Каталог статей

КОНФЛІКТ З УЧИТЕЛЕМ

Я дуже добре розумію вчителів, тому що упродовж декількох років працювала лікарем.

Річ у тому, що, спілкуючись з учителями й лікарями, люди дуже часто втрачають «відчуття реальності». їм чомусь здається, що в педагогічному або медичному інституті за допомогою особ­ливих заклинань звичайних людей перетворюють на суперроботів, які ніколи не помиляються, а потім ще дають їм на додачу ангельське терпіння, лагідність, доброту та всепрощення. Звісно, це не так.

І лікарі, і вчителі — звичайні люди, які здебільшого непогані, але далеко не ідеальні, а їхні професії пов'язані з високими психологічними навантаженнями, тому нам усім варто було б узяти за правило берегти їхні нерви. Це в наших же інтересах.

Час від часу трапляється так, що дитина вступає у конфлікт з учителем. І тут у нас, батьків, з'являється чудова можливість довести дитині, як саме доросла людина може залагодити подіб­ний конфлікт. І спершу варто спробувати розглядати себе і вчите­ля не як непримиренних ворогів, які чекають тільки приводу, щоб вступити в сутичку, а як двох людей, які зустрінуться з проблемою і хочуть допомогти одне одному її розв'язати.

2.    Вислухайте точку зору вчителя. Вислухайте її уважно та шанобливо. Подумайте, змогли б ви самі в подібній ситуації швидко прийняти правильне рішення (як правило, вчителям і лікарям доводиться приймати рішення дуже швидко).

3.    Визнайте провину своєї дитини там, де вона дійсно винна: «Так, він учинив безглуздо, коли вийшов відповідати до дошки з набитим ротом», «Так, він не повинен був битися», «Так, моя дочка не повинна була розмовляти з вами таким тоном».

4.    Сформулюйте, в чому, на вашу думку, дитина не винна: «Він повівся безглуздо, але він не хотів нікого образити», «Він уплу­тався в бійку, але, здається, його сусід по парті серйозно його „дістав"», «Моя дочка дуже прагне стримуватися, але сьогодні вона не виспалася і, можливо, тому зірвалася. Частково це моя провина — я вчора не уклала її вчасно».

Не шукайте виправдань — шукайте пояснень. Одній мамі чут­ливого, емоційного та творчо обдарованого хлопчика якось довелося почути від учительки таку претензію: «Ваша дити­на часто плаче від образи, а хлопчики в сім років взагалі не повинні плакати». На це мама відповіла: «Мені здається, діти плачуть, щоб «гасити» стрес. Дорослі в цій ситуації зазви­чай палять, п'ють або матюкаються. Хай вже краще плаче». Учителька з нею погодилася.

5.    Запитайте у вчительки, що, на її думку, вам слід робити в цій ситуації. Якщо ви не можете з нею погодитися, ввічливо ска­жіть їй про це і поясніть, чому ви так вважаєте. Намагайтеся дійти взаєморозуміння.

6.    Розкажіть дитині, яке рішення ви прийняли разом з учитель­кою, і запитайте, чи влаштовує воно її. Якщо ні, обговоріть ситуацію разом із дитиною та намагайтеся знайти прийнятний для всіх вихід. Скажіть їй, в чому, на вашу думку, вона винна, а в чому не винна, і поцікавтеся, чи згодна вона з такою оцін­кою. Якщо дитина визнає свою провину, запитайте у неї, як вона могла б виправити ситуацію (вибачитися, відшкодувати завданого збитку, зробити щось хороше людині, яку образи­ла). Поясніть дитині, що необхідно вибачатися, навіть якщо ти не хотів нічого поганого, а все сталося випадково. «Вибач, будь ласка, я випадково тебе штовхнув, я не хотів зробити тобі боляче, мені дуже шкода, що так вийшло». Іноді варто сказати дитині, що вчителька була не права, але її потрібно пробачити: «Так, вона не повинна була кричати на тебе. Але день добі­гав кінця, вона уже втомилася, а коли людина втомлюється, вона часто помиляється. З тобою таке теж трапляється, чи не правда?»

7.  Запитайте у дитини, чи потрібна їй ваша підтримка під час розмови з учителем (або іншим учасником конфлікту) або вона намагатиметься все залагодити сама.

Може здатися, що я виступаю «за мир за всяку ціну».

