Каталог статей

ЧИ Є У НИХ СОВІСТЬ?

Напевно, вам уже доводилося запитувати свою або чужу дити­ну: «Як ти міг так учинити? У тебе взагалі совість є?» При цьому вам навряд чи спадало на гадку поцікавитися, чи знає дитина, що таке «совість». І, поклавши руку на серце, чи можемо ми самі не роздумуючи дати визначення поняття «совість»?

Коли я була підлітком, у мене була улюблена платівка з піснями бардів, і серед них — пісня Юлія Михайлова (Кіма) якраз на цю тему. Починалася вона так:

Оказывается, совесть — это нравственная

категория,

Позволяющая безошибочно Отличать дурное от доброго. Далі автор пропонував слухачеві різні ситуації, в яких досить важко визначити, як учинити «по совісті».

Наприклад:

А как же быть, когда идет игра,

Партнеры лгут, блефуют кто как может,

И для победы правды и добра

Тебе солгать необходимо тоже.

И как же быть тогда?

И как же быть тогда?

И отвечал сам себе:

Я не знаю, я ведь только говорю, что совесть Это нравственная категория, Позволяющая безошибочно Отличать дурное от доброго.

Отже, скориставшись допомогою автора пісні, ви можете ска­зати своїй дитині: «Совість — це та частина тебе, яка тобі підказує, як учинити правильно». При цьому дитина навряд чи поставить вам таке запитання: «А хто саме вирішив, що правильно, а що ні, і чию точку зору ми приймаємо, коли відрізняємо погане від доброго»? Адже відомо, що уявлення про добро та зло, про пра­вильне і неправильне у різних людей можуть значно відрізнятися. Зрозуміло, що більшість людей висловить спільну думку, що вби­вати, красти або грубити батькам — погано. Але якщо запитати, чи можна обманювати іншу людину, лише дуже небагато людей дадуть відповідь прямо й однозначно: ні, не можна, це дуже погано. А більшість почне вибудовувати досить складну систему, перераховуючи випадки, коли обман дозволений (шпигун може обманювати ворогів, лікар може говорити неправду хворому, батьки можуть обманювати дитину заради неї ж тощо). А вже якщо запитати, чи можна хлопчикові плакати, дівчинці — бити­ся, жінці — робити аборти, незамужній — народжувати дитину, сімейній парі — не заводити дітей та ін., то дійти одностайності буде просто неможливо. Тут матимуть значення сімейні традиції, релігійна приналежність, думка людей, які є авторитетними для тієї або іншої людини тощо. Виходить, що у різних людей совість налаштована «нарізну хвилю». І якщо ми спробуємо «присороми­ти» дитину, особливо чужу, цілком імовірно, що вона нас просто не зрозуміє.

У 60-ті роки XX століття американський психолог Лоуренс Колберг зацікавився питанням: «Як саме дитина стає етичною та які стадії розвитку моральності вона проходить?» Він давав дітям різного віку ситуативні задачі, подібні до тієї, яку викори­стовував автор наведеної вище пісні. Наприклад, він запитував їх, що робити якщо один із двох братів вирішив втекти з дому і узяв із другого брата клятву, що той повинен мовчати. Чи може брат порушити клятву і розповісти про все батькові? Або що робити чоловікові, якщо його дружина важко хвора, а ліки коштують дуже дорого? Чи має право він пограбувати аптеку, щоб врятувати життя дружині?

У результаті своїх досліджень Колберг виділив шість стадій морального розвитку.

1.    Дитина реагує тільки на заохочення і покарання з боку дорос­лих (тобто вона розуміє, що повелася неправильно, тільки після покарання). Основний мотив: боязнь покарання.

2.    Дитина вважає добрим те, що задовольняє її потреби (напри­клад, відняти або вкрасти вподобану іграшку добре, навіть якщо потім за це покарають). Основний мотив: уникнути страждання у цей час.

3.    Дитині подобається бути «гарною», вона здійснює «добрі вчинки» для того, щоб догодити авторитетним особам (бать­кам, учителям). Основний мотив: уникнути засудження.

4.    Орієнтація на закон і підтримання громадського порядку: добре те, що є законним. Основний мотив: уникнути відчуття провини.

5.    Орієнтація на релігійні або загальнолюдські цінності: добре те, що сприяє виживанню суспільства. Основний мотив: уникнути відторгнення з боку суспільства.

