Каталог статей
| Головна » Статті » Вчитель вчителю » Готуємось до батьківських зборів | [ Додати статтю ] |
Формування етичної культури у сім'ї Робота з батьками «Дитинство – найважливіший період людського життя, не підготовка до майбутнього життя, а справжнє, яскраве, самобутнє, неповторне життя. І від того, як минуло дитинство, хто вів за руку в дитячі роки, що ввійшло в її розум і серце з навколишнього світу, - від цього багато залежить, якою людиною стане сьогоднішній малюк». В.О. Сухомлинський Загальні положення Хто з батьків не мріє, щоб його дитина виросла найрозумнішою, найвродливішою, найдобрішою і наймужнішою, хто не сподівається, що люди поважатимуть сина чи дочку за працьовитість і знання справи, за вихованість. Ми всі мріємо про всебічну досконалість наших дітей. Але скільки треба наполегливої праці батьків і вчителів, щоб наші діти ввібрали в себе все багатство інтелектуальної, моральної, естетичної культури, виробленої людством. Наш народ обрав шлях розбудови суверенної демократичної правової держави, метою якої є піднесення української спільноти до найвищого рівня цивілізації та інтегрування України до європейського співтовариства. Вітчизняна педагогіка має очолити виховання людини та формування гуманістичної моральної культури особистості, зорієнтованої на найдосконаліші соціокультурні стандарти та загальнолюдські цінності. На жаль, нині в учнівському середовищі зростає злочинність, озлобленість, низький рівень культури спілкування, небажання брати на себе відповідальність, відсутність патріотизму, втрата життєвого оптимізму та інші негативні прояви. Людина народилася Якою буде дитина, залежить від вихователів: перші уроки доброти малюкові дає родина. Цього навчають її слова і вчинки батьків, їх взаємини з людьми вдома, на роботі, на вулиці. Це своєрідна школа, де дитина навчається мислити, відчувати, жити серед людей. Слово, усмішка, погляд, жест близької людини, її ставлення до інших людей – усе це швидко сприймається, схоплюється в той час, коли малюк освоює світ. «Виховання – процес соціальний у найширшому розумінні. Виховує все: люди, речі, явища, але передусім і найбільше – люди. З них на першому місці - батьки і педагоги ». О.С. Макаренко Джерелом розвитку є суспільний досвід, а навчання і виховання – основними засобами передачі цього досвіду дитині. Розвитком можна керувати, спрямовувати його в потрібний бік. Це доведено працями багатьох психологів і педагогів. Від народження дитина дістає у спадок людський організм, нервову систему, мозок. Але все це вона одержує у своєму індивідуальному варіанті, який частково залежить вид того, хто її батько і мати, дідусі і бабусі, а також більш далекі предки, частково – від випадкових причин, врахувати які практично неможливо. Але нас цікавлять не фізичні якості, а передумови засвоєння людської культури. Сучасна наука не дає переконливої відповіді на це запитання. Досвід людства, нагромаджений за тисячі років, справді невичерпний. І до різних дітей, навіть тих, що живуть в одній і тій же родині, що відвідують одну і ту ж групу дитячого садка або один і той же шкільний клас, він повертається різними боками. Бо шляхи його передачі дитині такі ж різноманітні, як і вона сама. Це і прямі настанови батьків, учителів, вихователів, і те, що вона побачила по телевізору, в кіно, прочитала в книжці, засвоїла з власних дій з предметами і при спілкуванні з однолітками. Навіть випадкова фраза, почута на вулиці, уривок мелодії, машина, яка промчала мимо, можуть залишити незгладимий слід у пам'яті, повернути в той чи інший бік дитячу думку, надати нового значення засвоєному раніше. Вчені працюють над тим, щоб установити, які саме соціальні впливи і як формують психічні якості дитини. А поки що ми бездумно звалюємо все на біологію, чого не вміємо пояснити. Найлегше сказати: « Він таким народився», « Їй ведмідь на вухо наступив», «Яке коріння – таке й насіння » - і тим зняти з себе відповідальність за дитину, зваливши все на матінку - природу. Переоцінка ролі біологічної спадковості – це позиція педагогічного песимізму. А ми – за оптимізм. Можливості дитини невичерпні, і допомогти їй реалізувати їх якомога повніше – наше головне завдання. «Якою буде людина, головним чином залежить від того, якою ви її зробите до п'ятого року життя. Якщо до п'яти років ви не виховаєте її як слід, потім доведеться перевиховувати ». О.