Каталог статей

Збентеження

На другий день Ліза, взявши лійку, побігла до своїх квітів. Що ж вона побачила? Усе було знищено. Левкої, братки, матіола — усе було вирвано, поламано, затоптано, змішано із землею! Кущ півонії також був весь розтерзаний: листя обірване, і жодної квіточки на ньому не лишилось. Навіть біла маленька лавочка, зроблена навмисне для Лізи, і та була зламана. Відірвана дошка із цвяхами, які стирчали, валялась на прим'ятій траві.

Ліза спочатку остовпіла, потім голосно, з відчаєм заплакала і, ридаючи, побігла додому. Назустріч ішов Євгенко.

— Мої грядки, мої квіти, — ридала, захлинаючись, Ліза. Євген зрозумів, звичайно, у чому справа.

— Ходімо, подивимось, — сказав він. Вони побігли до місця події.

— От підлі! — сказав, глянувши на все Євгенко. — Почекайте! Я знаю, хто це зробив! Зараз я їх провчу!

І він рішуче направився на хазяйську половину ділянки, де завжди можна було знайти Миколу з Вітею. Дійсно, вони були там.

— Ось вам за Лізчині грядки! — закричав Євгенко, накидаючись на  брата, який попався першим. Другий ззаду накинувся на Євгенка, і бійка почалась. Бій був нерівним. Ліза з жахом бачила, як важко було Євгенку, як порвалась його сорочка і як з'явилась у нього на щоці червона подряпина. І все-таки вона стояла, не наважуючись кинутись йому на допомогу. Євгенко, Миколка і Вітя вже качались по землі.

— Що тут відбувається? — раптом почувся сильний голос, і батько Миколки і Віті поспішив із-за куща до них. — У чому справа? — грізно повторив він. Миттєво хлопчики схопились і замовкли.

— Микола з Вітьком, — почала було скаржитись Ліза, але Євгенко швидко шепнув їй: "Мовчи", — і, виступивши вперед, сказав:

— Ми гралися.

— А чому ж ти весь побитий? Глядіть мені! — і батько, не чекаючи інших пояснень, повернувся, щоб піти. Микола з братом зараз же втекли. Ліза підійшла до Євгенка:

— Євгенку, який ти молодець! — вигукнула вона, — я тепер завжди буду дружити з тобою, а Вітька і Миколку я ненавиджу, вони справжні розбійники, бандити! І чому ти не дозволив мені сказати? Хай би їх набили ременем, так їм і треба!

— Ну й дурна ж ти, — сказав Євгенко. — Ніякі вони не бандити. Вони непогані хлопці. Просто вони нерозумні, ти сама пізніше побачиш. Я ще з ними поговорю. А скаржитись не можна не тому, що їх наб'ють, це ще б нічого, а тому, що на тому тижні в них день народження. А якби батько дізнався, то не бачити їм велосипеда, як своїх вух. І ти, плаксо, мовчи. Дивись, дома теж не скажи, що знаєш, хто це зробив.

Ліза йшла додому схвильованою, вона навіть перестала шкодувати за квітами. Вона вирішила розповісти своїм про все, як було, але попросити їх нічого не казати батькам Віті і Миколки.

— Який чудовий хлопець цей Євгенко! — сказав татко, вислухавши Лізу. — А ти, доцю, ти прийшла на допомогу Євгену, коли побачила, що вони на нього насідають? Ліза змушена була зізнатися, що ні.

— Так... — повільно сказав татко, поглядаючи на неї, — я пам'ятаю, що хтось не хотів гратися з Євгенком тому, що вважав себе кращим за нього. А Євген бився-ж за тебе.

Ліза відвернулась.

— Євгенко — інша справа, а Миколка і Вітько противні,

— повторяла вона.

— Може, і вони не такі противні, — сказав тато, — просто ти не змогла знайти до них ключа. Щоб відчинити замкнені двері чи скриньку, треба мати ключа. А в скриньці, можливо, лежить щось дуже гарне.

— Що ж це за ключ? — пожвавішала Ліза, — татку, що це за ключ?

— Якщо ти подумаєш, то сама здогадаєшся, — відказав тато і більше нічого не захотів говорити.

З твору "Ангел-охоронитель.

Переклад з рос. Н. Коценко