Це не зовсім так. Так, я дійсно «за мир» між батьками і вчите­лем. Це перш за все на користь дитини. Але не за всяку ціну. Бува­ють ситуації, коли доводиться йти на конфлікт. Психологи радять «поставити межу» наперед, але якось дивно думати «наперед» про симпатичну та інтелігентну жінку: «Якщо вона назве мою дитину "сволотою", отже, час втрутитися». Тому візьміть на озброєння старовинне правило: ранок покаже.

Якщо вранці вас все ще трясе від обурення, а дитина катего­рично відмовляється йти до школи, отже, настав час діяти.

На щастя, мені (поки що?) не доводилося потрапляти в поді­бні ситуації, тому я наведу уривок із книги Л. Лордкипанідзе, в якому вона розповідає про конфлікт, що виник між її сином та вчителькою, і про висновки, які вона зробила з цієї історії.

«Ще коли мої сини ще були школярами, трапилося що мене викликали до завідувача навчальної частини, щоб звинуватити в поганому вихованні сина, який наважився грубити вчителеві. Конфлікт виник на уроці біології, яку викладала немолода жінка-пенсіонерка.

Лордкипанидзе Л. Книга о детях для думающих взрослых. — СПб.: Союз 2000.

—      У всіх капосних та упертих людей жорстке волосся. Вважаю, що вона була дуже здивована, виявивши, що його жорстокі на вигляд чорні кучері виявилися м'якими як шовк.

Вирішивши, напевно, бути чесною, вона (знаючи, що мама Тимура — грузинка), заявила:

—      Люди кавказької національності, особливо грузини, є дуже грубими і жорстокими.

На це мій син «грубо» відповів:

—      Із такими поглядами вам не місце в школі! Неважко уявити реакцію вчительки...

Бентежачись — йому було образливо за мене і соромно за вчительку, «грубіян» переказував мені цю історію, опустивши очі та вибачаючись за те, що мені доведеться піти до школи, оскільки його вигнали з уроків і без батьків не допустять до занять.

Наступного дня вранці, вислухавши докори завідувача навчальної частини на адресу свого сина, «через якого вчителька пішла додому з серцевим нападом», я висловила співчуття тільки з приводу нападу. Але не стала ні виправдовуватися, ні вибачатися за сина, тому що вважала і вважаю, що він був абсолютно правий. Я саме так і сказала.

«Підтримувати авторитет учителя за будь-якої ситуації» є обов'язком батьків — на думку шкільного адміністратора. Моя незгода з такою точкою зору була розцінена як «обурлива».

Проте я висловила свої аргументи, які, можливо, допомо­жуть і вам не зраджувати своїх дітей. У мого сина було, є і буде багато різних учителів, а я — мама — одна. Більше за авторитет того або іншого вчителя мене хвилює, як мій син ставляться до мене; для мене важливо, щоб він довіряв мені та поважав мене. Тому я не буду переконувати сина в тому, що вчитель правий, коли я впевненаузворотному. Я не вважаю за можливе втрачати довіру і повагу сина заради того, щоб підтримати сумнівний авторитет учителя. Учитель сам повинен піклуватися про свій авторитет.

Звісно, це не виправдовує крайнощів — коли батьки, не намагаючись розібратися в ситуації, у всьому звинувачують учителя, вважаючи свою дитину безгрішним агнцем... Не буду стверджувати, що я переконала розсерджену пані. Але я мала зовсім іншу мету — хоча мій син і не був присутній під час нашої бесіди, він, я знаю, був упевнений в тому, що я не зраджу його.

Не позбавляйте свою дитину вашої підтримки. Адже ви чудово розумієте, що будь-яка людина може бути не права, і вчитель — не виняток. Уявіть, наскільки болісне відчуття образи переживатиме ваша дитина, якщо ви підтримуєте несправедливі звинувачення на її адресу. Станьте відданим другом свого підростаючого сина, найвірнішою і щирою подругою своєї дочки, і тоді у ваших душах і в душах ваших дітей запанує спокій.

Інший випадок — цього разу в старших класах. На уроці історії вчителька каже: «Підніміть руки, у кого рідні були репресовані. А зараз ті, у кого бабусі й дідусі були робітниками або селяна­ми. Ось бачите, репресії не торкнулися робочого класу, тільки інтелігенції, народ від них не постраждав». Коли одна з дівчаток з «неблагонадійної» сім'ї спробувала їй заперечити, вчителька обі­рвала її: «А ти стули пельку!»