С. Макаренко Сім'я Сім'я – клітинка соціального організму, яка живе з ним у єдиному ритмі, відображає, мов краплина води, і великі ідеї, і велику загальну мету. Батьки повинні вміти максимально докласти зусиль для того, щоб сформувати в дитини прагнення бути колективістом, патріотом, громадянином своєї Батьківщини, поваги до праці і людей праці. Великим обов'язком родини є виховання почуттів, емоційної культури дитини. Величезна роль родини в духовному становленні людини зрозуміла. Звичайно дитина – завжди одночасно або послідовно є членом кількох колективів, які впливають на неї: класного, шкільного, вона учасник гуртка чи спортивної секції, входить до компанії ровесників, вона житель міста. Серед названих незмінним залишається лише один колектив – родина, який є справжнім університетом людських стосунків. А навчання в ньому сприймається чуйним і вразливим дитячим серцем, якому властиво на відміну від розумової пам'яті нічого не забувати, проносити інколи через усе життя спогади про перші радощі, горе, несправедливості та образи. Не менш важливе й інше. Світ родинних, емоційно – моральних вражень набуває чарівної здатності сприймати чи не сприймати все багатство інших впливів, які йдуть від школи, кіно, радіо, телебачення, газет, від друзів. Сім'я сьогодні Скільки нас, членів сучасної родини ? Народжуваність у країні коливається. У центральних районах вона нижча. Які б складні й різноманітні не були причини цього явища, ми нікуди не подінемося від факту: кількість дітей у сучасній родині стала менша. Але у світі людина ніколи не самотня. Світ – це товариство однодумців. Малюк – істота активна. Його ідеї і враження шукають вихід у діях, і насамперед, у грі. Але хто ж буде співучасником дитячих розваг, коли немає ні сестри, ні брата, а батьки не зрозуміють, їм просто ніколи. Однодітна родина позбавляє малюка великої істотної частини духовного життя. Збіднює його. Забирає в нього частину романтичної окриленості. Вона постійно повертає дитину у світ дорослих, у світ прагматичних розрахунків і буденних турбот. Зважившись залишитися з єдиним сином чи дочкою, слід подбати про перебування дитини в дитячому садку, серед друзів на вулиці, в школі, щоб компенсувати наслідки самотності. Про сімейну демократію Старше покоління ще пам'ятає часи, коли члени родини різко поділялися на тих, хто здійснював родинну владу, й тих, хто лише підлягав їй. У більшості випадків главою родини був чоловік. Не через свої вищі моральні якості, переваги розуму чи характеру. Авторитет чоловіка тримався на усвідомленні, що він єдиний годувальник, що в його руках зосереджені всі засоби існування. Влада грошей, речей закріплювалася законом. Згідно з ним дружина й діти ставали тим же майном. У наші дні такі родинні стосунки давно відійшли в минуле. Обстеження показало, що тепер найпоширенішими є два типи родинних стосунків. До першого належать родини, де збереглася персональна влада, але носієм її являється далеко не завжди чоловік. І, найголовніше, ця влада будується не на сліпому диктаті глави родини, а на моральній перевазі, якій добровільно підкоряється решта членів родини. До другого типу належать сім'ї, в яких установилася фактична рівність між подружжям у розв'язанні основних внутрішніх питань. Часто ця рівність поєднується із своєрідним розподілом «сфер переважаючого впливу» в тих чи інших галузях сімейного життя. Зміна сімейної атмосфери була наслідком економічних і соціальних зрушень. Та чи завжди охоче чоловіки поступаються своїм правом голосу, чи завжди вони раді визнати становище, яке реально склалося? Ні, не завжди. Так виникає значна кількість гострих родинних конфліктів. До яких психолого-педагогічних наслідків приводить непорозуміння у тих родинах, де