6.    Орієнтація на індивідуальну філософію. Людина може проти­ставити свої етичні цінності суспільству, як Маґатма Ґанді або Мартін Лютер Кінг.

Основний мотив: уникнути самоосуду. На який же рівень моральності ви можете розраховувати, спілкуючись із дитиною 7-10 років?

Дослідження Колберга відповідають і на це запитання. Вони свідчать, що у віці 7 років приблизно 70 % дітей знаходяться на «першому рівні» — «заохочення — покарання», 30 % дітей — на другому — «виконання бажань» (це саме ті діти, які «уміють досяг­нути свого»), а думки більш високих рівнів серед дітей цього віку практично не зустрічаються.

У 10 років приблизно 30 % дітей все ще орієнтуються на наго­роду — покарання, ще 30 % — на задоволення своїх потреб, при­близно 20 % — на засудження — схвалення з боку дорослих і ще 20 % — на дотримання закону. У віці 13 років розподіл приблизно такий: 10 % — покарання, 10 % — задоволення потреб, 35 % — засудження з боку авторитетних людей, 35 % — дотримання зако­нів і 10 % — засудження з боку суспільства. У 16 років приблизно 25 % підлітків орієнтуються на засудження або похвалу дорослих, 40 % — на дотримання закону, 25 % — на захист інтересів суспіль­ства, решта «застрягли» на ранніх стадіях. Що ж стосується шостої стадії, то її, на думку Колберга, досягають далеко не всі дорослі, а серед дітей на створення власних моральних принципів здатні лише етичні генії.

Отже, якщо ми хочемо присоромити молодшого школяра, марно волати до сили закону або загальнолюдських моральних цінностей. Набагато ефективніше буде звернути увагу дитини на природні наслідки її вчинків: «Якщо ти і надалі битимешся, то незабаром залишишся без друзів», «Якщо ти будеш мені брехати, я не знатиму, коли тобі вірити, а коли — ні» — або на реакцію з боку дорослих: «Якщо ти всіх битимеш, твоїй мамі буде дуже соромно за тебе», «Якщо ти брехатимеш, тобі ніхто не довіря­тиме».

Дослідження Колберга також свідчать про те, що молодші школярі залежні у своїй поведінці від значущих дорослих. Прак­тично неможливо вплинути на поведінку дитини, якщо її батьки не докладуть до цього своїх зусиль. Проте батьки, які виявляють байдужливе ставлення до поведінки їхньої дитини або схвалю­ють асоціальну поведінку, зустрічаються досить рідко. Набагато частіше батьки просто не усвідомлюють свого впливу на дитину і не знають, як узятися до справи, соромлячись свого незнання. Тому доброзичлива бесіда з учителем або зі шкільним психологом могла б їм допомогти зрушити справу з мертвої точки.

У початкових класах авторитетом для дітей є вчитель (осо­бливо якщо батьки не докладають зусиль, щоб дискредитувати цей авторитет). Тому вчитель може зробити багато що для того, щоб створити в класі здорову атмосферу. Ось як про це розповідає американський педагог Джеймс Добсон у своїй книзі «Прятаться или искать» (Библия для всех. — СПб., 2001.)

Як негативний приклад можу навести історію однієї матері та її дочки, яка навчалася в четвертому класі. Мати допоомагала вчительці цього класу в підготовці до дня Святого Валентина. Слід сказати, що для «непопулярної» дитини день Святого Валентина може виявитися най­гіршим днем року, у зв'язку з чим у багатьох школах або спеціально не проводять цього дня традиційного обміну листівками, або наперед домовляються не обмінюватися листівками вибірково, щоб нікого не образити. Адже учні часто оцінюють свою популярність за кількістю одержаних листівок. Під час того святкування, про яке йдеться, вчителька оголосила, що збирається організувати гру, в якій хлопчики гратимуть разом із дівчатками. Це була її перша помилка, оскільки хлопчики й дівчатка в тому четвертому класі не відзначалися тактовністю. Коли вчителька сказала, щоб кожен учень обрав собі пару, хлопчики засміялися і почали показувати на найнепривабливішу в класі дівчинку. Вона страждала від зайвої ваги, у неї стирчали зуби, і вона була настільки «забитою», що боялася дивитися людям в очі.

«Не ставте нас поряд із Хейлі, — закричали хлопчики в один голос, на їхніх обличчях застиг неудаваний жах. — Із ким завгодно, тільки не з Хейлі! Краще задушитися! Позбавте нас від неї!» Мати, яка чула все це, сподівалася, що вчителька, яка завжди тримала свій клас у суворій дисципліні, стане на захист нещасної дівчинки. Але вона була дуже розчарована, бо вчителька нічого не сказала хлопчикам. Натомість вона просто залишила Хейлі саму, наодинці з її болем.