Словом, коли починається «перехід на особистості», боро­тися за права дитини можна і необхідно. Особистість дитини (як і її тіло) — недоторканна. Якщо дитина відчула свою безза­хисність у тій ситуації, коли дорослий виявив щодо неї неспра­ведливе ставлення, то ця гіркота залишиться з нею надовго та отруюватиме її життя. Нас не дивує, що жертва фізичного насиль­ства впродовж довгих років не може відновити довіру до людей і навколишнього світу. Але жертвам психологічного насильства не менш важко налагодити довірчі стосунки з людьми. Саме в такій ситуації ви повинні дати зрозуміти дитині, що вона не сама, що ви теж вважаєте, що те, трапилося з нею, це неправильно, і готові захищати її права. Повірте, дитина згадуватиме про це із вдячні­стю довгі роки та передасть своїм дітям те ж відчуття захищеності і взаємовиручки.

Можливо, вам також допоможуть поради ще однієї мами — журналістки Л. Коваленко, автора книги «Диалоги с сыном» (М.: Педагогика, 1991.).

Адже взаємини в трикутнику батьки — дитина — школа деко­ли настільки складні й неоднозначні, що варто вислухати якомога більше різних думок, щоб сформулювати свою точку зору. А як мені здається, у Л. Коваленко дуже здоровий погляд на стан справ у школі (яке, до речі, не дуже змінилося з 1991 року, коли була написана ця книга).

Заздрю батькам, яким ніколи не доводилося вислуховувати вчительських зауважень із приводу здібностей, старанності та слухняності улюбленого чада.

Через молодий вік я настільки ревно сприймала ці різноманітні претензії, що в перший момент навіть не здивувалася, коли немолода, досвідчена вчителька поскаржилася, що мій син-першокласник «дуже вже жвавий». «Пустує на уроках?» — схвильовано поцікавилась я. «Ні, якраз на уроках він дуже уважний, але на перервах любить побігати», — почула я у відповідь. Дорогою додому я болісно прагнула зрозуміти, чому погано, якщо семирічна дитина є жвавою, і чи існує цьому стану прийнятна альтернатива?

У подальшому шкільному житті ця розмова згадувалася мені досить часто, вочевидь, у зв'язку з новими і зазвичай не зовсім зрозумілими претензіями.

Материнський комплекс неповноцінності, втім, втратив гостроту післяпершихже батьківських зборів — з'ясувалося, що не тільки мій син, але й більшість дітей дуже жваві, занадто «характерні», надмірно «самостійні». Набагато пізніше я зрозуміла, що звинувачувати вчи­теля у завищеній прискіпливості до своїх вихованців, щонайменше, несправедливо. Коли під твоїм крилом тридцять — сорок жвавих, неспокійних, галасливих дітлахів, тобі не до розвитку кожної окремої індивідуальності — устежити б, щоб носи собі не порозбивали та ноги не поламали.

Зрозуміло, відмінно було б мати класи чисельністю по десять — п'ятнадцять учнів, шкільні будівлі з басейном і комп'ютерним класом, спеціальних викладачів музики, ритміки, живопису та ліплення. І ще шкільного психолога. І щоб уроки по півгодини, і фізкультура щодня, і екскурсії в музей, як в Японії, і жодних домашніх завдань хоч би на неділю... Напевно, коли-небудь так і буде. А навчати наших малюків і підлітків будуть виключно таланти рівня Амонашвілі або Лисенкової.

Проте на сьогодні ми маємо дещо іншу школу, і саме в ній, звичайній і надзвичайно середній, вчиться наша дитина. Кажуть, є діти, які чудово адаптуються і в сучасній навчальній обстановці. Але мені якось не пощастило зустріти. Зате в дев'ятьох батьків із десяти при одній згадці про шкільні справи сина або дочки негайно погіршується настрій. Одні на чому світ стоїть криють систему освіти, другі дивуються низькому професіональному і моральному рівню педагогів, треті сварять дітей. Контакт школи із сім'єю, той справжній творчий та плодотворний контакт, про який ми всі мріємо, на жаль, належить до розряду винятків із загального правила взаємної неприязні...

...Якою ж безглуздо було б перекладати всю без винятку відповідальність за якість освіти наших дітей лише на школу.

Зрештою, діти наші, і хто, як не батьки, мають уболівати серцем за своє чадо; чи виросте воно Мітрофанушкою чи інтелігентною людиною, незалежно від того, яку обере професію?

На жаль, завдання ускладнюється хронічним взаємним непорозумінням батьків та педагогів. У більш легких випадках взаємини сторін мають характер озброєного нейтралітету, в решти — перетворюється на справжню битву, але програшу завжди зазнає третій — дитина або підліток.

Не буду стомлювати вас голими деклараціями про можливість і необхідність мирного співіснування сім'ї та школи, вам і самим достеменно відомо, що контакт вигідніший ніж конфлікт. У теорії. Тим часом на практиці вам доводиться зустрічатися з бездушшям і грубістю, зарозумілістю і навіть із малограмотністю інших наставників. І це б ще половина біди. Але в перші ж шкільні тижні виявляються і наші власні прорахунки в підготовці малюка до нового життя: непосидючий, метушливий, не доводить розпочате до кінця, в колективі замкнутий або, навпаки, надмірно розкутий...

Ми ще довго «кашлятимемо» цими сімейними недоробками, і як захочеться позвалювати їх на «суміжників»-педагогів, уголос іронізуючи з приводу низької вчительської кваліфікації або так само гучно обурюючись щодо методики викладання. Таким чином ми розважимо душу, але з цього мало користі? Може, доцільніше домашніми методами заповнити те, що, на нашу думку, недоробили у школі? Мені здається, така позиція все ж таки є конструктивнішою. Якщо вже сучасна школа не в силах забезпечити індивідуальний підхіддо кожного учня, давайте допоможемо і школі, і дітям. Нам начебто зручніше... .. .Тільки знову ж таки не слід у всьому звинувачувати школу. Мені здається, що багато тат і мам теж страждають на своєрідне нездужання, вже й не знаю, як його кваліфікувати, як «шкільно-батьківський невроз», чи що... Насправді, ну чому нас так гіпнотизують оцінки у щоденнику, чому так охоче й відчайдушно докоряємо десятирічному пустунові, який заробив зауваження на зразок «хуліганив на уроці» або «бігав на перерві»?

Здавалося б, що простіше — запитати в сина, чому раптом йому заманулося рохкати на уроці і чого це він бігає як очманілий коридором?

До речі, розумний і уважний педагог не став би поганити сторінки щоденника подібними висловами, будь-яке пустування можна нейтралізувати за допомогою жарту, іронії, спокійних та вагомих слів. І зовсім не обов'язково гучно обурюватися, залякувати «маленького злочинця» всілякими карами та з кожного приводу апелювати до батьківської влади.

Я зовсім не хочу забивати черговий клин між сім'єю і шко­лою, проте зневажання «людським чинником» у сучасній системі освіти сягнуло таких меж, що дійсно страшно стає не тільки за знання і моральність наших дітей, але вже за їхнє здоров'я та психіку. Тим часом після закінчення школи життя тільки починається, і ніякій супервідмінний атестат не компенсує тих втрат, що зазнала дитина. Говорю про це, спираючись певною мірою на свій особистий досвід. Упродовж багатьох років після закінчення школи мені доводилося звільняти свою свідомість від своєрідного «синдрому відмінниці», якого я набула (маю чесно зізнатися) здебільшого завдяки власному самолюбству, оскільки мої батьки однаково ставилися до будь-яких оцінок, зрідка дозволяючи собі здивуватися несподіваній одиниці. Але прагнення «робити як слід» ще довго заважало мені і в навчанні, і в роботі, і в творчості — страшнувато було піти неходженим шляхом, а раптом... двійку поставлять? Є й ще один небезпечний наслідок недосконалості нашої шкільної системи, що знищує одну з найцінніших якостей дитячої та і взагалі людської натури — допитливість.

Скажімо, більшість підлітків практично не читає літератури, що не передбачена програмою, та й програмову читають «по діагоналі». Мало того, багато дітей не слухає радіопередач, не бере в руки газет. Ось така дивовижна добровільна сліпоглухота. Як із нею те як боротися? Рецептів, звісно, не існує. Ми, наприклад, діяли за допомогою традиційного способу — вечорами читали вголос Даррелла, Кассиля, Гоголя і Булгакова. Підсовували синові книжки на теми, що його цікавили, — про кішок або про магнітофони, про вітрильники або про війну 1812 року. Аж до восьмого класу у вихідні тягали його до музеїв, на виставки або концерти, а відпустку проводили також у спільних подорожах...

Не можна сказати, щоб усе це ми проробляли відповідно до програми, що була розроблена заздалегідь, — просто нас завжди цікавили життя сина та його особистість, яка змінювалася на очах і давала нам багато сюрпризів. ...А в атестаті у нас виявилися дві задовільні оцінки і навпіл добрих та відмінних оцінок. Утім, про школу син згадує без жодної злості.

Адже це і наша головна мета, чи не так?