Каталог статей

Великдень у Карпатах

Традиції святкування

Того дня, як воскрес Христос, сонце з радості не заходило і день був великим-превеликим, тому й назвали його Великдень. За іншою легендою, в той час, коли Христос родився, дуже світило сонце і стояли такі довгі дні, що теперішніх треба сім скласти докупи, щоб був один тодішній. Тоді, було, як зійде сонце в неділю вранці, то зайде аж у суботу увечері. А як розіп'яли Христа, - дні поменшали. Тепер тільки царські ворота у церкві розчинені навстіж сім днів, на згадку про ті довгі дні. Ось чому день Воскресіння і називається великим. Святкують його по-різному. Сьогодні розповімо про особливості відзначення Великодня у Карпатах.

Перемога життя над смертю
Великдень – магічне свято, пов’язане з обрядовістю і вірою. І хоча нині ми сприймаємо ці обряди спрощено і подекуди збаналізовано, проте так чи інакше пам’ятаємо про традиції наших прабабусь і прадідів, які святили свічечку у Чистий четвер, аби обійти з нею обійстя, а на сам Великдень обов’язково вдягали обновки, що символізували очищення... Дівчата писали найбарвистіші писанки для тих хлопців, які їм подобалися, а ті своєю чергою співали риндзівки – спеціальні великодні колядки під дівочими вікнами... Дзвони та трембіти у Великодню неділю грали не змовкаючи – відганяли злі сили і прикликали добрі...

За словами наукового співробітника Інституту народознавства НАН України Стефанії Гвоздевич, Великодні обряди починалися ще з Чистого четверга. Під час Служби Божої, яку правили того дня, люди намагалися тримати свічечку, з якою потім обходили усе обійстя. Сажею з неї випалювали хрест у хаті, а саму свічечку зберігали. Кажуть, вона є дуже помічною. Нею обкурюють людину, яка злякалася, а коли хтось помирає, дають йому цю свічку в руку. А ще її називають громницею – адже запалювали під час громів, щоб відігнати їх від хати.

Паска, яку також пекли цього дня, була не такою маленькою, як зараз, тому у кошик вона не влізалася. Гуцули несли святити її в бесагах, ще дехто в обрусі, хустці чи скатертині. А у кошик клали яйця зі шкарлупкою і чищені – щоб одразу можна було їсти. Обов’язково там було і щось м’ясне: шинка, солонина, вуджене сало. Крім того – масло та сир. Зокрема, у Карпатах робили пляганий сир з коров’ячого молока, на кшталт бринзи. Неодмінно святили сіль, бурячки з хроном. Існує легенда, що євреї хотіли отруїти Ісуса, давши йому з’їсти хрону, який вважали отруйним коренем. А Він з’їв і сказав, що хрін насправді є дуже помічним. Дійсно, сучасна народна медицина свідчить, що цей корінь є дуже помічним. Тому, коли їдять м’ясні страви, їдять також бурячки з хроном чи білий хрін з яйцем та сметаною.

На Великдень колись обов’язково вдягали обновки. Ця традиція пов’язана з оновленням, пробудженням природи. Крім того, весна – це надії на щось нове. Колись у Великодню неділю ходили в гості до баби-повитухи. Нині, коли на зміну повитухам прийшли куми, обов’язково відвідують їх, а також хресних батьків, дідусів та бабусь, аби таким чином виявити їм свою повагу. У гості йдуть обов’язково з писанкою, паскою.

Хоча на Великдень передусім ходили не так у гості, як на масові розваги, які влаштовували на полі чи на вигоні, – залежно від місцевості. У Карпатах такі розваги відбувалися переважно перед церквою, на Волині чи у Східній Україні були спеціальні вигони, де влаштовували ігри. Зокрема, це були гойдалки, які вважали очищенням повітрям. Існувало також очищення вогнем, – з суботи на неділю перед Великоднем палили вогні, через які стрибали хлопці.

У неділю після церкви усі чимдуж бігли додому. Вважали, що хто як прибіжить – так у нього буде споритися господарка. У дослідника Олекси Воропая є згадки, що був звичай перш, ніж сідати до сніданку, помолитися на колінах, після чого дівчата брали галунки і вмивалися водою з них, щоб бути такими ж гарними, як писанки. Коли розговлялися, то у першу чергу яйцем, бажаючи одне одному здоров’я. Шкарлупку з яйця не викидали, шкірку з ковбаси також – заорювали в поле. Хто мав бджіл – святив і мед, а потім ніс його на пасіку, щоб ніщо зле до них не чіплялося.

Великодній кошик
Великдень - свято родинне, з обов'язковим сімейним святковим обідом, щедрим на скоромні, посвячені у церкві смачні наїдки.

Спеціально до Великодня тримають кошик і вишитий особливим візерунком рушничок. Ще звечора кошик наповнюють святковими стравами: кладуть паски - пшеничні й сирну, крашанки, сало, шинку, хрін, грудку вершкового масла, пиріжки з сиром і завиванець з маком, сіль, писанки і свічку (її стромляють у паску і запалюють, коли священик святить скоромне). Усе накривають великоднім рушничком. Ці пожитки освячуються для того, щоб люди на свято одержали радість і духовну, і від земних дарів.

