Шевченко вічний, як народ
Він був сином мужика і став володарем в царстві духу. Він був кріпаком і став велетнем у царстві культури. Він був самоуком і вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим.
(Іван Франко)
Над широким Дніпром у промінні блакить і висока і тиха могила. В тій могилі співець незабутній лежить, що народу віддав свої сили, що народу віддав своє серце й пісні, свої мрії про зорі досвітні ... А навколо лани вдалині, вдалині розлетілись, як птиці блакитні ...
Щедра й невичерпно родюча українська земля подарувала вселюдському сузір’ю генія, невгасимого Світоча – Тараса Шевченка. Геніальний поет цілком справедливо посідає перше місце серед ВЕЛИКИХ УКРАЇНЦІВ, був і залишається духовним батьком нашого народу.
Принагідно до дат згадуємо його ім’я та долю, з більшим чи меншим успіхом читаємо поезію, і дбайливо витираємо порох із поставлених на полицю “Кобзарів” та повішених на стіну портретів. І переважно на цьому все. Духовне спілкування із генієм закінчується і починається одвічна людська спроба жити, розуміти себе і світ, вирішувати особисті, загальнонародні та міжнародні проблеми… Але чомусь уже без Т.Шевченка. Наче ці величини існують окремо в національному бутті: Кобзар і теорія та практика нашого існування.
Автор безсмертного „Кобзаря” все своє життя присвятив боротьбі за визволення українців від соціального і національного поневолення. Мрія Тараса Григоровича про національне визволення стала реальністю 24 серпня 1991 року, коли Верховна Рада нашої держави ухвалила Акт проголошення незалежності України. А вже 1 грудня 1991 року на Всеукраїнському референдумі 90 відсотків українців підтримали рішення законодавчого органу і сказали „так” незалежній Українській державі. Однак соціальне поневолення, а якщо точніше то соціальна нерівність, продовжує залишатися не вирішеною, надзвичайно гострою проблемою сьогоднішнього українського суспільства. Полум’яні слова нашого геніального пророка, спрямовані на захист власного народу і постійні заклики до боротьби з поневолювачами не втратили своєї актуальності.
"Кобзар" належить до найволелюбніших книг усіх часів. Він наскрізь наповнений прагненням волі, передчуттям її неминучості. Поезії "Кобзаря" пронизані вірою в незнищенність людини, вірою в те, що людина ніколи не змириться з безправством; рабство ніколи не стане для неї за норму існування.
Коли восени 1963 року американський письменник Джон Стейнбек приїхав на кілька днів до Києва, йому, зрозуміло, серед усього іншого запропонували відвідати музей Т.Г.Шевченка. Гість, однак, зустрів цю пропозицію без особливого ентузіазму, та все ж погодився побути в Шевченковому музеї кільканадцять ритуальних хвилин. І ось замість кільканадцяти хвилин Джон Стейнбек провів там майже дві години, жадібно вдивляючись у вітрини й докладно розпитуючи екскурсовода про найменші подробиці. Наприкінці експозиції, де розповідається про смерть поета й де з невидимих джерел у музейне повітря вривається могутня мелодія «Заповіту», Джон Стейнбек заплакав – і швидко побіг із залу, засоромившись, напевно, непроханих сліз.
Виняткова роль Шевченка у згуртуванні передових сил української нації, у розвитку й формуванні свідомості українського народу. "Кобзар" охоче співає минувшину, але спрямований він у майбутнє. З творчістю Шевченка пов'язане становлення нашої літературної мови; з виходом "Кобзаря" відкрилася нова епоха в розвитку українського письменства.
Кожен, хто, відкривши томик "Кобзаря", вживається в багатющий світ його образів, сягне в його розпечені надра, відчує, що книгу цю написала людина, яка воістину вистраждала свої відкриття, людина, яка по крутизнах життя піднеслася до вершин мудрості, на верхогір'я людського духу. Поетові з його творчих висот відкривалися різні часи і народи. В "Кобзарі" мовби акумулювався духовний набуток поколінь. У ньому, крізь людський біль, крізь індивідуальне, раз у раз проступає вселюдське, біблійська далеч історії тут мудро гомонить із сьогоденням. У цьому розумінні "Кобзар" - книга невичерпна, книга на віки. Нові прийдущі покоління знаходитимуть у ній синтез народного і вселюдського досвіду, як ми знаходимо його в книгах давніх, що вік їхній вимірюється тисячоліттями.
Євген Сверстюк писав: «Не ідеалізуймо й не обожнюймо Шевченка. Але пам’ятаймо, що він – душа нашого народу. Ті, хто обминав його, втрачали себе і не залишали після себе навіть перегною… на нашій не своїй землі». Ті, хто приймав його заповіт любові й бездоглядної боротьби до останку, ті стали сіллю землі, живим утіленням національної честі, гідності, громадянської совісті. Шевченко своєю пророчою пристрастю внутрішньо розкріпачував людей і вчив їх бути людьми. Іще ширше, глибше розумів постать нашого поета Президент США Ліндон Бен Джонсон. У своєму спеціальному посланні з приводу встановлення пам’ятника Т.Шевченку у Вашингтоні у спеціальному посланні писав: «Він був більше як українець – він був державним мужем і громадянином світу. Він був більше, як поет – він був хоробрим, войовником за права і волю людей. Його поезія – з народу й для народу. Статую Шевченка поставлено, щоб вона усім живим, і тим, хто прийде після нас, нагадувала про його велич».
|