Насмішки з боку представників твоєї статі завжди образливі, але неприйняття представників протилежної статі подібне до удару ножем у спину. Що можна було сказати цій нещасній дитині? Якій можна було захиститися від дев'ятьох агресивних хлопчиків? Що їй ще залишалося, як не почервоніти від приниження і залишитися на своєму місці? Дитина, яку Бог любить більше за всі скарби цього світу, ніколи не забуде цей момент, як не забуде і вчительку, яка покинула її, не надавши підтримки. Діти виявляють жорстокість до слабких та знедолених, тому що ми, дорослі, не потрудилися навчити їх поважати інших людей.

Якби я була вчителем того класу під час дня Святого Валентина, цим жартівникам і насмішникам довелося б дуже несолодко. Звісно, було б краще від самого початку відвернути таку ситуацію, заздалегідь поговоривши з учнями про «повагу до почуттів» ближнього. Але якщо вже конфлікт винику такій жорстокій щодоХейлі формі, я б усім своїм авторитетом став на захист дівчинки. Моя відповідь на їхні слова була б приблизно такою: «Припиніть негайно! Цікаво, хто вам дав право так говорити проХейлі? Можливо, хтось із вас такий безгрішний і святий, що ніхто не може про вас сказати нічого поганого? Я вас усіх знаю доволі добре. Знаю ваших батьків, ваші шкільні успіхи та навіть деякі ваші особисті секрети. Можливо, мені варто розповісти про них усьому класу, щоб ми тут усі посміялися з вас так само, як ви зараз глузуєте з Хейлі? Так я можу вам це влаштувати! Я можу зробити так, що вам захочеться крізь землю провалитися. Але я не стану цього робити. Знаєте, чому? Тому що я знаю, як боляче, коли з тебе сміються друзі. Цей біль сильніше за біль від бджолиного жала або гострого ножа. Із вас коли-небудь глузували ваші ж однолітки? Якщо ні, не радійте передчасно. Рано чи пізно, але це станеться з вами. Варто вам лише сказати яку-небудь дурість... і на вас стануть указувати пальцями і сміятися вам в обличчя. І коли це відбудеться, мені б хотілося, щоб ви пригадали все те, що відбулося тут сьогодні.

Діти, хай це непорозуміння буде вам наукою. По-перше, ніколи не кривдьте нікого. Смійтеся, коли всім весело, але не смійте цього робити, коли комусь від цього стає погано. По-друге, я ніколи і нікого навмисне не ображайте в класі. Будьте в цьому упевнені. Кожний із вас — дитя Боже. Він створив вас своїми руками з любов'ю і сказав, що ви всі рівні. Це означає, що Майкл не кращий і не гірший за Брайана, Моллі або Брента. Іноді мені здається, що хтось із вас уважає, що він краще за інших. Це не так. Кожний із вас безцінний для Бога, і кожного з вас чекає вічність! Ось наскільки ви для Нього дорогі, Бог любить усіх хлопчиків і всіх дівчаток у класі, і я теж усіх вас люблю. Він хоче, щоб ми були добрими одне до одного, тож давайте не забувати про це».

Коли вольовий вчитель, який любить дітей, приходить на допомогу дитині, яка зазнала глузувань і знущань від однокласників, емоційна атмосфера цього класу починає різко змінюватися. Кожна дитина в класі починає відчувати велике полегшення. Одна і та ж думка опановує дітьми: «Вже якщо не можна сміятися з Хейлі — з товстухи Хей-лі, — то тим більше не можна сміятися з мене». Захищаючи найнепопулярнішу дитину, вчитель доводить, що не можна ні з кого робити сміховисько. Хороший учитель поважає кожного учня і боротиметься за того, з ким поводяться несправедливо. Я б порадив і батькам завжди рішуче вставати на захист пригноблених у своєму кварталі. Хай всі знають, що ви завжди готові дати рішучу відсіч кривдникам. Хай про вашу позицію дізнаються ваші сусіди. Намагайтеся створити емоційну «гавань» для дітей, чий «корабель» постійно потрапляє в бурі неприйняття з боку однолітків. Не бійтесь брати на себе ініціативу щодо захисту скривдженої дитини. Це варто витрачених зусиль і часу.