Каталог статей

Чи не занадто ми любимо свою дитину?

Хіба можна занадто любити своє дитя? Наші уявлення про нещасну дитину зазвичай зводяться до того, що її недостатньо люблять
батьки та рідні або що її зовсім не люблять. А чи приносить щастя
дитині безмірна любов оточуючих?             

Досить часто в сім'ї дитина перетворюється мало не на божество, яке необхідно будь-що захищати від життєвих потрясінь. У такій си­туації слова «зважати на думку дитини» означають для батьків «зро­бити її центром свого життя». Скільки батьків із гордістю зізнають­ся, що дитина для них — це все, хоча насправді від них вимагаєть­ся зовсім інше: бути гідним прикладом та орієнтиром.

Якщо дитина бажана, вона виконує роль ідеального «Я» для сво­їх батьків: заповнює пустоту існування, стає вищим досягненням подружньої пари. Хіба можна в чомусь відмовити маленькому бо­гові? Дитина, яку піднесли до найвищого рангу, не визнає жодних заборон, і батьки готові на будь-які жертви, аби виконати чергову примху свого чада. Багато матерів відмовляються від самостверджен­ня в професії, улюблених звичок, дружніх зв'язків заради уявного «благополуччя» дитини. У відповідь батьки, звісно, очікують, що з часом син чи донька виправдають покладені на них надії.

Батькам варто знати, що стосунки, за яких життя дорослих під­порядковане тільки існуванню дитини, є завуальованою формою так званого «батьківського неврозу», коли девіз «усе найкраще — ді­тям» схвалюється суспільством у цілому і знаходить підтверджен­ня в родинах близьких, знайомих, друзів.

Особливе випробування чекає на родину з однією дитиною, до якої прикута увага всіх дорослих: нею захоплюються, відстежують і підстраховують будь-які її дії. Водночас єдину дитину постійно повча­ють, до кожного її вчинку прискіпуються. З нею панькаються і не до­пускають найменшої дистанції у взаєминах, її з гордістю демонстру­ють родичам і знайомим, перебільшуючи успіхи й досягнення.

Для розвитку психіки кожної дитини потрібен своєрідний про­стір, їй потрібна певна внутрішня і зовнішня свобода, вільний діа­лог із навколишнім світом. Єдиній дитині батьки часто відмовля­ють у такому просторі. Свідомо чи ні, їй нав'язується роль зразко­вої, кращої за інших. Стосовно неї вибудовуються честолюбні плани на майбутнє. Саме через таке гіперлюбляче ставлення дорослих на єдину дитину чатує серйозна небезпека: у процесі дорослішання вона може перетворитися на розбещену, несамостійну, невпевнену в собі людину із завищеною самооцінкою.

Батькам слід пам'ятати «золоте» правило, яке, втім, вимагає значної енергії та послідовності: виховуючи єдину дитину, ніколи не слід жодним чином вказувати їй на її винятковість.

У родині, де є кілька дітей, процес виховання відбувається про­стіше: у батьків найчастіше бракує часу, аби прискіпуватися, по­вчати, залюблювати кожного з дітей.

Задля нормального особистісного розвитку кожному необхідна впевненість у безумовній батьківській любові, яка не залежить від його успішності порівняно з братами і сестрами. Слід розуміти, що цінність людини не визначається жодними порівняннями, що кож­на людина неповторна, що всі діти мають відчувати любов батьків і свою незамінність для них. Однак, чи є реальними намагання бать­ків любити дітей «однаково», бажання, щоб усі діти отримували ува­гу, ласку «порівну», і чи можна це втілити в повсякденній практи­ці родинного виховання?

Дуже важливо, аби діти не відчували, що когось одного батьки люблять більше. Необхідно стежити, аби цілком можливі уподобан­ня дорослих не виявлялися в їхній поведінці.

Звісно, «порівну» одному може виявитися забагато, іншому — замало. Нереальною також є внутрішня настанова батьків любити всіх дітей «однаково», і не варто почуватися винним, якщо комусь із дітей надається перевага. Завдання батьків полягає не в тому, щоб переживати однакові почуття до всіх своїх таких різних, але одна­ково рідних дітей. Важливо усвідомлювати такі почуття, і тільки після цього намагатися не виявляти їх або виявляти мінімально. Це спростить життя не тільки «менш любимих» дітей, оскільки в них не виникатиме образи, а й «улюбленця».

Кожна дитина в сім'ї має відчувати: її сприймають, розуміють, люблять такою, якою вона є. Саме її, а не «одного з дітей», люби­мого більше чи менше за інших. Саме в цьому полягає розв'язання проблеми, а зовсім не в розподіленні любові «порівну». Більшість батьків вважають своїм обов'язком захистити дитину, іншими сло­вами — обмежити, придушити її активність, убезпечити від навко­лишніх згубних впливів, відгородити від необхідності діяти.

