Каталог статей

Продовження

ЖАЙВОРОНИ НАД ПОЛЕМ

Старенька півторатонка, заскрипівши гальмами, зупини­лася біля сільради. З кузова неквапом злізли три немолоді бійці і сіли під тином у затінку, а їхній командир-сержант пішов у сільраду.

Миколка підійшов ближче і з цікавістю почав розглядати новоприбулих, зрідка позиркуючи то на двері сільради, то на старенький, бувалий у бувальцях автомобіль.

Незабаром молодий сержант і голова сільради вийшли на ґанок.

— Ви вже, хлопці, постарайтесь, — звернувся Володимир Михайлович до приїжджих. — Нам ті міни ось де сидять, — поплескав себе долонею по лисому тім'ю. — Яка землиця перестоює! Та й діти скрізь нишпорять — так і жди біди.

Солдати дістали з кузова два дерев'яні ящики, довгі палиці з невеликими обручами на кінці, кілька тонких і довгих металевих щупів.

Голова сільради помітив Миколу і поманив пальцем.

— Мати дома? Піди скажи, щоб нікуди не йшла. Я зараз гостей приведу.

Постояльці Миколі сподобалися, бо одразу прийняли за свого і не проганяли. Вони швидко обладнали собі житло в другій половині хати, а потім узялися наводити лад у господарстві. На вигорілих гімнастерках дзвеніли, поблиску­ючи, бойові нагороди.

Хлопець весь час крутився поряд — страшенно хотілося хоч у чомусь допомогти.

—Батько де? — поцікавився сивовусий солдат.

—Воює,— охоче відповів Миколка.— Тут партизанив, а ми з мамою в Уфі були.

—Ну, тепер батько твій скоро повернеться. Чув, уже в Берліні бої йдуть. Ще трішечки — і витягнемо Гітлеряку на людський суд.

Незабаром на підводі приїхав голова колгоспу дядько Влас.

—       Добридень, фронтовики! — привітався неголосно, і йому врізнобій, але з повагою відповіли.

Дядько оглянув житло, схвально окинув поглядом онов­лене подвір'я.

—       Правильно, мужики. Влаштовуйтесь капітально, бо роботи у нас надовго вистачить.

Він сів на призьбу, і бійці теж повсідалися поруч.

—       На яких фронтах воювали?

—  Краще спитай, на яких не воювали, — відповів най­старший солдат. — По одних шрамах географію вивчати можна. Під Одесою в сорок першому — перше поранення, у Сталінграді  —  кульове навиліт. Під Мінськом — ще одне осколочне і контузія. А у Кракові снайпер вгатив дев'ять грамів під праву лопатку. Тепер ось у тил на розміновування відправили. Наш комбат на прощання жартома сказав: «їдь, батьку, бо за фронтом тобі уже не угнатися».

—  А я ще рік тому відвоювався, —  потряс порожнім рукавом гімнастерки дядько Влас — Відколи село звільнили, головую. З нічого після гітлеряк починали, а зараз уже стаємо потроху на ноги. Колгоспна череда з евакуації повер­нулася, трактора маємо. От тільки міни прокляті життя не дають. Землиці у колгоспі чимало, а обробляємо — курям на сміх.

Дядько помовчав, а потім неквапливо продовжив:

—       Бої тут у нас ішли важкі. На цих рубежах після Корсунь-Шевченківської битви фрици сподівалися закріпи­тися. Правда, нічого у них не вийшло, але наші поля і переліски вони так поначиняли всякою гидотою, що й не підступитися. І протитанкові тобі, і протипіхотні, і з «сюрп­ризами» всілякими. Так що доведеться потрудитися. Війна закінчується, треба думати про завтрашній день.

Потім дядько Влас разом із сержантом поїхали за село, щоб визначити, які поля в першу чергу треба звільнити під оранку.

Наступного дня мінери почали роботу. Миколка поривав­ся йти з ними, але сержант суворо відмовив.

—       Не забавки там. Краще он матері допомагай город копати.

Проте Миколка все ж пішов назирці, тримаючись на чималій відстані. Він побачив, як одразу за селом чотири фігурки розтягнулися ланцюжком по зарослому бур'яном полю і, поводячи перед собою міношукачами, повільно ру­шили углиб поля. Час від часу бійці присідали в бур'янових заростях, але невдовзі підводилися і йшли далі.

Хлопчина постояв-постояв на межі та й пішов додому, а коли через кілька годин знову прибіг до мінерів, ті були уже в іншому кінці поля. На узбіччі, біля дороги, виднілася купа зелених, густо мічених іржею протитанкових мін, схожих на великі сковороди. Неподалік, так само акуратно, лежали дерев'яні ящики і ребристі металеві качани про­типіхотних мін.

Увечері, коли мінери відпочивали, Миколка знову підсів до них.

—       Ну візьміть мене з собою! Я буду вже розряджені міни до дороги зносити. Вони ж ніскілечки не страшні. А вам легше буде.

Сержант нахмурився:

—       Знову ти за своє? Зрозумій: не можна! Миколка ображено надув губи.

