Каталог статей

КОНФЛІКТ З ОДНОКЛАСНИКАМИ - ЯК ПОВОДИТИСЯ БАТЬКАМ?

Якось на одному форумі в Інтернеті обговорювалася проблема що виникла в 3-му класі. Проблема доволі рядова: забіякуватий хлопчисько, від якого страждав весь клас. Особливо, як ведеться, діставалося його сусідові по парті, мама якого і звернулася на форум із запитанням: «Що робити?» При цьому хлопчик ні за що не хотів давати здачі, наводячи свій аргумент: «Ти ж, мамо, сама говориш, що битися — це погано».

Що порадили мамі інші батьки? Войовничі тата всі як один говорили, що хлопчика слід негайно переконати в тому, що бити­ся — добре, і для цього віддати його до секції боротьби. Один із батьків, які «йдуть шляхом воїна», навіть писав: «Тільки він пови­нен бути готовий, вступаючи в бій, або убити ворога, або померти самому!» (Нагадую, полем бою був 3-й клас.) Заповзятливіші мами, як, вочевидь, співчували майбутньому воїнові, радили татові потерпілого хлопчика прийти до школи і як слід наляка­ти кривдника. Коли з'ясувалося, що тата у нещасного хлопчика немає, багата уява почала підказувати мамам такі дії: найняти старшокласника, сусіда, міліціонера, щоб той підстеріг кривдни­ка, коли він повертатиметься зі школи, і показав йому, де раки зимують.

Коли я запитала: «Можливо, тоді простіше буде відразу най­няти кілера?» — у відповідь на мені ринув шквал обурення — як я смію жартувати, коли обговорюється така серйозна проблема.

Нарешті одна вельми рішуча пані (директор невеликого приватного підприємства) порадила розгубленій мамі добитися звільнення (тобто виключення) забіяки зі школи. Коли я запита­ла, як вони уявляють собі виключення зі школи 9-річної дитини, а також як вони уявляють собі майбутню долю виключеного, і головне — чи не будуть особи, які його «виключили», все життя боятися зустрічі з «виключеним» у темному підворітті, мені знову порадили бути серйознішою і не відволікати увагу присутніх тут людей надуманими побудовами та безглуздими загрозами.

Що мене вразило в цій історії — це повна безпорадність дорослих людей, які не змогли запропонувати жодного «дорос­лого» рішення. Власне, всі запропоновані ними рішення поля­гали у тому, щоб так чи інакше дати кривдникові здачу — або руками побитого хлопчика, або руками найманця, або за допо­могою адміністрації школи. Але ця тактика спрацьовує тільки в пісочниці, та й до того ж не завжди.

Я нічого не маю проти спортивних секцій, хоча відправляти туди дитину з напуттям: «Це щоб ти міг як слід врізати Василе­ві» — доволі дивно. Головне зовсім в іншому: вочевидь, що про­блема в цьому випадку була не у скривдженого, а в кривдника, — саме йому було життєво необхідно навчитися тримати себе в руках і вчитися досягати свого не тільки за допомогою кулаків. Як свідчить мій досвід, найкраще цю проблему розв'язують дитячі психологи в спеціальних групах, що створюються на базі психологічних центрів (у Петербурзі існують державні районні психологічні центри для дітей і підлітків, які надають безкоштовні послуги).

Великий плюс такої психологічної групи в тому, що вона створюється «з нуля» і психологи підтримують в ній рівну та доброзичливу атмосферу. Тому дитина, яка приходить до групи, залишає свою погану репутацію за дверима і може залучитися до нових способів спілкування з дітьми.

Цілком імовірно, що батьки дитини-агресора зовсім не мали палкого бажання водити її на додаткові заняття, але оскільки поведінка їхньої дитини заважала всьому класу, вчитель міг би настійно порадити їм такий варіант. Батьківський комітет міг би приєднатися до цієї рекомендації. У свою чергу вчителька могла б зробити багато що для того, щоб допомогти хлопчикові-агресору поліпшити успішність, адже, як правило, найзавзятіші двієчники з низькою самооцінкою стають найвідчайдушнішими забіяками.

Але коли я все це виклала мамі «жертви», та відповіла: «Я не маю часу цим займатися, я працюю по дванадцять годин на день, краще я віддам дитину до секції, хай її навчать давати здачу».

Іншими словами: «Я не хочу розв'язувати цю проблему, хай це зроблять тренер секції та моя дитина».

Дуже часто за спиною дітей-забіяк стоять розгнівані батьки. Одного разу я стала свідком такої сцени на дитячому майданчику. Мама одного з дітей, тільки-но її сина випадково штовхнув хтось із приятелів, відразу схоплювалася з місця і кричала: «Дай здачі! А ну дай здачі!» Хлопчик зовсім не був наляканий або скривдже­ний (адже штовхнули його несильно), але покірно йшов «давати здачу», і дріб'язковий інцидент тут же перетворювався на серйоз­ну сварку. З розмов на майданчику я дізналася, що близько місяця тому чоловік цієї жінки — людина дуже владна і патріархальних переконань — примусив її кинути улюблену роботу та залиши­тися вдома. Бідній жінці, ймовірно, дуже хотілося «дати здачі» кривдникові чоловіку, але цього вона зробити ніяк не могла і випліскувала свою образу на дитячому майданчику. Можливо, їй здавалося, що якщо вона навчить сина «давати здачі» зараз, він у майбутньому не опиниться в тому становищі, в якому опинила­ся вона.

Зрозуміло, якщо батьки дітей-агресора самі перебувають у стані неврозу, навряд чи вони адекватно реагуватимуть на ваші поради. Але ми ж з вами дорослі люди! Почніть зі співчуття, тим більше, що співчувати є кому. Скажіть, що ви уявляєте, як важко вашому співбесідникові: він стільки працює, а тут ще і в школі немає спокою, розкажіть, що схожа історія була у вашої двоюрідної сестри, і вона вся змучилася, поки не...

Словом, підведіть співбесідника до того, щоб він сам попро­сив поради. Але не сподівайтеся на блискавичний результат — люди не машини, і не можна, натиснувши відповідну кнопку, дочекатися відповідної реакції. Проте якщо вчитель та батьки будуть дотримуватися однієї лінії: «Вася — чудовий хлопчик, але йому потрібно навчитися тримати себе в руках, інакше ніхто не побачить, який він чудовий», — це з часом може принести пло­ди. І головне — нікого не доведеться виключати з школи і бити в підворіттях.