичне, творче), і знайти форми розкриття, вираження, розвитку цього цілого тільки в одному колективі, через обмежені можливості організації відносин між членами цього колективу, - завдання нездійснене.”



Джерело: http://klasnaocinka.com.ua/ru/article/pedagogichna-sistema-v-o-sukhomlinskogo.html
Категорія: Допомога молодому вчителю | Додав: (16.10.2017) | Автор: Шкляр Руслана
Переглядів: 190 | Рейтинг: 0.0/0
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Никнейм Кащенко Ірина Петрівна (ADM[Irina]) зарегистрирован!