Паска символізує життєву повноту, а можливо, і нагадує нам про стародавню Велику Богиню, адже однією з її назв є „баба”. Як правило, пасок випікають кілька, різних розмірів, часом для кожного члена родини, і обов'язково одну велику - для всіх. Прикрашають великодній хліб візерунками з тіста - подвійними (восьмираменними) хрестами, решітками, віночками. І в цьому український великодній хліб суттєво відрізняється від російського „куліча” - не оздобленого візерунками, а просто залитого збитим білим цукром і посипаного різнокольоровим „пшоном”.

На Великдень обов'язково готують сирну паску: запечену або приготовлену „холодним” способом - під пресом.
Сіль - символ достатку, повноти, суті. У Біблії сіль - символічний засіб зв'язку між Богом і його народом: „І не оставляй жертви твоєї без солі завіту Бога твого”. У Нагорній проповіді Христос називає своїх учнів „сіллю землі”. Вважається, що сіль - це очисна речовина, пов'язана з залізом, кров'ю і небесними світилами, якої жахається нечиста сила. Зустрічання гостей хлібом-сіллю має два значення: вияву гостинності та оберегу. У святкові дні дня надання особливої сили солі її запікали в печі або святили у церкві. Перед Великоднем сіль запікають у Чистий Четвер.

Розповідають, що коли переслідували Христа, він сховався у сіні. Але кури розгребли сіно, відкривши Спасителя. Його схопили, але він зумів утекти і сховався у соломі. Підбігли свині й почали рити солому, зариваючи Христа ще глибше. З того часу Бог благословив свинину у їжу людям. Тому й існує традиція освячувати на Великдень сало та поросят.

На Гуцульщині є цікава легенда про писаку. Невдовзі після свого Воскресіння Христос переміг диявола і закував його дванадцятьма залізними ланцюгами в підземеллі під Голгофою, за дванадцятьма залізними дверима, котрі замкнені на дванадцять залізних замків. Але нечистий ще має силу, день і ніч він рветься на волю, розгриз уже одинадцять залізних замків і злизав одинадцять залізних дверей. Ще мить - і впаде остання, дванадцята перепона. Вирветься тоді диявол на білий світ, і настане світу кінець. Але саме в цю мить дзвонять у церкві дзвони, люди вітаються словами "Христос воскрес!" і обдаровують одне одного писанками. Тоді враз поновлюються всі окови на нечистому, всі двері й замки. Отож сидіти там, за ними дияволу довіку - поки люди на землі писатимуть писанки і вітатимуть одне одного з Великоднем.

Інша легенда розповідає, що коли Спаситель ніс хреста на гору Голгофу, то стрів чоловіка, що саме ніс яйця в кошику до Єрусалиму на продаж. Чоловік бачив, як тяжко Ісусові нести хрест, поставив свій кошик у рові при дорозі, а сам кинувся помагати Спасителеві. Ішли вони й несли хрест аж на гору Голгофу. Коли ж Ісуса вже розіп’яли, пригадав той чоловік за свій кошик, та й повернувся на те місце, де його поставив. Приходить, дивиться, а в кошику всі яйця - пописані та й покрашені. Не поніс він їх більше продавати, а повернувся додому та й сховав як пам'ятку, бо мав те чудо за дяку від Христа за те, що допоміг нести хрест. Від того пішло крашення та писання яєць на Великдень.

Яйце-райце докотилось до ХХІ сторіччя. Цікаво, що археологи знаходять сліди писанкарства практично по всій Україні і не тільки. Приміром, дослідник-етнограф Степан Килимник, перебуваючи в науковій експедиції у Вірменії, обстежував руїни палацу перського царя Сасаніда ІІ (на теренах старого Єревана). Він знайшов фрагменти українських орнаментів – кривульки, безконечники, хрестики і різні солярні знаки, які, мабуть, перси перейняли од скіфів. У Тальянці, що на Черкащині, в урочищі Трипілля ще понад сто років тому, проводячи розкопки, археолог Вікентій Хвойка натрапив на сліди писанкарства і крашанок. Це 5000 років до нашої ери!

В усій Західній Україні – на Буковині, Волині, Галичині, Закарпатті – народне мистецтво ніколи не обмежувалося вузьким колом речей практичного призначення. Значну роль відіграли в ньому і предмети декоративні. До такого виду мистецтва належить писанковий розпис – своєрідний мініатюрний народний живопис.

Не секрет, що саме Галичина, зокрема, Гуцульщина і Бойківщина, а ще Покуття, є визнаним центром українського писанкарства, яке тут, на відміну від інших регіонів, ніколи не завмирало. Саме на Прикарпатті нині живе і творить найбільше висококласних писанкарів, широковідомих майстрів цього неабиякого виду народного мистецтва. На весь світ відомі такі авторитетні школи писанкарства, як космацька, вижницька, шешорська, розтоцька, чорнопотоцька, великобичківська та інші.

Писанка, за гуцульським повір’ям, - це символ весни, сонця, повернення природи до життя. Ще й понині в кожній гуцульській оселі можна побачити над дверима три писанки – великодню, вербну (шуткову) і третю – в грабельках. Перша - з хрестом – огороджує хату від зла, вербна - дає здоров’я, а в грабельки - вигрібає нещастя.
Писанкарське народне мистецтво нині переживає ренесанс: писачка беруть і дорослі, і діти.


Іван Дмитрів     Івано-Франківська область
ukrslovo.net