правова, соціальна і матеріальна жіноча рівність зіткнулася з недоброю силою старих звичаїв, традицій; де культурний рівень батька, матері чи обох батьків відстає від навколишнього життя. Для малюка з перших його кроків виникає безглузде, недопустиме питання: кого слухати? Чиїм порадам віддавати перевагу? Важко уявити драму маленької людини, яка боляче спостерігає, як сваряться, ображають одне одного або просто мовчать дві любимі ним, однаково дорогі йому істоти. І батьківський авторитет валиться на очах. Дитина, яка постійно спостерігає і вбирає в себе відносини рівності й поваги серед дорослих, ніколи не зрозуміє, не прийме й не пробачить грубості, сваволі й нетактовності стосовно її самої. Демократичні взаємини між подружжям повинні неминуче породити й дружні стосунки між дітьми, засновані на багатстві життєвого досвіду, знань, моральній і вольовій перевазі. Не одним лише хлібом Ми радіємо, що наші діти живуть краще за нас у дитинстві. Разом з тим не можна не помітити, як у деяких родинах зростання життєвого рівня породжує побічні явища: зведений до самоцілі, культ речей і породжений ним егоїзм. Часто виною в цьому постає батьківська любов. Ставлення батьків до дітей визначається двома головними мотивами – батьківською любов'ю і соціальним обов'язком. У нашому суспільстві любити дитину – означає бажати їй щастя, а в наших уявленнях бути щасливим рівнозначно бути максимально корисним суспільству. Трапляється, що батьківська любов перетворюється в невтримне догоджання примхам дітей, потурання їхнім вередуванням та егоїстичним замашкам. І найчастіше це буває тоді, коли дитинство батьків було важким і безрадісним. Повторюючи своє життя в дітях, вони ніби намагаються доповнити його щастям, яке пройшло повз них, радощами, які не випали на їхню долю. Батьківська любов – святе почуття. Але часто, люблячих без міри батьків, воно приводить до парадоксу, а інколи до юнацького протесту проти міщанського укладу батьків, які нічого не шкодують для них, ідуть на все, проти звички поводитися так само, схилятися перед культом речей, одягу, грошей, власної дачі, автомашини й усякого іншого рухомого й нерухомого майна. Саме культом. Адже для людини з достатньо розвиненою суспільною свідомістю все це приємні, необхідні, корисні предмети зручності, що допомагають їй виконувати головну справу свого життя, те, в чому вона бачить покликання – служити суспільству. Для громадянина із слаборозвиненою суспільною свідомістю все це набуває іншого особистого змісту, стає метою існування, заради якої можна вдатися до обману, підлості та порушення закону. Не винайдені датчики, які б визначали рівень моральної вихованості громадян. Але ми добре знаємо з досвіду особистих стосунків, з матеріалів преси, радіо, з сюжетів кінокартин, що проблема, про яку йде мова, існує. Не інтерес до самої справи, а посилена увага до суспільного становища, грошові розрахунки стають мотивом вибору життєвого шляху. Він перетворюється в пошук вигіднішого «місця під сонцем». Мікроклімат сім'ї Родина – колиска духовного народження людини. Різноманітність стосунків між її членами, безпосередність почуттів одне до одного, велика кількість різних форм виявлення цих почуттів, жива реакція на найдрібніші деталі поведінки дитини – все це створює сприятливе середовище для емоційного й морального формування, для нагромадження фактів і спостережень, що кристалізуються потім у нову неповторну особистість. Убогість, одноманітність, монотонність емоційного досвіду в ранньому дитинстві можуть визначити характер людини на все життя. Адже діти за своєю природою надзвичайно жадібні до вражень. Їм хочеться брати участь в якихось подіях, справах, радісних хвилюваннях. Вдома повинно бути цікаво. Родина має давати добру поживу дитячій уяві й почуттям. Якщо ж вона живе у стані хронічного емоційного голоду, реакція може бути гострою. Так діти починають бити скло у вітрині, тільки щоб відчути гостроту ризику і страх – з емоційного голоду. Ще І.