Посібник із зарубіжної літератури "Україна - натхнення для зарубіжних письменників" - "Методична скарбничка" - Вчитель вчителю - Каталог статей - Вчитель вчителю, учням та батькам

Каталог статей

Головна » Статті » Вчитель вчителю » "Методична скарбничка" [ Додати статтю ]

Посібник із зарубіжної літератури "Україна - натхнення для зарубіжних письменників"

Україна - натхнення для зарубіжних письменників
 

Передмова:
Головна мета вивчення предмета «Зарубіжна література» в загальноосвітній школі – прилучення учнів до здобутків світової літератури і культури, розвиток творчої особистості (читача), формування в неї гуманістичного світогляду, високої моралі, естетичних смаків, а також якостей громадянина України, який усвідомлює свою належність до світової спільноти. Важливо у вивчені предмета «Зарубіжна література» показати звя’зок зарубіжних письменників з Україною.
Українська тема була помітним і значним явищем у світовій літературі, образ України , її природа, героїчне минуле були предметом натхнення багатьох письменників. Це сприятиме вихованню в учнів гордості за рідну землю. Відомості про перебування зарубіжних письменників в Україні, їх інтерес до нашої держави та твори про Україну завжди цікавлять учнів, пробуджують пізнавальні інтереси школярів.
Завдання навчально-методичного посібника допомогти вчителям залучити учнів до скарбниці світової літератури. Вміщенні в даному посібнику матеріали можна використовувати на перших уроках знайомства з життям та творчістю письменника.


РАЙНЕР МАРІЯ РІЛЬКЕ
Кожний поет, усвідомлюючи своє призначення на землі, повинен бути людиною. Такою, що повна любові, здатна подолати природні почуття ненависті, звільнитися від нього, як від скверни. Поет — це людина.
А людина —це, насамперед, добродій, сповнений великої любові до світу, до всього живого на землі. Саме таким добродієм, чия поезія сповнена любові до людей і світу, є австрійський поет Райнер Марія Рільке, який «легким дотиком торкався душі людини, допомагаючи їй усвідомити вічність».
Поет любив мандрувати. У 1907 р. Рільке познайомився з Лу Андре-Саломе, дочкою генерала російської армії французького походження, яка народилась у Петербурзі. Вона стала одним із найближчих друзів поета на все життя. Розумна, із сильним характером, дівчина запалила Рільке своїми розповідями про Вітчизну. Разом з нею він у 1899—1900р. подорожував Україною. Поет зацікавлено знайомився з Києвом, Дніпром доїхав до Кременчука, Полтави, Харкова.
Рільке був вражений красою української природи, народними піснями. Україна пробудила реальне відчуття масштабності природи, її величі й безмежності: «Згадую оце полтавські степи, надвечірні зорі, хатки, і охоплює душу сум, що мене там немає». На цій землі поет знайшов зразок жаданого єднання людей і природи, землі та Бога. Україна змальована ним як чудовий край безмежних просторів із героїчним минулим, багатою історією:
Земля без меж, вітри, рівнини,
Лісів там тіні старовинні
Й незмірна неба височінь,
Пливуть тобі назустріч села
І знов зникають в далині,
Немов прожиті щойно дні
Чи пісня дзвонів невесела.
Рільке закохався в Київ, вважав його «близьким до Бога». Особливо бага-то вражень отримав від Софіївського собору, Києво-Печерської лаври. Назавжди зачарували поета пасхальні ночі в соборах, прочани Києво-Печерської лаври, які проходили пішки сотні кілометрів, щоб зустрітися зі святим місцем. Враження вилилися у збірки «Часослов» і «Розповіді про Господа Бога».
Із листа Рільке: «Мамо! Я вже два тижні у Києві. Перед цим побував у Ясній Поляні, родовому маєтку Л. Толстого. Безперечно, Київ — то є найсильніші враження. Це «місто близьке до Бога». Я б хотів тут оселитися назавжди. Тут мені відкрилася «одвічна руська сутність», насамперед пам'ятки культури давнини. А які тут церкви і собори, в них багато старих картин і дорогоцінних реліквій. Думаю колись здійснити переклад перлини давньоруської літератури «Слова о полку Ігоревім». А велична лавра, її колії, печери... Це не передати словами...»
А ще поет любив українське малярство. Були у нього величезні враження від ікон київських монастирів. Ось як бачив Рільке живопис собору святого Володимира, який виконав Васнецов: «...Ікона абсолютно відрізняється від італійського вівтарного взір¬ця. Вона є церковним атрибутом, як золота чаша або давня молитва... Однак той, хто заходить до Київського собору святого Володимира, повинен відразу відчути, що в цих образах існує життя». Рільке милувався картинами Левицького, Боровиковського, Ярошенка, Рєпіна. Зберігав українські сувеніри: шовкову хустку та срібний візантійський хрест.
Подорож розбудила у поетові інтерес до історії Київської Русі, козацької пісні. Рільке вражають кургани, що височіють над степом, кургани — могили минулих поколінь. Він захоплюється староукраїнською літературою та Гоголем, читає Несторову «Повість минулих літ», «Слово о полку Ігоревім», «Києво-Печерський Патерик».
Пошук духовного проводиря приводить Рільке до Канева, на могилу Тараса Григоровича Шевченка. Знавець української літератури професор
М. Стороженко пробудив його інтерес до поезій Тараса Григоровича. Австрійський поет зачитується творами Великого Кобзаря.
Рільке чув розповіді про кобзарів, особливо його вразила історія життя Остапа Миколайовича Вересая, відомого українського кобзаря.
У чотирнадцятирічному віці той осліп, навчився грати на кобзі, став ходити із села до села, виконуючи пісні та думи. І саме кобзар Остап з рільковської «Пісні про Правду» своїм співом зрушує душі людей, примушує боротись за правду.
У цілому ж подорожі 1899 та 1900 років стали для Рільке важливим кроком у пізнанні слов'янського світу, в освоєнні його духовних і культурних цінностей. Саме зустріч з Росією і Україною стала для Рільке тим поштовхом, який пробудив у ньому нове відчуття природи, реального світу. Він відчув себе причетним до глибинних джерел буття, могутніх витоків стихійних творчих сил природи. Це та сама «жадоба реального», котра знайшла вираження в подальшій творчості поета.

