Місце зустрічі змінити не можна      

Як перший раз у перший клас…

Кажуть, у житті кожній людині треба встигнути зробити три головні речі – посадити дерево, збудувати дім і виростити дитину. Я б додала до цього списку ще одну добру справу – хоч раз провідати рідну школу і вчителів. Провідати не стільки з почуття обов’язку, скільки за покликом серця.

Доросле життя настільки засмоктує своєю буденністю і постійним браком часу, що, здається, ніби ти ніколи не жив по-іншому. Не такі далекі студентські роки видаються тобі історією давніх часів. Що вже казати про роки шкільні! Та варто лише взяти до рук запилений шкільний фотоальбом, як пам’ять стирає відстань у кілька, а то й цілих десять років.

Дехто, згадуючи шкільні роки, з огидою морщить носа: комусь ще довго сниться ненависна вчителька, на уроках якої навіть зальотна муха від страху не дзижчала, хтось не може забути знущань і принижень від однокласників, а комусь сама згадка про “десять років шкільного ув’язнення” як сіль на рану. Але в пам’яті навіть таких “школоненависників” залишається щось святе – чи то перше шкільне кохання, чи урок, який найбільше запам’ятався, чи розчулені обличчя й теплі слова вчителів, які прозвучали прощальною мелодією на останньому шкільному дзвонику, чи випускний вечір… Навряд чи знайдеться хтось, кому в дорослому житті не хотілося б повернутися назад, у дитинство і хоча б мить насолоджуватися найулюбленішими кадрами шкільного “кіно”.

Не пригадую, що я відчувала, коли, відірвавшись від маминої руки, вперше увійшла до класу. Але, думаю, це було таке ж хвилювання й мовчазні емоції, які охопили мене через довгих двадцять років, коли вперше після випускного вечора переступила поріг рідної Калуської гімназії. Старий дитсадок, в якому донедавна “тулилася” гімназія, і маленький гімназійний дворик, з якого я і мої однокласники зробили перші кроки в доросле життя, залишилися лише в пам’яті. Нинішні гімназисти дочекалися нового, розкішного приміщення. Але й у новому інтер’єрі гімназія не стала для нас, випускників 96-го, чужою.

Досі думала, що лише рідні і друзі тішаться моїми успіхами і переймаються моїми негараздами. Виявляється, помилялася. Невдавана радість в очах, з якою зустріли нас, випускників, учителі, по-домашньому теплі обійми нагадали кожному з нас, що є на світі ще хтось, кому ти не байдужий.

Я була приємно заскочена, коли, запросивши до свого кабінету, директор гімназії Дмитро Бахматюк продемонстрував комп’ютерне “досьє” на кожен з гімназійних випусків. Інформацію про випускників, яких розкидало не лише по Україні, а й по світу, Дмитро Михайлович колекціонує вже кілька років – щось довідується від колишніх учнів, щось дізнається з Інтернету.

Особливо розчулило мене старе фото, на якому я ледь впізнала себе. Мабуть, Дмитро Михайлович зісканував його з паперового варіанта “Високого Замку” і “підшив” до своєї колекції. Видав директор і книжку про своїх гімназистів. Строгий Дмитро Михайлович, який ганяв учениць за короткі спідниці і прикраси, який на своїх уроках фізики не дозволяв користуватися калькуляторами і змушував робити розрахунки з багатьма нулями на папері (щоб ми не розучилися думати), постав перед нами люблячим і дбайливим батьком, який гордиться своїми дітьми. Ця гордість передалася і нам, випускникам – але гордість не за себе, а за тих, хто поставив нас на ноги. Гордість за наших вчителів. Навіть ті з випускників, які вибилися у великі люди, не зазналися, не хизувалися собою, були не господарями на чужому святі, а вдячними гостями…

Бути вдячними ніколи не пізно. Перегорніть свій альбом зі шкільного випускного, навіть якщо ви не робили цього вже кілька років. Зустріньтеся зі своїми колишніми однокласниками та вчителями. Вони того варті…

Інна ПУКІШ-ЮНКО

inna@wz.lviv.ua