Зазначена поведінка дорослих ґрунтується на двох сумнівних те­зах. З одного боку, стверджується, що людська особистість розвива­ється найгармонійніше, якщо вона відчуває мінімальні труднощі, причому під гармонією в цьому випадку розуміється не рівновага сил, а відсутність конфлікту як такого взагалі. З іншого боку, під­креслюється, що справжні потреби дитини відповідають висловле­ним нею бажанням настільки, наскільки вони узгоджуються з по­глядами батьків. Інакше кажучи, щойно з'явившись на світ, дити­на нібито вже інстинктивно знає, що для неї добре, а що — погано, тобто відбувається просте зведення свідомості до звичайного про­яву інстинктів.

Спробуємо пригадати нашу дитину ще зовсім маленькою.

Практично всі ми пам'ятаємо з книжок, що брати малюка на ру­ки, коли він плаче, шкідливо. Але ж існує материнський інстинкт, який підказує: слід брати маля на руки, ніжно притискати до себе, розмовляти з ним. Відомо, що ласка потрібна йому не менш, ніж вітаміни. І не тільки, коли малюк ридає... Тепло й увага дорослих потрібні маленькій людині завжди. Більше того, перебування ди­тини у вертикальному стані на надійних батьківських руках про­сто корисне.

Розширюються дитячі уявлення про навколишні речі, і найго­ловніше, зберігається й підтримується безпосередній «емоційний» контакт між дорослим і малюком. Однак, спілкування з дитиною на

руках батьки мають здійснювати в розумних межах. Якщо постій­но заспокоювати її таким чином, вона дуже швидко призвичаїться й починатиме плакати не лише тоді, коли її щось турбує, а й для то­го, щоб батьки взяли «на ручки».

Окрім того, батьки, не усвідомлюючи цього, часто провокують своє улюблене дитя на крик. Скажімо, дорослим здається, що діти не завжди «правильно» використовують час для відпочинку. Зда­валося б, малюк награвся, його нагодували, час перепочити. Але на обличчі дитини з'являється незрозуміла гримаса, вона намагаєть­ся рухатися, встати, плаче, потім ображено кричить. І тут дорослі, прагнучи до того, щоб відгородити дитя від неприємних відчуттів, миттєво заспокоюють її в батьківських обіймах. Проте варто уваж­ніше придивитись і проаналізувати: чи дійсно дитину щось непоко­їть? Як правило, гримаса невдоволення на обличчі свідчить, що ма­люк вчиться вправлятися з м'язами обличчя, і це є результатом де­яких ще не сформованих фізіологічних процесів.

Якщо в будь-якому випадку одразу брати дитину на руки, у неї досить швидко може сформуватися й закріпитися звичка вплива­ти на навколишніх за допомогою крику й плачу, тобто певним чи­ном шантажувати їх. А це може бути зародком майбутньої каприз­ної поведінки, в основі якої — батьківська необмежена любов і по­ступливість.

Для повноцінного особистісного розвитку дитині необхідні як позитивні, так і негативні емоції. Відмовляти їй у чомусь, обмежу­вати її бажання навіть корисно, оскільки тим самим ви готуєте її до подолання подібних ситуацій у майбутньому житті. Саме вміння до­лати неприємності допоможе вашій дитині переборювати труднощі дорослого життя, сформує її як особистість.

Роль по-справжньому люблячих батьків насамперед полягає в то­му, аби допомогти підростаючій людині подорослішати, навчитися долати труднощі, а не втікати, ховатися від них за спинами близь­ких. Відгороджуючи дитину від навколишнього світу, виконуючи її примхи й забаганки, нехай і з добрими намірами, батьки тим са­мим позбавляють її можливості набути життєвого досвіду, знайти свій шлях у житті, досягти певного успіху в суспільстві.

Батьки мають бути терплячими, спокійними. Але твердо й рішу­че акцентувати увагу дитини на недоліках поведінки, неадекватних вчинках, неприйнятному стилі її взаємин із близькими, друзями, значущими дорослими. Це жодним чином не послаблює любові до дитини, а навпаки, надає виховній діяльності високого сенсу.

Надмірна захищеність позбавляє дитину чуттєвого зв'язку зі світом, замінюючи його безпристрасним сприйняттям. Адже одна

справа — знати, що можна обпектися, інша — дійсно відчути біль і страждання від опіку. Дитина інстинктивно визначає межі своїх дій, вчинків, поведінки. Інакше рано чи пізно невдоволеність, ви­кликана їх відсутністю, дається взнаки.

Оскільки сучасні діти рано намагаються самостійно долучитися до світу дорослих, то надмірна захищеність робить цей процес украй тяжким. Дуже часто саме в перехідному віці на підлітків, надмір­но захищених у період дитинства, чатує депресія, обтяжена цині­змом і нігілізмом. Такі підлітки сприймають будь-яку протидію їх­нім бажанням, намірам, вчинкам як насилля. І відступають перед подвійною мораллю й брутальністю оточення. Пригнічені своєю не­спроможністю, вони прагнуть любові, на яку можна було б звично спертися, уникаючи при цьому будь-якої ситуації, яка б загрожу­вала прямим контактом із реальністю. Такі діти впадають у відчай, агресію або меланхолію, вживають алкоголь або наркотики, оскіль­ки нездатні протистояти суспільним викликам.

Учені б'ють на сполох: ми маємо справу з новим типом моло­діжного відчаю як результатом безмежної батьківської любові в дитинстві.