АДАМ МІЦКЕВИЧ
Про слід України в творчості поета не дадуть забути його вірші і поеми.
Починаючи з 20-х років ХІХст., твори Міцкевича широко відомі і в Україні. Ними захоплювалися Тарас Шевченко й Леся Українка, Михайло Коцюбинський та Іван Франко.
Українською мовою твори поета перекладали П. Гулак-Артемовський, Л. Боровиковський, М. Старицький, І. Франко, пізніше— П. Тичина, М. Бажан, А. Малишко і найбільше — Максим Рильський.
У 1905 році у Львові було споруджено один з кращих в Україні пам'ятників Міцкевичу (скульптори М. Таращукта А. Попель).
Ти не як пам'ятник над нами
У голубій височині,—
Ти з нами поруч, наш Адаме,
Ідеш в безсмертні наші дні.
Ти з Олександром, ти з Тарасом
Дивився мудро в даль віків,
Тому не поржавіє з часом
Ваш вічний вайделотський спів.
Ти не лише всесвітній подив,
Не тільки слава ти із слав,—
Це ж ти «Трибуною народів»
Серця народів потрясав!
І в час, коли земної кулі
Одна єднається сім'я,
Лунає у всесвітнім гулі
Твоє, Міцкевичу, ім'я.
М. Рильський «Перед пам'ятником Міцкевичу»
У листопаді 1824 року після викриття товариств «філоманів» та «філаретів» Адам Міцкевич прибув у Петербург, куди він за вироком був висланий під нагляд поліції.
Київ, Стеблів, потім Одеса, Крим, Харків... Тут пролягали шляхи хоч і вимушеної, але ж якої захоплюючої й корисної для поета мандрівки українською землею, тут відбувалося його знайомство з її мешканцями.
На сторінках поеми «Пан Тадеуш» Міцкевич залишить дорогий йому спомин про перебування на берегах Росі:
Чи на Вкраїні я б ту липу упізнав,
Що сотню панночок і сотню хлопців бравих
Ховала в холодку при танцях і забавах,
Як вечір повивав блакитноводу Рось?
За допомогою російських друзів Міцкевич одержує призначення на роботу в Одесу, звідки виїжджає в Крим. В листі Йоахима Лелевеля, відомого польського історика, він пише; «Але я бачив Крим! Я витримав страшенну бурю на морі... Я бачив Схід у мініатюрі». В результаті подорожі в Крим з'явилася збірка «Кримські сонети», куди увійшло 18 поезій. «Кримські сонети» називають складною чудовою симфонією, філософсько-історичною, інтимно-ліричною, сповненою завжди глибоко поетичних думок, переживань і замальовок, симфонією, що зберігає невмирущу благородну красу і звучить аж ніяк не меланхолійно.
Твердо лягали на папір пластичні малюнки поетичних мініатюр. Оспівуючи красу і могутність Кримської природи, Міцкевич виливає свою тугу за втраченою батьківщиною. Над усе самотньому поетові близьке море, розбурхана морська стихія гармонізує з його душевним станом, з драмою його ліричного героя.
Крим називають землею богів і поетів. Його південну красу оспівувало не одне покоління митців. Подорожуючи кримськими дорогами, Адам Міцкевич залишав у своєму щоденнику записи, які свідчать про те, що привертало його увагу.
«Алушта — одне з прекрасніших місць Криму, туди ніколи не доходять північні вітри, і подорожній в листопаді часто шукає прохолоди під тінню все ще зелених волоських горіхів...»
«Якщо з височину гір, піднесених у хмарну височінь, глянути на хмари, що пливуть над морем, то здається, що вони лежать на воді у вигляді великих білих островів. Це цікаве явище я спостерігав з Чатир-Дагу...»
Міцкевича причарувала й Волинська природа, що теж відбилося у його творчості. Балада «Світязь» — один із найпрекрасніших творів поета. Його не можна читати без хвилювання, бо тут мова йде і про переживання окремої особистості, і про духовну драму цілого народу. Твір побудований на матеріалі слов'янської історії. Світязь — одне з найпрекрасніших місць України, розташованих у Волинській області.
У Одесі також була розпочата поема "Конрад Валенрод". Там уривки з неї Міцкевич читав своїм польським друзям.
Із Україною прийшлося попрощатися, залишивши згадку про ляха, який не мав наміру стати паном над українським людом.

ПРОСПЕР МЕРІМЕ
Французька література другої половини XIX ст.— цікаве, складне, не-забутнє явище. Тому хочеться згадати Проспера Меріме.
Майже чверть століття, починаючи з 1848 року і до останніх днів життя, Проспер Меріме, за влучним висловом П. де Сент-Віктора, «літературно емігрував до Росії». І до України також.
В епістолярній спадщині Меріме ми весь час знаходимо згадки про Україну. То він просить «допомогти розкрити зміст однієї козацької пісні», то він пише: «Все, що читав про козаків, мене захоплює, і я хотів би знайти відомості про Богдана Хмельницького». Відсутність потрібних першоджерел у Франції не перешкодила Меріме написати низку праць про історію українського народу — «Українські козаки та їхні останні гетьмани», есе «Богдан Хмельницький».
Знайомству з життям України Проспер Меріме завдячує своїм російським друзям — С. О. Соболевському та І. С. Тургенєву. У листах до друзів він подає захоплюючі описи різних місцевостей України, розповідає про її культуру та архітектуру. Різноманітні легенди, колоритні деталі українського побуту, що дають змогу пізнати звичаї та характери людей, використовує Меріме у своїх українознавчих працях. У статті про Гоголя Меріме звертає увагу на деяку подібність між французькими флібустьєрами XVII ст. і запорожцями із «Лжедмитрія», зокрема в сцені «Острів запорожців на Дні¬прі». У цьому творі він використовує такі поняття, як «козак України», «Січ», «була-ва», «похідний гетьман», «бунчук», а також подає опис січового кола, що обирає свого похідного гетьмана.
Вивчати історію запорозького козацтва Меріме почав після ознайомлення зі слов'янським фольклором. Він дуже серйозно ставився до матеріалу, про який мав намір писати, старанно вивчав архівні матеріали, мемуарну літературу, літописи. Як учений-історик і письменник Меріме цікавився людиною-особистістю, котру можна було б поставити в центр художнього твору або наукового дослідження. Такою особистістю Меріме вважав українського гетьмана Богдана Хмельницького.
«Кілька місяців тому я запропонував читачам біографію козака Степана Разіна. Добродій Костомаров, в якого я запозичив розповідь про пригоди цього героїчного ватага, описав життя видатної людини, котра, як і Степан Разін, мало знана в неслов'янських країнах, хоча, на мою думку, більше заслуговує такої слави», — так починає Проспер Меріме есе «Богдан Хмельницький».
Письменник вважав Хмельницького вмілим дипломатом, досить освіченою людиною, яка знала кілька мов. Змальовуючи особисте життя Богдана Хмельницького, Проспер Меріме дійшов висновку, що гетьман українського народу — це патріот, безмежно відданий козацтву. Все його життя кровно пов'язане з історією України, її визвольною боротьбою. Завдяки працям Проспера Меріме про історію українського народу в 70-хроках XIXст. посилився інтерес до України французьких учених-фольклористів, істориків, літературознавців. Під впливом його досліджень 1869 р. Французький Сенат ухвалив вивчати в школах Франції курс історії України.
Меріме один з перших ознайомив французьких читачів з українською та російською літературами . Під впливом І. С. Тургенєва, який переклав «Народні оповідання» Марка Вовчка для росіян, Меріме почав таку ж роботу для французів. В одному з його листів читаємо: «Оповідання Марка Вовчка дуже сумні. До речі, вони легко можуть викликати у кріпаків бажання випустити кишки своїм панам... Я розважався, перекладаючи "Козачку"».
Меріме мав намір перекласти рідною мовою кілька творів Марка Вовчка і все ж не наважився показати французьким читачам «роз'ятрені криваві рани» героїв оповідань української письменниці.
А чи був знайомий Проспер Меріме з Марком Вовчком? Жодних підтверджень того немає, хоч підстави для такого припущення існують. У1860— 1863 рр. Меріме і Тургенєв перебували в Парижі, а в цей час там майже постійно жила українська письменниця, яка підтримувала приятельські стосунки з Тургенєвим, Саме він познайомив Марка Вовчка з французькою літературно-мистецькою інтелігенцією, серед якої міг бути і Проспер Меріме.
Отож, своїми дослідженнями з історії українського народу, своєю увагою до його літератури Проспер Меріме сприяв взаєморозумінню й повазі одного народу до іншого.