—  Думаєте, я маленький? Та ми в Уфі з хлопцями в шкільній майстерні ящики на військове замовлення виготов­ляли,— не втримався від похвальби.

— Ну, маленьким тебе ніхто не вважає,— усміхнувся сержант. — І все ж не здумай піти на поле. Його після розмінування потрібно ще спеціальним котком прокотить. Є такі штучки, які дуже важко виявити. Міношукач їх не чує, а щупом кожен сантиметр величезного поля не про­ткнеш.

Червона заграва повільно згасала на заході. Солдати задумливо дивилися у далину, де за сотні кілометрів звідси ще гриміли останні бої нестерпно довгої і тяжкої війни.

Немолодий мінер ніби прочитав спільні думки, бо задум­ливо мовив:

— Скоро там стихне, а нам ще воювать та воювать... Стомлені за день солдати пішли в хату, і на ґанку в густіючих сутінках зосталися тільки Миколка і сержант. Звідкись долинали дзвін відра біля криниці, далекий жіно­чий голос, що скликав дітей до хати, чулися ще несміливі співи весняних птахів.

Миколка відчував обличчям і руками теплий подих вітерцю, і денна втома повільно виходила з тіла. Лише натруджені долоні пекли вогнем.

—       Яке щасливе життя попереду,— раптом обізвався сержант і схвильовано повернув до хлопця зовсім ще юне обличчя. — А як красиво повинні прожити його після всього, що довелося вистраждати! Розумієш, Миколко! Прожити не тільки за себе, а й за тих, хто не повернеться з цієї війни...

Він ледь схилив голову і поглянув на принишклого хлоп­чину.

—       Ти ким хочеш бути?

Миколка хвильку мовчав, а потім обхопив руками коліна і мрійливо мовив:

—       Хочу мости будувати. Великі і такі прекрасні, як мереживо.

—       Ну що ж, мости — це добре,— погодився сержант. — А я от демобілізуюсь — і поїду до себе на Ярославщину, в рідне село. Там у нас земля не така багата, як у вас на Україні, але, може, саме тому ще дорожча мені. її, як мале дитя, жаліть і леліяти треба.

Молодий мінер випростав затерплу ногу і знову загово­рив, звертаючись чи то до Миколки, чи до самого себе:

—       І хочеться мені повертатися додому пішки. Раненько підвестися і з одним речовим мішком, не кваплячись, пройти по усіх лісах і степах, де під кулями на животі проповз. Вклонитись могилам під обелісками, згадати бойових друзів. Іти, не остерігаючись, що наскочу на міну. І щоб тиша була навколо, і жайворонки над полями дзвеніли...

Він змовк, потім рішуче підвівся.

—       Ну, час на бокову. Завтра візьмемося за поле біля Солов'їного урочища, а там стільки всього...

Наступного дня Миколка з матір'ю садив картоплю. Навколо, на сусідніх садибах, теж працювали люди. Поки не почалися польові роботи у колгоспі, всі квапилися впоратися з городами, і тому на паруючі смужки свіжозораної землі висипали старі й малі.

Мати заганяла в пухкий ґрунт лопату, загортаючи вий­нятою землею ямку попереднього рядка, а Миколка вкидав у неглибоку воронку розрізану навпіл картоплину. Коли мати стомлювалася, вони мінялися місцями і рухалися далі, залишаючи на сірому тлі підсохлої землі рівні лінії темних плям.

Раптом на городи вибігла тітка Дарина, їхня сусідка через дві хати.

—       Людоньки! — скільки стало голосу, закричала вона.— Рідні ж ви мої, дорогі, війна скінчилася!

Люди на мить заніміли, а потім, покидавши лопати, відра й корзини, спотикаючись і падаючи, кинулися до неї. А тітка, сміючись і плачучи одночасно, кричала:

— Чуєте: Перемога! Фашистська Німеччина розгромлена! Тільки-но Левітан сказав...

Миколка стояв серед переповнених всепоглинаючим щастям односельчан і голосно ридав. Великі гіркі краплі збігали по щоках до рота, і він злизував їх з губ, щасливо усміхався. Раптом згадав: а мінери біля Солов'їного урочища не знають!

Хлопець проскочив через двір і помчав до лісу.

Чотири фігурки з міношукачами і щупами в руках повільно рухалися полем, а біля дороги, як і вчора, зеленими горбиками лежали знешкоджені міни. Мить повагавшись, Микола ступив у минулорічний сухий бур'ян і кинувся до мінерів.

—       Війна закінчилася! Тільки-но передали по радіо! — кричав він, підминаючи босими ногами сухі стебла.

Мінери зупинилися.

—       Стій, чортеня, куди тебе несе? — тонким хлоп'ячим голосом крикнув сержант і, кинувши міношукач, рвонув назустріч Миколці.

Нарешті до хлопця дійшло те, про що кричав мінер, і він зупинився. В ту ж мить побачив, як під сержантом вихопи­лося вогненно-чорними язиками полум'я. Відлуння вибуху прокотилося полем, застугоніло у Солов'їному урочищі. Та за мить над степом знову задзвеніли у високості жайворонки.

Анатолій Гай

Соляр Н. В., Білоцерківська багатопрофільна школа № 11 Київської обл.