Традиції виховання
Англійці починають займатися зі своїми дітлахами співом та плаванням вже у віці всього декількох місяців. Американці вважають дикістю лупцювання дітей, а за залишення малюка без догляду у США навіть передбачена адміністративна відповідальність. Японці до п'яти років ставляться до малюка як до короля, після п'яти - як до раба, а вже з п'ятнадцяти - як до рівного. І хоч мета в батьків усіх національностей одна: виховати зі свого маляти достойну людину, методи в усіх різні.
Під матусиним крилом
Різниця у підходах до виховання дітей закладена навіть у самій назві цього «процесу». Аристократичні англійці кажуть «to bring up a child», запальні італійці - «allevare un bambino», прагматичні німці - «Kinder grossziehen», росіяни - «воспитать ребенка», а ми, українці, кажемо «виховати дитину». Тобто для нас ростити свого малюка означає оберігати його від усіх негараздів, «ховати» від недоброго ока, важкої татової руки, насмішок друзів і шкільних невдач. Ми прагнемо захистити його від усього світу, накрити своїм материнським крилом, і нам байдуже, хто і що про це думає.
Завдання англійських батьків - «виростити» дитину, «підняти» або навіть «підтягти» її на той рівень, коли вона самостійно зможе стати на ноги, не потребуючи сторонньої допомоги. Тому й підходи до виховання у англійців більш прагматичні. Англійські мами надзвичайно терплячі і можуть кілька разів повторити малюкові: «Ні, сонечко, не можна так робити» і при цьому лагідно посміхатися.
А ось нашим північним сусідам найголовнішим у вихованні бачилося саме вигодовування дитини, її «воспитание». Вони прагнули, перш за все, забезпечити своє маля хлібом насущним, «вскормить». І не лише вони. У багатьох індоєвропейських мовах слова на позначення процесу виховання первісно теж мали значення «годувати, забезпечувати їжею».
І досі пам'ятаю, як на лекціях з історії української мови ми вивчали монофтонгізацію дифтонгів. Саме тоді нам пояснили, що слово «діти» - це похідне від чого б ви думали? ... від «доїти»! І найцікавіше, що самі батьки підсвідомо вважають саме годування маля своєю головною заслугою. Тому й кажуть неслухняному синочку або донечці: «Я ж тебе виростила, я ж тебе вигодувала.» І, мабуть, саме тому процес годування дитини груддю мамами усього світу вважається майже сакральним, як магічний акт єднання матері та дитини.
Щасливе дитинство по-корейськи
У кожної нації, як і в кожної дитини, є свій неповторний «характер». Наприклад, нам, українцям, аж надто часто докоряють надмірну пасивність й слухняність. Та чи й дивно це, адже українські матусі змалечку привчали своїх дітей до послуху й покори. Щойно малеча «вилазила» з пелюшок, як її вже починали призвичаювати до нескладної роботи: пасти гуси й качки, допомагати по господарству. На стіні в українській (як, власне, у російській та білоруській) хаті завжди висів довгий ремінь - аби усі члени родини пам'ятали, хто у домі хазяїн, і поважали батьків.
Зовсім інші погляди на виховання побутували у країнах Сходу. Наприклад, що б ви зробили, якби ваше малятко позривало квіти на клумбі або перекинуло горщик? Швидше за все, відлупцювали б. А у Кореї мама з татом можуть тільки з докором помахати дитині пальчиком: но-но, мовляв, не можна так робити! Там невгамовні створіння нічим не обмежені у своїх іграх: їм дозволено навіть гарцювати по квітучих клумбах. Проте з п'яти років корейських малюків починають активно привчати до суворої дисципліни.
Дотепер основою виховання на Сході є культ «синівської шанобливості». Відповідно до національних традицій, малюкам прищеплюють повагу до старших і цілковиту слухняність. Але до методу «лозини» чи «батога» корейські чи японські батьки, на відміну від українських, майже не вдаються. Вони виховують дітей на власному прикладі.
Подібні підходи до виховання сповідують і американці. Звичайно, набити вдома неслухняне дитя батькам ніхто не забороняє. Але якщо дитина ненароком пожаліється на маму-тата у дитсадочку чи школі, у них можуть бути серйозні неприємності. Та й самі американці вважають тілесні покарання тінню минулого, а найефективнішим методом виховання - роз'яснювальну бесіду.
Одна дитина - добре, дві -краще, а три... ще краще!
Час іде, і підходи до виховання дітей у різних країнах поступово змінюються. Але ще більше за останні роки змінилося саме поняття «сім'ї» та наше уявлення про неї. Наприклад, у традиційно багатодітних українських сім'ях нині одне - максимум двоє дітлахів. Та й вдома з дитинкою все частіше залишається не мама чи бабуся, а тато.
Схожа ситуація в Японії. Там багатодітні родини залишилися далеко в минулому. Причина, за якою японці та українці обмежують себе у проявах батьківського інстинкту, однакова: матеріальні умови. Наприклад, у Японії середня освіта дитини «споживає» 30% усіх сімейних статків, а вища - 45-70%.
Японські та українські жінки почали все більше турбуватися за свою кар'єру і фінансову незалежність від чоловіків, а народження дитини сприймають як значну перешкоду на професійному шляху. І хоча в Японії (як, до речі, й в Україні) для вагітних жінок передбачена відпустка протягом 6 тижнів до і 8 тижнів після народження дитини, молоді мами не завжди можуть ними скористатися. Їх або немає кому замінити, або вони просто бояться втратити своє робоче місце.
Останнім часом тон у плануванні сім'ї задають не вікові традиції, а політика держави. Тому і виникає у світі багато парадоксів. Наприклад, тоді як в Китаї активно ведуть боротьбу з перенаселенням, у сусідній Кореї держава всіляко підтримує багатодітні сім'ї.
Українських мам держава теж підтримує. Та пропри це соціологи твердять, що у 2050 році нас може залишитися 35 мільйонів. А тому завдання нинішніх мам і тат - виховати своїх нащадків у традиціях збереження сім'ї і поваги до батьків, у любові до рідних і близьких, у бажанні бути українцем і народжувати українців. Адже тільки так ми зможемо зберегти традиції національного українського виховання. Інакше через декілька років нам просто нікого буде виховувати.
Автор: Юлія Коротич
За матеріалами журналу "Для Дому та Сім'ї"
|