МИКОЛА ГОГОЛЬ
Великі Сорочинці - місце народження М. Гоголя. Великі Сорочинці, розташовані неподалік Миргорода на Полтавщині, увійшли в історію як місце народження М. Гоголя, бо саме тут, у скромному будиночку повітового лікаря М. Трохимовського, 20 березня (1 квітня) 1809 року народився майбутній письменник. 1911 року скульптором І. Гінцбургом тут споруджено пам'ятник М. Гоголю, а з 1929 року відкрито музей.
Родовий маєток - село Василівка. (У далекому минулому Василівка - родовий маєток Лизогубів. Тетяна Семенівна Лизогуб, взявши шлюб з Опанасом Дем'яновичем Гоголем - дідом Миколи Васильовича Гоголя, 1781 року отримала від батька хутір Купчинський, який згодом перейменували у Василівку на честь батька майбутнього письменника. Тут він провів перші десять років життя, успадкувавши від батька, Василя Опанасовича, почуття гумору, хист оповідача, любов до театру. Мати, Марія Іванівна, палко вірила в талант сина. У дванадцять років Гоголя привезли в Ніжин до гімназії вищих наук, яку ще називали ліцеєм. Разом із Гоголем навчалися Нестор Кукольник, Євген Гребінка - майбутні поети. Тут здружився він з Олександром Дашлевським, майбутнім письменником, та іншими. Україна стала для нього початком життя і творчості. Тут уперше він вийшов на сцену, зігравши роль дуже старого діда, написавши п'єсу з українського життя. Ніжин став духовною і творчою колискою письменників. Не випадково, мабуть, тут встановлено перший пам'ятник Гоголю, створений ще 1881 року талановитим українським скульптором Парменом Забілою, відкрито перший музей Гоголя, зібраний у стінах ліцею студентами Історико-філологічного інституту під керівництвом викладача П. А. Заболожського.
М. Гоголь у Києві. (По-справжньому М. Гоголь пізнав Київ вже після Петербурга й Москви, хоч бував у цьому місті ще 1827 року. Коли в Києві у 30-ті роки XIX століття відкривається університет, завдяки зусиллям Пушкіна й Жуковського призначають ректором українця
М. Максимовича, друга Гоголя, ботаніка та фольклориста. На прохання автора "Вечорів на хуторі біля Диканьки" Пушкін клопочеться про надання Гоголю кафедри загальної історії. Сповнений планів і мрій, Гоголь вже планує писати історію України і натхненно пише Максимовичу: "Туди, туди, у Київ, давній, прекрасний Київ! Він наш..."
Проте питання про призначення Гоголя у Київ так і не було вирішене. Та Микола Васильович бував у Києві, любив гуляти його вулицями, часто бував біля Андріївської церкви та у Печерській лаврі. Після перебування у Києві Гоголь переробив "Тараса Бульбу". З містом пов'язана і друга перлина гоголівської прози - "Страшна помста". Останній раз він був у Києві 1848 року.)
М. Гоголь в Одесі. (Уперше М. Гоголь побував в Одесі перед останнім приїздом до Києва 1848 року. Він повертався з Єрусалима на Батьківщину морем разом з російським консулом в Сирії К. М. Базілі, своїм ліцейським приятелем. Костянтин Михайлович Базілі - один із тих випускників Ніжинського ліцею, які разом із Гоголем становили його гордість. Син грецького патріота, який під загрозою страти втік до Одеси, Базілі став не тільки видатним російським дипломатом, але й ученим-поліглотом, спеціалістом з Близького Сходу, людиною широкого мислення. Спілкуванням із цією людиною М. Гоголь завжди дорожив. Удруге письменник приїхав до Одеси, щоб провести тут зиму 1851 року. Тут він здружився з акторами місцевого театру. Тепло Одеси зігріло його, вселило надії на завершення роботи над другим томом "Мертвих душ". І Гоголь весь поринув у цю роботу. В Одесі досі збереглися будинки, де перебував Гоголь.)
Отже, з Україною пов'язане не тільки дитинство Гоголя, його юність, але й роки зрілості. З Україною пов'язана практично вся творчість М. Гоголя.

МИХАЙЛО БУЛГАКОВ
Батько майбутнього письменника Афанасій Іванович Булгаков походив із сім'ї сільського священика Орловської губернії. Діти священнослужителів мали право отримувати освіту безплатно, але — тільки духовну. Тому й Афанасій, блискуче закінчивши в 1881 році Орловську семінарію, продовжив навчання в Київській духовній академії.
У 1890 році Афанасій Іванович обвінчався з Варварою Михайлівною По-кровською, яка працювала вчителькою в місті Карачеві Орловської губернії. Після одруження молода пара приїхала жити до Києва. Тут, в будинку на вулиці Воздвиженській, 15 травня народився первісток, якого назвали на честь дідуся по матері й покровителя Києва архістратига Михайла.
Вихованням дітей (їх було семеро) займалася мати, а також саме життя, обставини, навколишнє середовище. Діти росли в атмосфері лагідності та доброзичливості. Мати не обмежувала свободи дітей. Головне, що вона зробила — це виховала в дітях оптимізм, любов до життя й до людей, а також велику працелюбність.
У ті часи батьки не поспішали з початком шкільного навчання: вважалося, що дитина має «дозріти» — хто раніше, хто пізніше. У 1900 році дев'ятирічного Мишка віддали в підготовчий клас Київської 2-ї гімназії, де працював учителем співу та регентом брат батька Сергій Іванович Булгаков. Там же малий хлопчик вперше прочитав поему М. В. Гоголя «Мертві душі», і Гоголь увійшов у його душу назавжди.
У серпні 1901 року Михайло успішно склав іспити за підготовчий клас і був зарахований до найвідомішого на той час середнього учбового закладу Києва — 1-ї гімназії.
Окрім російської класичної літератури, з домашньої та гімназійної бібліотек, у круг читання Михайла входило багато книг світової класики. Він дуже любив Пушкіна, Гоголя, Достоєвського, Салтикова-Щедріна, Чехова, Діккенса.
Після закінчення гімназії Михайло вирішив вступати на медичний факультет Київського університету: адже лікарями були і брати Варвари Михайлівни, і друг сім'ї І. П. Воскресенський.