П. Павлов говорив, що емоція для людини – сильне енергетичне джерело. Вона потрібна. Якщо немає позитивних «зарядів», легко можуть піти в хід негативні, що з нормального морального погляду викликає сором, бридкість, огиду. У цьому зв'язку часто в дітей утома легко переходить у збудження, пустощі. Невдача в якійсь галузі може обертатися повною байдужістю до неї і перетворюватися в зацікавленість чимось іншим. Що ж гірше – убогість чи надмірність? Емоційна недостатність і скованість чи розв'язність? Погано і те, й друге. Та якщо вибирати, то друге небезпечніше. Здорова емоційна атмосфера родини породжує в дитини віру в майбутнє, очікування радісного, сонячного, захоплюючого життя. Батьки підтримують оптимістичний настрій дитини, зміцнюють її переконання, що коли тепер їй добре, то потім, коли вона стане дорослою, стане ще краще. Дитині властиво пориватися в майбутнє, вірити у свою удачу, навіть у… безсмертя. Тому в родині має жити почуття світлої перспективи, не затьмарене страхом завтрашнього дня. Якщо дитина вередує, нервує, упирається, часто ображається, грубить, - слід шукати причину в батьках, їх манері поводитися в оточенні родини. Виховання моральних почуттів Без почуття обов'язку, честі, колективізму, громадянськості, патріотизму нема духовного багатства людини, немає людини у справжньому значенні цього слова, - і повною мірою вони притаманні лише зрілій особистості. Високі соціальні почуття виростають із примітивних спочатку емоцій. Опановуючи «азбуку почуттів» - уміння любити близьких, відгукуватися на чужу радість і біду, - дитина природно й поступово приходить до здатності завчити, органічно ввібрати моральні норми поведінки, зробити їх часткою свого «я». Зрозумівши світ дитячих почуттів, переживань, навчившись керувати їхнім розвитком, батьки одержують єдино правильний ключ до формування характеру майбутньої людини. Людська особистість – це органічне, нерозривне ціле, в якому тісно переплітаються і взаємодіють гарні і погані якості. Є батьки, які переконані: бувають діти самі по собі хороші і самі по собі погані. «Самих по собі» дітей не буває. Визначальну роль відіграє батьківський вплив. Є ще дитячий садок, вулиця, школа, телебачення, література, є друзі, сусіди. Та якщо взяти такі якості характеру, як доброта, уважність, егоїзм, гуманність, товариськість, замкненість, чесність, щедрість, жадібність, байдужість, чуйність і ще багато важливих рис особистості, залежать майже цілком від родини. Немає таких батьків, які б свідомо добивалися, щоб їхня дитина виростала черствою, грубою, злою. Ні, її щиро хочуть бачити лагідною, чуйною, доброю і, в міру сил, педагогічні працівники плекають гарні якості. Та в одних батьків, всупереч їхнім намаганням, нічого не виходить. В інших, навпаки, без особливих зусиль усе виходить як потрібно. Отже, у цих, інших, здоровіша атмосфера в родині. Щоб виростити й виховати дитину, доводиться багато чим жертвувати. Та є такі жертви, які їй справді потрібні, а є такі, що зовсім не обов'язкові й навіть шкідливі. Батьки значно частіше схильні приносити якраз непотрібні жертви. Зайві ласощі, зайва дорога іграшка, яка швидко набридає, зайва обнова замість чогось, значно необхіднішого для родини, - без усього цього дитина обійдеться. Які ж жертви дійсно потрібні? Це викорінити вади свого характеру, щоб не показувати їх дітям. Відмовитися від поганих звичок. Пожертвувати часом і зайнятися з дитиною корисною справою, почитати їй, чогось навчити. «Виховний процес – це процес, який триває постійно, і окремі його деталі вирішуються в загальному тоні родини, а загальний тон не можна видумати і штучно підтримувати. Загальний тон, дорогі батьки, створюється вашим власним життям і вашою власною поведінкою». О.С. Макаренко Література : 1. Бех І.Д., Ганнусенко Н.І., Чорна К.І. Концепція виховання гуманістичних цінностей учнів. // Шкільний світ, 2005, №45 (317). 2. Столєтов В.М., Запорожець О.В., Кондаков М.І. Діалоги про виховання. Книга для батьків. – К.: Рад. Шк., 1986. – 304 с. Поліщук О. І., ЗОШ №4 м. Жашкова Черкаської області
| |
| Переглядів: 2881 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |