Каталог статей

Навчальний предмет. Істрія України 9 клас

Дата проведення: 06.11.2015

Тема. Голодомор 1932-1933 років в Україні

Мета. Формувати знання про причини та наслідки голодомору 1923-1933 рр.   Вчити встановлювати причинно-наслідкові зв’язки, застосовувати раніше засвоєні знання, робити висновки. Розвивати вміння грамотно висловлювати свої думки, використовуючи  різні джерела, готуючись до розповіді, виступати у ролі актора, виховувати повагу до історичного минулого свого народу, який вистояв і проніс свої традиції через різні випробовування.

Тип уроку:  урок засвоєння нових знань

Обладнання. Презентація « Голодомор 1932-1933 років в Україні», шматок хліба на вишитому рушнику, свічка, картки зі спогадами очевидців голодомору, відеоролик  «Голодомор в Україні 1932-1933 років. Людський вимір трагедії».

Хід уроку

1. Організація класу;перевірка готовності до уроку
2.  актуалізація та корекція опорних знань

На дошці записані поняття: Індустріалізація, колективізація, куркулі, репресії.

Вчитель. Поясніть значення записаних на дошці слів.

3. Ознайомлення учнів із темою, цілями та завданнями уроку; мотивація учіння

Вчитель. Історія нашого народу  розповідає нам багато трагедій. Страшних трагедій.  Люди втрачали життя під час війн, захищаючи свою Батьківщину від ворога,  під час військових походів, визволяючи співвітчизників від рабства та із полону, чи під час революцій…

До вашого розгляду пропоную малюнок, в якому міститься скорботна частина історії нашого народу, під час якої втратили життя більше 9 млн, українців.  Яку невимовну біль несе дитячий малюнок, про що він, я запитаю у вас наприкінці уроку.

Історія України має  сторінки, коли люди втрачали життя через нестачу їжі.

Тема сьогоднішнього уроку: «Голодомор 1932-1933 років в Україні».

4.Сприймання та усвідомлення школярами навчального матеріалу

 Вчитель. За часів СРСР правду про жахливий голод  в Україні 1932-1933 років приховували. Чому? Тому, що голод був не через нестачу продуктів. Голодомор – штучно створений голод.

     Наприкінці 1920-х років провідне місце в керівництві режиму посів Сталін, який зосередив у своїх руках абсолютну владу як у партії, так і в державі. Наростає тотальний контроль держави і партії за суспільством, який супроводжується ліквідацією поступок у національній, культурній, соціально-економічній сферах. Особливе занепокоєння влади викликає Україна. Потужна національна еліта, економічно незалежне і національно свідоме селянство становили головну загрозу для більшовиків.

     Урожай 1932 року був не нижчим за попередні роки, не існувало причин для голоду. Однак, Сталін прагнув прискорити індустріалізацію – будувати заводів більше та швидше. На це потрібні були кошти. Отож і вирішено було збільшити  продаж  зерна за кордон, забрати його за будь-яку ціну в українського селянства. Одночасно, Сталін розраховував притиснути селян України, які опиралися колективізації. А оскільки селяни становили значну частину населення України, то голодомор, спрямований проти них, фактично означав голодомор українського народу.

         Отже, в рік, коли урожай був високим, з Москви прийшло розпорядження, збільшити здачу хліба державі. З колгоспів вивозили все зерно, навіть посівне.

             Хіба можна уявити, щоб людина збирала врожай, раділа, що зможе прогодувати свою родину, своїх дітей, а на наступний день влада все забирала, не лишаючи ані зернини, ані картоплини? Селяни, не маючи чого їсти, пекли хліб із бур’янів, з неї ж варили юшку, їли бруньки. У селах зникли вівці, коні, корови, собаки, коти, ловили горобців та ворон…Українське село перетворилося на пустку. Від голоду та страху перед голодною смертю люди дичавіли, забувалися добрі звичаї, їх заступали жорстокість та ненависть.

Саме в цей період на полях з’являються ночами селяни, яким нічим було годувати дітей. Вони  збирали колоски на тих полях, де ще рік-два тому були повноправними господарями. Незабаром це явище набрало масового характеру. 7 серпня Сталін власноручно написав закон про охорону соціалістичної власності, який в народі називали «Законом про п’ять колосків», який за крадіжку колгоспної чи кооперативної власності передбачав розстріл, або позбавлення волі строком на 10 років.

У містах було введено картки на продукти, у крамницях нічого не продавалося.

Восени 1933 року, селяни почали масово гинути від голоду. У деяких населених пунктах на сільраду вивішували чорні прапори, що означало, що жителів тут уже немає. Рятуючись, вони тікали у міста, але і там часто помирали просто на вулицях. Щоб припинити втечу людей, навколо сіл виставлялися військові загони. А в цей час на сусідніх залізничних станціях, в елеваторах під охороною міліції зберігалися тисячі пудів хліба. Одночасно урожай вивозили та продавали за кордон, купувалося дороге устаткування  для промислових новобудов.

         Газети 1933р. повідомляли про щасливе життя радянської держави, «щасливе дитинство», піклування про людей «вождя всіх народів»,  на селі в Україні була головна думка про рятівний окраєць хліба. У ті часи жертвами ставали не окремі люди, винищувалися цілі села. Від голоду помирали і старі, і молоді. Найстрашніше - помирали діти. У вересні 1933 року за шкільні парти не сіли близько двох третин учнів. Не дожили до першого дзвоника.
 

5.Осмислення взаємозв'язків між його елементами

Вчитель. Уявимо, ніби самі стали свідками страшних років. Потрібно прочитати ситуацію з картки та переказати її від першої особи.

Додаток.

6.Узагальнення і систематизація знань

Дотепер ми не знаємо імен всіх, хто загинув від голодної смерті. їх не називали героями, їм не ставили пам'ятників чи обелісків.
Нас примушували просто про це забути. Забути про злочини влади більшовиків. Сьогоднішнім уроком ми доведемо, що пам'ять не можна знищити!

Український народ! Він заслуговує і шани і поваги. А пам’ятником жертв  голодомору хай буде наша пам'ять про минуле, небайдуже ставлення до національної трагедії, що спіткало наш народ у 1932-1933рр. За 4 роки війни з фашистською Німеччиною загинуло 4 млн., а за один рік голодомору більше 9 млн. українців, а з них майже половина - діти. Коли гинуть діти – це означає, що у народу немає майбутнього.

Кожного року четвертої суботи листопада український народ вшановує пам'ять жертвам  голодомору, о 16 годині, коли на вулиці стемніє, попросіть батьків засвітити і поставити свічку на підвіконня так, щоб було видно знадвору. Цих вогників має бути якнайбільше. Вони потрібні для кожного з нас. Ці вогники символізують нашу скорботу і пам'ять про мільйони загублених життів наших українців. Ті вогники зігріють душі загиблих. Це - знак  нашої пам’яті. Це – символ очищення задля нашого майбутнього. Ми живемо. Живе наш народ. Так буде завжди.

Звучить «Панахида за померлими з голоду» Є.Станкевича

7.Підведення підсумків уроку

Вчитель. Якою була тема нашого уроку? Що означає поняття «голодомор»?

Чи знали ви раніше про події 1932-1933 років? Що найбільше вразило вас на уроці?

Повернімось до малюнка. Про що розповідає він нам?

Оцінювання діяльності учнів під час уроку

8.Повідомлення та пояснення домашнього завдання

Домашнє завдання. Опрацювати 186-188, дати відповідь на питання після параграфа.

Використані матеріали

1. Кульчицький С. Голодомор 1933 р. Сталінський задум та його виконання [Текст]: історична література / С. Кульчицький // Історія України. - 2007. - № 47 (грудень) . - С. 1-4.
2. Методичні рекомендації щодо проведення в навчальних закладах тематичних уроків, лекцій, виховних заходів "Голодомор 1932-1933 років в Україні" Текст]: історична література // Освіта. - 2007. – 31 жовтня - 7 листопада. - С. 3.
3. Савченко М. Голодомор 1932-1933 років в Україні. Вивчення теми в позаурочній, позашкільній діяльності [Текст]: методичний матеріал / М. Савченко // Історія України. - 2008. - № 13 (квітень) . - С. 7-11.

Додаток.

Коли мені було 12 років, засудили за колоски мене маленького на 5 років до важких робіт. Мама пухла разом із сестрою і померла на моїх очах.Одне спасіння: миші наносили в норки запаси, землею обгортали їх у круглих купках, а ми вже її роздовбувати взимку і забирали ці запаси ...