Київський університет носив ім'я князя Володимира Святославовича. Час навчання письменника припав на період активної участі студенства у політичних баталіях. Заняття нерідко переривалися антиурядовими виступами студенства з приводу важливих політичних подій у Києві, Росії і в самому університеті.
У навчанні на медичному факультеті багато часу виділялося практичним заняттям, які проходили в університетських клініках. Але Михайло в той час дуже захопився театром, мріяв стати актором, почав глибше пізнавати театральне мистецтво, мову, життя. Можливо, це захоплення стало причиною того, що довелося повторити академічний курс в університеті. Відвідування лекцій тоді було вільним, однак навчання -платним. При необхідності, можна було повторити курс, і «вічний студент» вважався явищем звичайним.
Хоча власне, винен був не лише театр. У 1908 році із Саратова до Києва приїхала ровесниця Михайла Тетяна Лаппа. Вона зупинилася у своїх родичів, які були знайомі з Варварою Михайлівною. Дружба Тасі та Михайла почалася з прогулянок по Києву, зі знайомства з його живописними місцями. А потім прийшла любов. Тася часто приїжджала до Києва, переписувалася з Михайлом.
26 квітня 1913 року вони обвінчалися в церкві Миколи Доброго на Подолі. Жили в Києві, на деякий час виїжджали до Саратова, до батьків Тасі, але знову повернулися до улюбленого міста.
Восени 1913 року Михайло відвідував лекції на третьому курсі. А 1 серпня 1914 року почалася перша світова війна. Події швидко докотилися до мирного Києва. Життя міста швидко перебудувалося на військоий лад. Весною 1916 року Михайло Булгаков добровольцем пішов на фронт — лікарем у військовий шпиталь, з ним поїхала і дружина — сестрою милосердя.
Так для молодого лікаря почався новий етап у житті: амбулаторні прийоми хворих, операції, стаціонарне лікування, керування невеликою лікарнею.
У лютому І 918 року Булгаков був демобілізований за станом здоров’я і повернувся додому, до Києва. У Києві він побачив, як стрімко трансформувалося театральне життя, організовувалися нові клуби, відкривалися нові театри.
У 1919 році М.Булгаков знову потрапив під мобілізацію й опинився на Північному Кавказі. Там він тяжко захворів, ледве вижив і з тих пір назавжди залишив кар'єру лікаря, змінив професію. Булгаков писав і ставив п'єси на провінційній сцені у Владикавказі. Потім переїхав до Москви, писав сатиричні твори. Але все життя письменник пам'ятав і сумував за Києвом. Свою любов до рідного міста він виражає майже у всіх творах: і в оповіданнях «Червона корона» й «Незвичайні пригоди лікаря», і в романі «Майстер і Маргарита», і в «Театральному романі», і в п'єсах «Дні Турбіних», «Біг» та ін.
Помер Михайло Булгаков у 1940 році. У Києві досі пам'ятають і люблять талановитого письменника, на Андріївському узвозі створено музей в будинку де жила сім'я Булгакових.

ФРІДРІХ ШИЛЛЕР
Фрідріх Шиллер, один із найяскравіших представників просвітительського руху в Німеччині кінця XVIII початку XIX ст., у своїй творчості поєднує одночасно і філософа, й естета, і письменника.
Ідеї Шиллера знайшли плідний і закономірний розвиток в українській літературно-критичній і художній свідомості першої половини XIX ст.
Художня спадщина Шиллера серйозно вплинула на розвиток українського письменства, про що, зокрема, свідчать численні згадки про нього в критичних нарисах, статтях, оглядах тогочасних українських критиків і письменників.
Шиллера оцінюють як майстра художнього слова, який відкривав нові незвідані горизонти для європейської словесності, в тому числі і для української літератури. М. Костомаров, наприклад, визначав прямий зв'язок між творчістю Шиллера та художніми відкриттями Тараса Шевченка: «Тарас Григорьевич прочитал мне Шиллерову балладу... Я увидел, что муза Шевченко раздирала завесу народной жизни. И страшно, и сладко, и больно, и утомительно было заглянуть туда!!! Поэзия всегда идет вперед, всегда решается на смелое дело, по ее следам идут история, наука и практический труд».
Письменники Західної України, які були тісніше пов'язані з німецькомовною культурною традицією, перенесли на український грунт чимало художніх принципів, характерних для німецької літератури, зокрема тих, що склалися у творчості Шиллера.
Особливо тут вирізняється Юрій Федькович, який розпочинав свої художні пошуки як німецькомовний письменник, котрий увібрав найкращі традиції Ґете й Шиллера.
Риси просвітительського класицизму, характерні для Шиллера веймарського періоду, простежуються у творчості багатьох західноукраїнських письменників 30—50-х рр. Найбільше впадають в око твори О. Духновича («Мисль о Бозі», «Вічність»), С. Лисинецького («Воззреніє страшилища»), О. Павловича («Піснь русько-слов'янськая»).
Творча спадщина видатного німецького просвітителя справила на українську літературу далеко не однозначний вплив і привнесла в художній процес в Україні нові обрії в осмисленні людини і світу. Природно, що інтерес до Шиллера не згасає в українській естетичній і художній думці протягом тривалого часу. Недарма І. Франко із захопленням писав про митця, якого вирізняє «огнистий гуманізм і людяність». Неодноразово цитував і звертався до Шиллера Пантелеймон Куліш, який ставив його за значенням поряд із Данте, Петраркою, Ґете, Пушкіним і Міцкевичем. Обстоюючи самобутній шлях розвитку української літератури, український письменник закликав сучасників: «Нехай читають Пушкіна і Гоголя наші земляки, нарівні з Байроном, Міллером і Міцкевичем. Ми й самі того доволі поначитувалися і вже сказати, що насмакувалися».У статті «Взгляд на малороссийскую словесность по случаю выхода в свет книги "Народні оповідання Марка Вовчка"» Куліш цитує слова Шиллера про те, що щирі сльози є ознакою справжнього мистецтва, а саме українська словесність досягла неабиякої майстерності у мистецтві «овладеть сердцем ближнего, говорить от сердца к сердцу». Сам Куліш чимало сприяв популяризації творчості Шиллера серед широкого читацького загалу, перекладав його ліричні вірші й балади, що ввійшли до збірки 90-х років «Позичена кобза».

