Коли батьки не дають дорослішати
Соціологи та ЗМІ давно вже шукають пояснення того, чому підлітки так хочуть виглядати дорослими, але одночасно не хочуть дорослішати. І чому дорослі стали так схожими на підлітків. Як це тільки не називали: і синдромом Пітера Пена, й інфантилізмом, і рухом кідалтів. Що тільки не мали на увазі під небажанням дорослішати: від прагнення уникати будь-якої відповідальності до бажання постійно розважатись. Що тільки не називали причиною: від стану економіки до сучасної культури. Але, як виявилося, до цього можуть прикласти свою руку й батьки: ті самі, відповідальні та самостійні. І одночасно – не бажаючі, щоб їхнє чадо дорослішало. На те в них свої причини.
Куточок матері й дитини. За останню сотню років жінки вчились обходитись у родині без чоловіків. Особливо в нашій країні, де терор і світові війни послідовно змінювали один одного. І, мабуть, навчились: принаймні те, що жінка зараз здатна наодинці худо-бідно вижити та виростити потомство, не викликає сумнівів.
А що родина? Родина, як і раніше, залишилась цінністю. Ось тільки уявлення про родину дещо змінились. Виявилось, що конструкція «він і вона» - набагато більш квола й ненадійна, ніж довгостроковий союз «мати й дитина». Сполучення «вона й дитина» стало сприйматись як варіант сімейної норми. І якщо родина продовжує бути цінністю, то важливо всіма силами підтримувати стосунки. Найбільш безвідмовний спосіб зацементувати свою родину раз і назавжди – не давати дорослішати дитині. Тоді вона нікуди не дінеться.
Я сама. Напевно, це одне з найбільш парадоксальних батьківських відчуттів: те, що було частиною тебе, відокремлюється і стає самостійним. Цей процес розвитку самостійності дитини називається сепарацією. Причому вона відбувається, не коли дитинка одержує паспорт або першу зарплату (як уважають деякі батьки), а постійно – починаючи ледве не з моменту народження. Дитина вчиться пересуватись, обходитись без матері, спілкуватися з іншими, обзаводитися своїми особистими інтересами – усе це сепарація, уміння бути окремим, самим по собі. Усе це сильно турбує батьків, які не зацікавлені в самостійності власних дітей. Зазвичай ці батьки – мами.
Мами, які не хочуть сепарації. Простіше за все сприйняття власних дітей такими мамами можна описати однією фразою: вони не у змозі контактувати зі своєю дитиною як із рівним. Причин може бути кілька.
Висока тривожність. Життя – штука складна, отже, усе, що відбувається, - привід для занепокоєння, побоювань і дурних передчуттів. У такому напіввійськовому стані задача матері – відгороджувати та захищати від усіх напастей, а не спілкуватись на рівних. Уселити дитині думки про її несамостійність, слабкість, нежиттєздатність – кращий спосіб уповільнити та відстрочити сепарацію.
Неприйняття материнської ролі. Такі жінки вважають, що бути мамою – дуже важко; у них регулярно виникають запитання: а чи правильно я вчиняю, що я повинна казати чи відчувати, чи хороша я мати? Такі мами не довіряють своєму інстинкту, а чекають схвалення чи інструкцій ззовні. Ось тут уже не до контакту з дитиною, тут головне – правильно виконати покладені на тебе життям зобов’язання.
Спроба реалізуватись у дитині. Маму не взяли в балетну школу? І не було грошей, щоб зайнятись гірськими лижами? А потім у неї скоївся невдалий роман, і вона вирішила народити для себе? Бідоласі дитині доведеться випробувати на собі всю міць нереалізованих батьківських амбіцій. Тому що з моменту народження вона – інструмент материнського морального самозадоволення, а не якась там окрема особистість. Що дає мамі симбіоз із дитиною? Від відчуття стабільності створеного ними союзу до відчуття власної затребуваності. Від можливості постійно виявляти турботу до відчуття структурованості свого життя.
Як стати дорослим. Сепарація містить у собі не тільки дорослішання, а й особливе самовідчуття, властиве самостійній людині. Психолог Дж. Хоффман виділив кілька типів сепарації, кожний з яких ми повинні пройти на шляху до остаточної дорослості.
Емоційна сепарація. Зменшення залежності від батьківського схвалення чи несхвалення.
Аттитюдна сепарація. Дозволяє перестати оцінювати себе та все навколишнє батьківськими оцінками, міркувати в батьківських категоріях. Із цього не випливає, що в родині неодмінно має існувати конфлікт поколінь. Просто підростаюча дитина повинна перестати дивитись на світ очима батьків, а почати виробляти власний погляд і судження, засновані на особистому досвіді.
Функціональна сепарація. Розумник зі своїм унікальним поглядом на світ, який сидить на батьківській шиї, - жалюгідне видовище. Функціональна сепарація – це вміння забезпечувати себе й існування фізично окремо від батьківської родини.
Конфліктна сепарація. Здатність не відчувати себе негідником тільки через те, що ти відокремився від батьків, уміння жити своїм життям без почуття провини.
Діти, які не пройшли сепарацію. Складність із сепарацією, як уже було сказано, у тому, що це постійний процес. І коли дитина починає ходити, а на неї сичать: « Не лізь туди, упадеш, буде боляче». І коли дитинці не дають зав’язати шнурки на черевиках, тому що бояться спізнитись у дитячий садочок. І коли дитина заводить неналежні, на думку батьків, знайомства, а їй повідомляють: «Усе одно ніхто не буде тебе любити тебе любити, як мама». Уселити дитині думки про її несамостійність, слабкість, нежиттєздатність – кращий спосіб сповільнити та відстрочити сепарацію. Розмаїття проблем, які можуть викликати симбіоз із батьками, доволі велика.
• Шукаю себе та ніяк не знайду. Таке враження, що ці молоді люди навмисно вибирають найбільш «безсребренницькі» роботи: від бас-гітариста до працівника сцени. Вони постійно шукають себе, змінюють види діяльності, ніяк не можуть стати на ноги. Та й не дуже-то і прагнуть: батьки все одно не приймуть ані їх успіху, ані їхньої самостійності.
• Цей світ мене не влаштовує. Такі підлітки й дорослі можуть пити, буянити, вплутуватись в історії, словом, усією своєю біографією демонструвати, який я несамостійний, слабкий, кволий.
• Я вас боюсь. Діти, яким ще в ранньому віці вдалося вселити, що зовнішній світ (в особі пісочниці, дитячого садка, школи) непоправно небезпечний, можуть страждати соціофобією, їм із ускладненням будуть удаватись контакти з однолітками та дорослими, вони будуть мати проблеми зі спілкуванням.
• Діалог завдовжки в життя. Нарешті, дитина може вступити в нескінченну суперечку зі своїми батьками – вибрати ту ж галузь професійної діяльності й усе життя доводити, що вона нічим не гірше. Ці стосунки з батьками стануть емоційно насиченішими, ніж з будь-якими іншими людьми.
Настав час відокремлюватись? До завершення сепарації повинні бути готові обидві сторони – і не тільки дитина, а й батьки. У деяких на те, щоб дати зрозуміти своїй мамі, що «дитина теж людина», ідуть роки та десятиліття. Деякі воліють діяти на відстані – ідуть із батьківської родини та майже розривають стосунки Деякі тренують залізну волю та почуття гумору у стосунках із батьками. Деякі віддають перевагу тому, щоб так і не вирішувати проблеми із сепарацією. І тоді вирішувати ці проблеми доведеться вже їхнім дітям.
http://www.osvita-svyat.kiev.ua/
|
