Каталог статей

Унікальність мого і твого внутрішнього світу

Заняття 4

Мета: допомогти дітям усвідомити на­явність у себе різних позитивних рис, усвідоми­ти свою унікальність.

Вправа 1. «Знайомство»

Дітям пропонується закінчити речення «Я люблю…». Учні по черзі озвучують незакінчене речення.

Вправа 2. «Долонька»

Дітям пропонується покласти свою долонь­ку на аркуш паперу, розчепіривши пальці. Потім її контури обводяться олівцем. На кожному пальці потрібно написати що-небудь гарне про себе: «Я красивий», «Я сильний» тощо.

Потім психолог збирає малюнки, по черзі читає їх групі, а діти мають здогадатися, де чия «долонька».

Робота з казкою «Хмара» (автор М.Мішин)

Питання для обговорення:

Хто з вас любить небо і хмари?

У чому помилялися хмари, думаючи про хмару? На що вони звернули увагу? (На зовнішність— не помітили душу.)

Як можна довести, що хмара була шляхет­ною?

Якими ще рисами, на ваш погляд, володі­ла хмара?

З ким з героїв казки в Хмари було найбіль­ше схожих рис і яких? (З хмариною — прагнен­ня допомагати, уміння співчувати оточуючим тощо.)

Під час обговорення казки звертають особ­ливу увагу на розходження в зовнішньому виг­ляді й у рисах хмаринок, а також на те, що не завжди красива зовнішність пов'язана з гарни­ми рисами.

Вправа 3. «Зірочка»

Психолог малює на дошці зірку, у кутках якої пише «мама», «тато», «вихователь», «друг», «ведучий».

Одного з учнів запрошують до дошки. Веду­чий вказує на один із промінчиків зірки і подає умовний знак, наприклад, тупотить ногою. Ди­тина повинна вирішити, яка риса у неї спільна з цією людиною. Якщо ж ведучий ляскає в долоні, потрібно згадати, яка риса зазначеної людини протилежна наявному в дитини. (Наприклад: ведучий вказує на проміннячко з написом «мама» і тупотить. Дитина говорить: «Мама лю­бить тварин, і я теж». Далі ведучий вказує на про­міннячко «тато» і ляскає в долоні. Дитина по­рівнює себе з батьком: «Він розсіяний, а я уваж­ний».) Діти наприкінці вправи повинні зроби­ти висновок, що між людьми (зовні несхожими) завжди є яка-небудь подібність. Психолог до­помагає дітям підбити підсумок заняття.

Висновок: кожна людина унікальна. У кожної людини є свій внутрішній світ. Кожній людині властиві як позитивні риси характеру, так і негативні.

Казка «Хмара»

Скажи, ти любиш небо? Блакитне, глибоке, вабливе. Чи неправда, тобі не раз хотілося по­летіти в цю безкрайню, вабливу височінь або уявити себе хмарою, що плавно пливе по небу. Тоді слухай.

Уяви: спекотний літній день. Ти лежиш на лузі, повітря насичене ароматом польових квітів. Ти дивишся в небо. На обрії видніються хмарки. Ще мить — і ти заплющуєш очі, тому що від спе­ки й аромату трав тебе хилить у сон. І от ти стаєш невагомим і легким, як хмара. Ти злітаєш у небо до інших хмар. Білих, пухнастих.

Здрастуй, друже, — говорять вони. — Йди до нас!

Хмарина оглядається навкруги, радіючи, що її дружелюбно прийняли.

— Давайте пограємо в що-небудь. Напри­клад, політаємо над землею і подивимося, що роблять люди, — запропонувала Хмарина.

— О, ми з радістю полетимо з тобою, адже це так цікаво! — дзвінко вигукнули всі хмари разом.

—І я з вами! — пролунав глухий голос.

—Ну, от ще! Ти нам усе зіпсуєш. Ти сіра і незграбна. Люди злякаються тебе й утечуть. — відповідали білі хмари.

Хмарина озирнулася і побачила осторонь пух­ку сіру хмарину. Вона ще більше насупилася і по­темніла від глузувань. Хмарині стало шкода її.

—Хто це? — запитала вона в друзів.

—Це Хмара, — пояснила найкрасивіша хма­ра. Ми ніколи не беремо її із собою, тому що вона страшна. А люди люблять тільки білі хмари.

—Давайте візьмемо її із собою, — сором'язли­во запропонувала хмарина, але її ніхто не почув.

І вони полетіли, взявшись за руки. Пролітаючи повз Хмару, хмарина чула, як вона журилася: «Ох, невже я ніколи не зможу бути корисною людям? Невже я не зможу бути такою красивою як мої брати хмари?!»

...Внизу пропливали міста, села, річки, гори, моря, озера.

—Хочете, я покажу країну, у якій я народи­лася? — запитала Хмарина.

—Хочемо! Хочемо! — почула з усіх боків.

—Тоді летимо! — сказала Хмарина.

Незабаром вони долетіли до тих країв, де зав­жди пекуче гріло сонце, де сади були повні фруктів, а на полях колосилося жито.

Але що це? Хмарина тривожно подивилася вниз і не повірила своїм очам: «Де зелені луги, повноводі ріки, стигле колосся жита, де чудові сади і ліси?»

—   Зачекайте тут, я незабаром повернуся, — сказала Хмарина.

Вона спустилася до землі, і перед нею відкри­лася страшна картина. Усе пересихало, навіть ріка, що колись була повноводою, стала жалюг­ідним струмочком.

—   Ми помремо від голоду і посухи! — чулися звідусіль тривожні і втомлені голоси людей.

Хмарина злетіла вгору.

—   Я хочу допомогти їм, але я така малень­ка! — вигукнула вона. — У мене не вистачає сил! Що ж робити?

І тут з'явилася Хмара.

Ніхто не помітив, що вона летіла слідом за усіма.

—Я допоможу! — сказала Хмара.

—Куди тобі! — почулися недовірливі голоси.

Але Хмара вже робила свою справу. Вона на­близилася до землі... Пролунав грім, і пішов та­кий дощ, якого тут давно не було. На очах у всіх природа оживала: ріки наповнювалися водою, ліси, поля, сади набиралися сили і свіжості. А ко­ли виглянуло сонце, його промені пробилися крізь Хмару, що раптом стала легкою і прозо­рою. І усі побачили веселку.

«Веселка — це гарна прикмета! Тепер ми не умремо від голоду і посухи!» — почули радісні голоси людей. Дощ скінчився. Умита земля віддя­чила Хмарці, а всі хмари милувалося нею. А Хма­ра, посміхаючись, повільно піднімалася в саму височінь, де живуть найкрасивіші хмари.