АННА АХМАТОВА
Чи знаєте ви, що мати великої Анни Ахматової похована на Хмельниччині, в селі Слобідка-Шелехівська Деражнянського району? І що там є дуже затишний, багатий на меморіальні речі музей поетеси, розміщений у колишньому маєтку її тітки?
Будинкові «тітки Вакар», як називала Анна свою родичку, понад двісті років, проте він добре зберігся. Його оточує парк, точніше — те, що вціліло з далеких часів, коли тут було «дворянське гніздо». Ахматова приїздила сюди не раз. Уперше — семирічною дівчинкою. А потім іще принаймні двічі — 1906 року і 1912-го. Про ці сторінки біографії поетеси дослідники згадують рідко. А тим часом, «слобідсько-шелехівські» сюжети Анни Ахматової вельми цікаві.
Власне, тоді вона була ще не Ахматовою, а Анею Горенко. В Одесі (місті моєї юності!) поетесу вважають стовідсотково «своєю», оскільки народилася вона в дачному будиночку на Великому Фонтані, біля моря. І хрещена була в Преображенському соборі. Її батько був морським інженером — красенем і ловеласом, чиї численні романи «на стороні», зрештою, й зруйнували родинне життя Андрія Антоновича та його дружини Інни Еразмівни, яка на той час встигла народити шестеро дітей. Анна мала двох братів і трьох сестер.
Виходило так, що приїзди в Слобідку-Шелехівську були пов’язані з драматичними моментами в житті Анни. 1906 року розлучилися батьки, і тепер мати — з її абсолютною житейською непрактичністю — опинилася в скрутній ситуації, коли стали серйозно дошкуляти матеріальні труднощі. А в липні померла від туберкульозу сестра Інна. Анні ж щойно виповнилося сімнадцять. Вона, жителька Царського Села, приїхала в Київ складати іспити у Фундуклеївській гімназії. У Києві жили родичі, в тому числі й «тітка Вакар» — Анна Еразмівна Вакар, яка в Слобідці-Шелехівській мала дачу. Поруч, у сусідньому селі Літки, таку ж дачу мала її сестра. Старий Еразм Стогов подарував по маєтку кожній із дочок — не вистачило тільки матері Анни, Інні Еразмівні.
У Слобідку-Шелехівську Анна приїхала з «рубцями» на серці: вона щойно пережила любовну драму. Та ще й яку! Хотіла навіть накласти на себе руки, оскільки той, кого вона покохала — студент Петербурзького університету Володимир Голенищев-Кутузов — виявився холодно-байдужим до її почуття.
Скільки пристрастей уже звідало серце Анни! Вона вже давно пише вірші, проте час літературного дебюту ще не настав. Утім, він уже зовсім близько: на сторінках журналу «Сиріус» Гумільов незабаром надрукує її поезію «На руке его много блестящих колец...»
У музеї, під склом, є гіпсовий зліпок її руки. У молодості в Анни було бліде обличчя, довге темне волосся — і прекрасні білі руки...
Склавши іспити, вона поїхала в Євпаторію, до улюбленого свого моря. А потім знову повернулася в Київ. Треба було закінчувати гімназію. Взагалі-то, Анні «світив» Смольний інститут у Петербурзі, — однак у його стінах вона затрималася ненадовго, всього на кілька тижнів. Її відрахували, помітивши одного разу, як вона — сонна! — блукала коридорами інституту.
И вот я, лунатически ступая,
Вступила в жизнь, и испугалась жизнь, —
напише Анна Ахматова через багато- багато років. У неї це й справді було десь до 13—14 років: лунатизм. У найновішій біографії поетеси лунатизм Ані Горенко пояснюється втратою внутрішнього спокою, викликаного розладом між батьками та хворобами й смертями двох сестер . Отже, влітку 1906 року Аня Горенко поселилася в Києві. Колись — ще в далекі 1840-ві! — тут, у канцелярії генерал-губернатора Д.Бібікова, служив Еразм Стогов, її дід по матері, який устиг чимало зробити для благоустрою міста.
Аню прийняла родина Вакарів. Проте в тітки вона почувалася не дуже затишно, про що невдовзі й написала Сергієві фон Штейну, чоловікові своєї сестри Інни: «До мене тут усі дуже добре ставляться, проте я їх не люблю. Надто ми різні люди. Я все мовчу і плачу, плачу і мовчу. Це, звичайно, видається дивним, але оскільки інших недоліків я не маю, то користуюся загальною прихильністю» (із листів Анни Горенко до С.Штейна )
Листи до Сергія фон Штейна — кардіограма її душі київського періоду. Її думки часто залітають у Царське Село, де вона мріє побувати бодай на Різдво. Найголовніший же мотив листів — Володимир Голенищев-Кутузов. Анна переповнена почуттям до свого коханого, якому немає ніякого діла до її страждань. Наполегливо просить Штейна вислати їй його фотографію, зізнаючись: «я досі люблю В.Г.-К. І в житті немає нічого, нічого крім цього почуття. У мене невроз серця від хвилювань, вічних терзань і сліз».
Нарікань на розладнане здоров’я багато. Безсоння, серцеві напади, запаморочення... Одного разу, коли родичі поїхали з Києва у свій маєток на Поділля, Анна впала, втративши свідомість, на килим, а коли прийшла до тями — не могла сама роздягтися, ще й привиддя якісь марилися перед очима! «З серцем у мене зовсім погано, і як тільки воно заболить, ліву руку зовсім відбирає», — скаржиться Анна Горенко своєму другові.
Їй часто здається, що вона нікому не потрібна. Тому в листах домінують апокаліптичні настрої: думалося навіть про смерть. Якось згадала, що рік тому, в Євпаторії, хотіла повіситися — проте тоді нічого не вийшло: «цвях вискочив із вапняної стінки». «Мама плакала, мені було соромно — взагалі кепсько...»
Тепер так само почувалася зле. «Грошей немає. Тітка пиляє», — таким було повсякдення. «Тітка Вакар... мене не терпить», — вирішила Анна. Її гнітять розмови про політику, рибні обіди, крик дядька. «Я не можу винести цього обману, який обплутав мене... Пошвидше б закінчити гімназію і поїхати до мами». Хоча звідтоді, як вона залишила Царське Село, минуло лише півроку.
Атмосфера в домівці Вакарів так гнітила Анну, що, зрештою, вона перебралася жити до своєї кузини, Марії Змунчилли. Це одна з київських адрес Ахматової: вулиця Мерінгівська, 7, квартира 4 (нині — вул.М.Заньковецької).
Вона палила — очевидно, в ті часи це було екзотикою. Потім — на радість родичів — кинула. А загалом, нічого доброго в її київських буднях, судячи з листів, не було. Суцільна душевна неприкаяність і зосередженість на власних стражданнях. Вони явно перебільшені («Я скінчила життя, ще не починаючи»; «я вбила душу свою, і очі мої створені для сліз...»). Так, зрештою, буває в юності, коли перші драми здаються кінцем світу. Причина добре відома: отрута нерозділеного кохання. Саме ці слова й написала одного разу Сергієві фон Штейну гімназистка Аня Горенко.
Звісно, її не оминали увагою зацікавлені погляди ровесників і дорослих чоловіків. Але що з того?! Кузен Дем’яновський освідчується «кожних п’ять хвилин», тільки Анні він нагадує набридливу муху. Поет Федоров (старший за Анну на цілих двадцять років!) цілував її, «клявся, що любить», — а їй запам’яталося, що Федоров, цілуючи, «знову пах обідом»... Голенищев-Кутузов — ось хто поселився в її серці по-справжньому!
Хоча, хтозна, чи так уже й по-справжньому. Адже в серці Анни знайшлося місце і для іншого. І в якусь мить вона вирішила, що саме цей Інший — її доля. «Я виходжу заміж за друга моєї юності Миколу Степановича Гумільова. Він любить мене вже три роки, і я вірю, що моя доля бути його дружиною. Чи люблю я його, я не знаю, але здається мені, що люблю». Під цими рядками з листа до того ж таки С. фон Штейна — дата: 2 лютого 1907 р. Враження таке, що відбувається сеанс самонавіювання: Анна віддає себе в полон фатуму. Почуття Гумільова для неї важливіші, ніж власні. «Він так любить мене, що навіть страшно», — вирішила київська гімназистка, отримуючи гумільовські листи з Парижа. Цього їй достатньо для щастя. Вона все ще чекає від фон Штейна фотографію Голенищева-Кутузова — а тим часом думає про одруження з Nicolas. Батько, може, проти шлюбу, і тоді вона втече з дому і повінчається таємно!
Фантазії в цій її грі з Долею хоч відбавляй. І підсвідомого намагання подолати власні сумніви — також. Проте час ішов, а сумніви не зникали.
У травні 1907 року Анна закінчила Фундуклеївську гімназію і наступної осені тут же, в Києві, вступила на юридичне відділення Вищих жіночих курсів при університеті Святого Володимира. Важко уявити, чим саме був зумовлений такий вибір. Ахматова згодом писала, що їй подобалися історія права й латинь, — і не більше.
Минуло ще півтора року. Сюжет її дивного, затяжного роману з Гумільовим нарешті наблизився до розв’язки. Виглядало так, що закоханий поет «вимучив» Анну своєю «страшною» любов’ю-облогою, а вона сама себе — ваганнями. Тричі — тричі! — наражаючись на її відмови, Nicolas хотів покінчити життя самогубством, і, зрештою, Анна остаточно здалася. Сталося це восени 1909 року, після літературного вечора, в якому брали участь і петербурзькі друзі Гумільова. Анна й Микола зайшли в ресторанчик поруч із нинішньою Європейською площею (стояв він на тому місці, де тепер Український дім) — і саме там вона сказала «Так», погодившись пов’язати свою долю з Гумільовим.
Украй цікава в цій історії послідовність подій.
Рівно за тиждень до вирішальної зустрічі з Анною Микола Гумільов стрілявся на дуелі з Максиміліаном Волошиним. Причиною їхнього конфлікту була, звичайно, жінка. Звали її Єлизавета Дмитрієва. У літературному Петербурзі довгий час не знали, що Дмитрієва і загадкова поетеса Черубіна де Габріак — це одна й та ж особа. Єлизаветі подобалося «крутити голови» кільком чоловікам одразу; вона навіть вирішила, що однаково любить обох. Гра серцями закінчилася пострілами біля Чорної річки, тієї самої, де колись стрілялися Пушкін із Дантесом.
Тоді, 22 листопада 1909 року, життя Гумільова й Волошина врятував щасливий випадок. Хоча — хтозна, чи то була проста випадковість. Секундант Волошина граф Олексій Толстой згодом розповідав, що фактично рятівником двох поетів був його батько, який навмисно «насипав у пістолети подвійну порцію пороху, через що посилилася віддача в момент пострілу й істотно зменшилася точність влучання»
Ну, а вже 28 листопада Микола Гумільов виступав із читанням власних поезій у залі київського Купецького зібрання. Разом з ним до Києва приїхали друзі-літератори — той-таки Олексій Толстой, Михайло Кузмин (ще один секундант у день дуелі!), Петро Потьомкін...
Чи знала про всі ці драматичні події Аня Горенко? Очевидно, знала, адже про дуель багато писалося й говорилося.
25 квітня 1910 року Анна Горенко й Микола Гумільов повінчалися в церкві Микільської слобідки за Києвом, на лівому березі Дніпра. Тоді це був Остерський повіт Чернігівської губернії. Церква була дерев’яна — невеличка, по-домашньому затишна, з вишитими рушниками над іконами (зруйнували її в 1960-ті, коли будувалася станція метро «Лівобережна»). Нікого з родичів на вінчанні не було — вони вважали цей шлюб приреченим. Та й недарма ж самі молодята подалися вінчатися подалі від зайвих очей!
Щасливий Гумільов в одному з віршів назвав Анну «чаклункою»:
Из логова змиева,
Из города Киева,
Я взял не жену, а колдунью.
Передчував, що спільне життя з «чаклункою» буде сповнене несподіванок і випробувань?
Молоді поїхали в Петербург і поселилися в будинку Гумільових. А далі... пристрасне почуття поета швидко вигасло (можливо, тому, що «фортеця» була взята?). Сімейні обов’язки стали обтяжувати його, — і через півроку Микола Гумільов подався в свою улюблену Африку. На кілька місяців. «Ми надто довго були женихом і нареченою, — пояснювала згодом Ахматова. — Коли ми одружилися в 10-му році, він уже втратив свій пафос...» (Чуковская Л. Записки об Анне Ахматовой. — М., 1997. — Ч.1. — С.187).
Її самотність давала імпульс поетичному натхненню. Коли Гумільов повернувся з Африки, він не впізнав віршів своєї дружини. Вона стала Поетом. Саме тоді, за його відсутності, було написано переважну частину віршів, які й склали першу збірку Анни Ахматової «Вечір» (1912).
...І ось у травні 1912 року Анна знову гостює на Поділлі. Два роки сімейного життя принесли їй чимало печалі. Весільна подорож за кордон швидко закінчилася — і почалися будні «розлюбленої» молодої жінки. Зрештою, вони з Гумільовим дали одне одному цілковиту свободу і сповна нею користувалися. В Анни зав’язався роман з художником Амедео Модільяні, з яким вона якось познайомилася в Парижі.
Втім, сімейний корабель продовжував плисти. Гумільови щойно повернулися з подорожі Європою. Анна чекає на дитину. На літо вона їде до родичів на Поділля. У Слобідці-Шелехівській зупиняється мовби «по дорозі», оскільки далі має їхати до кузини Марії Змунчилли в сусідній «маєток Літки». Факт цей достеменний — його засвідчила сама поетеса: «З Києва я поїхала в маєток моєї кузини — в Подільську губернію — маєток Літки» (Див.: Черных В. Летопись жизни и творчества Анны Ахматовой. — Ч.1. — 1889—1917. — М., 1996).
У Літках Анні являлася поетична муза. Ось один з її віршів травня 1912 року — щедрий на зорові деталі, меланхолійно-печальний за настроєм, адже ключовим у ньому є несподіваний суїцидний мотив.