«У нас на припічку стояли торбинки: трошки квасольки, трошки гороху, трошки чогось ще. І тітка, і бабуся по черзі лягали спати, тому що ходили комсомольці, бригада-активістів. Вони вибивали вікна, могли кинути запалену болванку, люди вискакували, а вони нишпорили по хаті шукали харчі. Я з бабунею спала на печі. Вони вибили вікно, ввірвалися в хату. Тітка моя почала кричати, то їй вистрілили в горло. Вона захрипіла і на очах бабусі померла. А вони похапали ті мішечки й вискочили з хати. То у вас, може, голоду й не було, а бабуня після того загорнула мене у рядно і пішла по людях хоча б чимось мене годуват»и.

Мені в рік голодомору було лише 4 роки, але добре пам'ятаю всі ті страхіття, багато пухлих людей, а також мертвих прямо на дорогах.
Ми жили в селі Шелестові поблизу Коломака. По дворах ходили люди з металевим прутами, вганяючи їх в землю, шукали закопане зерно, яке селяни ховали, щоб врятувати родину від голоду. Хто не встиг заховати, все забирали. Ми їли все, щоб вижити: сушили листя з берестка, дикий щавель, мерзлу картоплю, яка залишилася в землі після збору врожаю, пекли коржі із сушеного листя та мізерної частки борошна.
Коли стало зовсім скрутно із харчами( в родині було четверо дітей), батько мій перевіз нас до Колонтаєва, влаштувався на роботу в млині, зміг врятувати всю свою родину. На новому місці жилося краще: сприяла цьому професія батька - мірошник.

Пригадую ще й жінку, яка заманювала маленьких дітей, вбивала їх, а м'ясо продавала. Батьки ,вбитих дітей, дізнавшись про це, били ту жінку. Вона запрошувала і мене до себе, обіцяла дати червоні чобітки, але я не пішов.

Мій батько, Дмитро Тимофійович, одного разу змолов пшеницю куркулю, за що зазнав арешту 7 днів. Знайшлись добрі люди, які допомогли йому вийти на волю через тиждень.»

«У 1932-1933 роках ми з сім’єю жили в Херсоні. Добре пам’ятаю довжелезні черги за хлібом біля магазинів. Давали по 200 грамів чорного невипеченого хліба з ошурками. Черги займали з ночі, брали дітей на руки. У дітей були великі, надуті животи. Бачила мертвих дітей і опухлих матерів. Наша сім’я жила на околиці, недалеко від міського звалища. Вночі на звалище машини привозили і викидали печиво, халву, цукерки, з діжок — оселедець. Викидали хліб. Все це обливали карбофосом, бензином і підпалювали, або пересипали піском. Ми були голодні, разом з мамою бігали на звалище і хапали, що потрапить. А нас били палицями, лозою. Херсон — портове місто, і ми бачили, як вантажили зерно на Туреччину. Були випадки, коли шторм розбивав баржі об берег, а зерно вітер і хвилі прибивали до берега. Його обливали бензином і палили. Доходило до метра завтовшки, від зерна горів берег».

«Нашу сім’ю скотомогильник також рятував. Коли поздихає який кінь в колгоспі з голоду, батько примітять, коли відвезуть, а вночі до ями з братами підкрадуться, відрубають стегно з кінського трупа і несуть додому. Мама потім днів 2-3 вимочувала у воді, аби воно не пахло, а тоді вже їжу варили та й їли. Але і конина не рятувала: першими вмерли з цього страшного голоду наймолодші сестрички: Ганна, Люба і Ната, потім брат Михайло, а потім мама. В живих залишилися лише ми: старший брат Петро, батько і я. Батька стали заганяти в колгосп, змушували, аби він йшов в комісію відбирати останній хліб у людей. Він не хотів іти. Тоді його заарештували і посадили в сарай. Там його водянка і скосила. Залишилися ми з братом удвох. Ми б теж, напевно, вмерли, але нас забрали в дитячий будинок».

«Добре пам’ятаю той страшний голод в 1932-1933 роках. Ходили комсомольці: жінки і хлопці. Вони вже вмерли. Навіть у печі шукали, в горщиках. З хати нас виселили, пішли ми в чужу і там з мамою жили. Батько втік на Донбас, вже після голоду нас забрав. Моя тітка напече хліба з буряком, натре на терку буряка і трохи борошна, там десь вони розжилися, то вона мене пригощала, завжди ділилися».