***
Здесь все то же, то же, что и прежде,
Здесь напрасным кажется мечтать.
В доме у дороги непроезжей
Надо рано ставни запирать.
Тихий дом мой пуст и неприветлив,
Он на лес глядит одним окном,
В нем кого-то вынули из петли
И бранили мертвого потом.
Был он грустен или тайно-весел,
Только смерть — большое торжество.
На истертом красном плюше кресел
Изредка мелькает тень его.
И часы с кукушкой ночи рады,
Все слышней их четкий разговор.
В щелочку смотрю я: конокрады
Зажигают над холмом костер.
И пророча близкое ненастье,
Низко, низко стелется дымок.
Мне не страшно.
Я ношу на счастье
Темно-синий шелковый шнурок.
Драматургія переживання ліричної героїні тут цілком парадоксальна: смерть уявляється їй «великим торжеством», щасливим вивільненням. Голос глибоко самотньої рефлектуючої душі, якій відоме втішання стражданням, — ось що таке ці рядки, написані в Літках!
Здається, у ті ж таки дні 1912 року написався і вірш «Я научилась просто, мудро жить». У ньому, на відміну від попереднього, тріумфує вітальний настрій. Маленькі радощі буття загострюються усвідомленням минущості й тліну всього сущого, — проте які все ж таки емоційно розкішні знаки гармонії з тим, що оточує тебе тут і зараз! З небом, криком лелеки на даху, лопухами в яру, жовто-червоною китицею горобини, пухнастим котом, вогником десь удалині...

***
Я научилась просто, мудро жить,
Смотреть на небо и молится Богу,
И долго перед вечером бродить,
Чтоб утомить ненужную тревогу.
Когда шуршат в овраге лопухи
И никнет гроздь рябины желто-красной,
Слагаю я веселые стихи
О жизни тленной, тленной и прекрасной.
Я возвращаюсь. Лижет мне ладонь
Пушистый кот, мурлыкает умильней,
И яркий загорается огонь
На башенке озерной лесопильни.
Лишь изредка прорезывает тишь
Крик аиста, слетевшего на крышу.
И если в дверь мою ты постучишь,
Мне кажется, я даже не услышу.
Мудрість простоти — саме її відкривала для себе поетеса, гостюючи на Поділлі.
18 вересня (за старим стилем) Анна Андріївна народила Льову — їхнього з Миколою Гумільовим сина. Мине час — і він стане знаменитим вченим. Книги Льва Гумільова й досі не сходять з «розвалів» «Петрівки» у тому самому Києві, де укладався крихкий, як ранній лід, сімейний союз його батька й матері.
В автобіографічних нотатках А.Ахматової, навіяних спогадами про юність записано: «всі вважають мене українкою». По батькові вона й була українкою, хоча й стала російською поетесою з татарським літературним псевдо: «Ахматова». Цілком можливо, що «голос крові» таки озивався в ній — принаймні, тут, в українській стихії Літок чи Слобідки-Шелехівської. Хіба без цього «голосу» вона змогла б так тонко відчути і перекласти «Зів’яле листя» .

ПАУЛЬ ЦЕЛАН
Чернівці — столиця буковинського краю. Вони дали світові таких видатних людей, як Федькович, Кобилянська, Емінеску, інших відомих майстрів культури і мистецтва.
Спробуємо засвітити зірку, що належить чудовому поетові, який повернувся до нас із забуття, — Паулю Целану(справжнє ім’я Пауль Анчель).
«Упродовж тривалого часу Пауль Целан був загадкою для своїх читачів, загадкою, яка, можливо, не розгадана ще й до сьогодні. Загадкою було його життя. Загадкою було те, що він став німецькомовним поетом, хоча ріс і навчався в краї, який був заселений переважно українцями, але офіційно на-лежав на той час до Румунії», — так пише про поета дослід¬ник його творчості Петро Рихло.
Народився Целан у Чернівцях, 23 листопада 1920 року на вул. Василька, 5 і прожив там більшу частину свого життя.
Виріс у єврейській родині, де розмовляли переважно на івриті та німецькою, але добре володіли українською, румунською, французькою. Відвідував дитсадок, потім навчався в школі, згодом у ліцеї. Ще в дитячому віці Пауль Целан знав напам’ять чимало казок братів Грімм і буковинських легенд. А в 15 років настільною книгою поета став «Фауст» Гете.
Надзвичайно важко пережив Пауль Целан звістку про смерть батьків, які наприкінці 1942 року були депортовані в Задніпров’я і замордовані в одному з концтаборів. Ці трагічні події стали однією з провідних тем його творчості.
Головними образами у поезіях П.Целана є мати й Україна, які нероздільні для поета і за якими він болісно сумує.

Кривавила, мамо, та осінь мене,
Палив мене сніг;
Я серце шукав, щоб заплакати ним.
Знаходив я подих, ах, того літа...
Поет дивом вцілів серед кривавого хаосу Другої світової війни. По закін-ченні гімназії вивчав медицину у французькому місті Тур, романістику та англістику у Чернівецькому університеті. В 1948 році опинився в Парижі, там і завершив свою освіту. Став доцентом германістики в Еколь-нормаль (вища педагогічна школа), випускав свої поетичні книжечки.
Поет, який так мріяв про свою домівку, повернувся до нас із забуття. До недавнього часу ми мало що знали про Пауля Целана — тільки з початку 90-х він прийшов у нашу літературу. Поет повернувся додому, але вже у бронзі, задумливий, сумний, з ледь помітною посмішкою на губах. Цей пам'ятник на розі вулиць Головної і провулка Гребінки створив у 1992 році скульптор Іван Салевич. На будинку № 5 по вулиці Василька (нині Саксаганського) встановлено меморіальну дошку. Наші дослідники побували там і відшукали ці пам'ятні місця, віддавши шану поетові.
Пауль Целан повернувся до нас у збірці «Меридіан серця», яку випустило видавництво «Прут». Його життєвий і творчий шлях відображено в альбомі «Чернівці. 1408 — 1998». У ньому можна знайти яскраві сторінки біографії поета, його фотографії, рукописи поезій.
Досягнувши вершин слави, Пауль Целан став самогубцем: перехилився у квітні 1970 року через ажурне поруччя мосту над Сеною. Свій останній притулок поет знайшов на цвинтарі одного з паризьких передмість, неподалік від міжнародного аеропорту Орлі. Гул реактивних літаків, що доноситься з аеропорту, не стихає ні вдень, ні вночі. Парадоксальне сусідство, коли взяти до уваги, що Пауль Целан за характером своєї творчості був дуже тихим, зосередженим у-собі поетом. Але, мабуть, навіть найпотужнішим двигунам ніколи не вдасться заглушити цього щирого, довірливого поетичного голосу, меридіан якого пройшов через мільйони людських сердець. Цей голос торкнувся і нас.

ВОЛЬФГАНГ ГЕТЕ
Серед видатних німецьких просвітителів другої половини XVIII — початку XIX ст.
Й.В.Гете належить особлива роль у популяризації ідей європейського Просвітництва на теренах України. Вже в 1803 році розпочинається його листування з графом С.О.Потоцьким, який обіймав посаду попечителя Харківського навчального округу. В цей час у Харкові йшла інтенсивна робота по заснуванню університету. Німецький учений-просвітитель зацікавився цією ідеєю і розпочав особисто підбирати викладачів до цього навчального закладу. Не дивно, що в 1827 році його було обрано почесним членом Ради Харківського університету,
Завдяки зусиллям Гете, з Німеччини до Харкова виїхали Людвіг Шнауберт, який був призначений на посаду професора хімії та металургії, а також Ієнський філософ та естетик Йоганн Баптіст Шад.
Чільне місце в українському літературному процесі першої пол. XIX ст. посіли переклади, переробки та переспіви творів Гете. До поетичної спадщини німецького пись¬менника звернувся П.Гулак-Артемовський, якому належить переспів відомої балади Гете "Рибалка". Фабула цієї поезії — закоханий у русалку юнак кидається у звабливе підводне царство — сягає глибин міфологічних уявлень про світ. Український поет зберігає сюжетний і тематичний каркас оригіналу, але осмислює його в дусі національної літературної традиції, орієнтуючись на мотиви українського фольклору.
В поемі українського поета М.Макаровського "Наталя, або Дві долі разом" знайшов відбиток сюжет популярного твору Гете "Герман і Доротея".
Своєю постановкою проблеми особистості впадає в око певна типологічна подібність між романом Гете "Літа науки Вільгельма Майстера" і повістями Т.Шевченка "Художник" і "Близнецы", в яких простежуються традиції роману-виховання. Водночас кульмінація Шевченкової поеми " Слепая" — божевілля Оксани та її діалог з матір'ю — нагадує епізод з драматичної поеми німецького письменника "Фауст", пов'язаний з долею Гретхен. Цікаво, що, відбираючи твори для читання під час перебування у 1858 році у Нижньому Новгороді, Шевченко особливо зупинився на сцені побачення у в'язниці божевільної Маргарити з Фаустом (запис у щоденнику від 16 лютого 1858 року).
В українській преромантичній та романтичній естетико-критичній думці послідовно сформувалося уявлення про Гете як про такого культурного діяча, творча діяльність якого активно сприяла збиранню найкращих зразків німецького фольклору. Більше того, в окремих працях прямо висловлюється думка про те, що саме на Гете слід рівнятися й українським збирачам фольклору.
Цікаво відзначити, що в українській критичній думці першої половини XIX ст. існувала тенденція до зіставлення різних письменників-просвітителів, в тому числі і німецьких, щодо їхнього внеску в подальший поступ світової літератури.
В історії сприйняття Гете українською художньою й естетичною думкою особлива роль належить І.Франкові, який не тільки перекладав видатного німецького письменника, а й часто звертався до нього у своїх багаточисленних статтях, критичних нарисах та оглядах, серед яких найприкметнішими є "Слівце критики" (1876), "Літературні письма" (1876), "Перша передмова до перекладу "Фауста" Й.В.Гете" (1882), "Поступ славістики на Віденськім університеті" (1897), "Із секретів поетичної творчості" (1898), "Історія української літератури. Часть перша. Від початків письменства до Івана Котляревського" (1909). Для Франка Гете — один з тих яскравих європейських письменників, художні пошуки яких привели до кардинальних змін в характері художнього мислення, відкриття нових незвіданих горизонтів образного освоєння дійсності. Називаючи Гете "найбільшим поетом наших времен", український критик бачить в його творчості невідому раніше оригінальність та здатність представити незаангажовано найрізноманітніші аспекти сучасного йому життя, які включають і об'єктивне зображення усіх верств тогочасного німецького суспільства, і відтворення "найщоденніших, звичайних речей". Щоправда, в радянському літературознавстві ці оцінки Гете зазнали поверхової соціологізації, тоді як насправді тут у Франка йдеться про довершеність художнього мислення, про єдність поетичного слова і думки, про закономірну залежність митця від навко¬лишнього світу.
Наголошує Франко і на особливій раціональній детермінанті творчості німецького письменника, який вирізнявся здатністю до холодного "розумового обміркування" змісту і композиції поетичного твору, талантом до неупередженої оцінки попередників і до критичного осмислення найрізноманітніших філософських та естетичних теорій. Власне цей талант і допоміг Гете разом з такими письменниками і культурними діячами, як Г.Лессінг, Ф.Шіллер і Й.Гердер, суттєво розширити масштаб художнього узагальнення в німецькій літературі, урізноманітнити її жанрову і стильову палітру. До таких принципових зрушень в українському письменстві, посилаючись на Гете, і закликає Франко своїх сучасників.
Найполемічнішою в цьому плані є передмова до першої частини "Фауста", переклад якої належить Франкові. У передмові наголошується на необхідності сміливішого виявлення нових тенденцій в українській літературі, де вагомого значення надається багатогранному й повнокровному осмисленню дійсності, коли художнє слово безпосередньо націлене на пекучі та нагальні запити дня.
Творча спадщина видатного німецького просвітителя не обійшла стороною українську культуру, справивши на неї вагомий вплив і привнісши в літературний процес в Україні нові обрії в осмислення людини і світу. Природно, що інтерес до Гете не згасає в українських письменників і перекладачів до нашого часу. У XX ст. переклади його творів належать Д. За-гулу, М.Рильському, М.Бажану, І.Виргану, М.Лукашу. Відомий письменник-емігрант І.Качуровський, щойно повернутий до нас із забуття, провів дослідження "Відгуки творчості Гете в поезії Ю.Клена".

ОНОРЕ ДЕ БАЛЬЗАК
28 лютого 1832 року в житті Бальзака трапилася подія, яка мала для нього дуже важливі наслідки: він отримав листа з Одеси від прихильниці його творчості. Підпис був інтригуючий — «Іноземка». Через деякий час надійшов і другий лист. Його відправником була багата польська аристократка, російська піддана графиня Евеліна Ганська. Почалося постійне листування, що тривало близько 15 років. Восени 1833 року в Швейцарії вони познайомилися особисто; пізніше зустрічалися ще. Улітку 1843 року Бальзак уперше вирушив до Росії, зустрівся з Е.Ганською в Петербурзі й супроводжував її в подорожі Германією та Італією. Усі свої надії письменник пов’язував з одруженням із коханою жінкою, але вона була заміжньою, і йому довелося чекати, поки та овдовіє. Ганська й після того зволікала зі шлюбом, боячись утратити свої багаті володіння. Щаслива для Бальзака подія відбулася 14 березня 1850 року в Бердичеві. Незабутні враження привіз письменник з України, яку він відвідував двічі. Прекрасний Київ,мальовничі села, родючі ниви, веселі селяни… «Всюди я бачив групи селян і селянок, які йшли на роботу або поверталися додому дуже весело, безтурботно і майже завжди з піснями»,— писав він. Це надихнуло його написати роман «Селяни» та «Лист про Київ».
“ Київ – це вічне місто…Я бачив також справжні степи! Там починались гумусні землі України – землі чорні і масні. Як тільки перетнеш Карпати, одразу ж починаються ці поля і простеляються вони аж до Чорного моря ”
О. Бальзак.

Список використаної літератури:
1. АндрєєваО.В. Зарубіжні письменники й Україна // Зарубіжна література в школі.-2005, № 21.
2. Вакулюк П. На вівтарі святої любові.//Зарубіжна література. -2002 р.- №34 .
3. Гвоздикова І.С. Українські мотиви у творчості зарубіжних поетів// Зарубіжна література в школі.-2005 р.-№15-16.
4. Ізарський О. Райнер Марія Рільке й Україна. // Зарубіжна література. – 2003р.-№36.
5. Міхальов О.Д. Усі зарубіжні письменники.- Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС, 2006 р.
6. Нечволод Л.І. Нетрадиційні уроки. Зарубіжна література. – Харків: ТОРСІНГ ПЛЮС,2008 р.
7. www.ae-lib.org.ua.
8. www.wikipedia.orq

Категорія: "Методична скарбничка" | Додав: anna01051984 (04.11.2015) | Автор: Лебединська Анна E
Переглядів: 1020 | Рейтинг: 5.0/1
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Никнейм Кащенко Ірина Петрівна (ADM[Irina]) зарегистрирован!