Каталог статей

Чому свої стають чужими?

Над питанням, чому начебто в благополучних сім’ях виростають проблемні діти, замислюються практично всі батьки. Замислююсь і я, хоча мої діти ще не досягли навіть підліткового віку.

Але вже зараз, бачачи, як на очах росте особистість, в чомусь схожа на мене, але в той же час інша, особлива, щодо якої у Бога Cвій задум, я мимоволі замислююсь: «Як довіритися цьому задуму, як зуміти прийняти свою дитину іншою, що не обов’язково розділяє всі твої погляди? І як зробити, щоб вона з іншої не стала чужою?».

Дивлячись на свою дев’ятирічну доньку, я розумію, як важко мені сприймати її особистість в тому, де вона не схожа на мене, як непросто погоджуватися з її вибором, який деколи протирічить моєму уявленню про те, яким цей вибір має бути. Як часто хочеться наполягти на своєму і змусити її зробити так, як здається правильним мені. А вона наполегливо не хоче підкорятися і ніби демонструє всім своїм виглядом і вчинками: «Мамо, я - не ти, і я не можу у всьому тобі догодити».

Я бачила, як в сім’ї моєї знайомої назрівала «буря» через те, що дочка, закінчивши школу, не хотіла прийняти вибір батьків і вступати до престижного вузу. Несподівано для всіх вона заявила, що вчитиметься в музичному училищі.

На щастя, ситуація вирішилася мирним шляхом: вирішили, що дівчинка вчитиметься в обох навчальних закладах одночасно. А якби батьки з любові і бажання ощасливити чадо так і наполягли б на престижному вузі? Дитина ж, як буває в подібних випадках, вже кричала в запалі сімейних скандалів, що піде і не хоче жити з такими батьками. І спостерігаючи за цією ситуацією, я приміряла її на себе. Зізнаюсь, не була впевнена, що в схожій ситуації зможу з розумінням прийняти вибір своїх дітей.

Як же часто нам дорослим здається, що ми знаємо краще. І як часто ми не маємо рації. І від цього свого знання ми дітей вже навіть не виховуємо, а «пиляємо»: «Роби так і не роби отак, ходи туди і не ходи в інший бік, дружи з тими і не водися з цими». І зовсім не вміємо прийняти їх такими, які вони є. Але ж вони - Божі творіння, в будь-якому віці вони вже індивідуальні. І їх особистість треба не «випилювати» і «обтесувати» на свій розсуд, а їм треба допомагати, поки вони не стануть самостійними.

І разом з тим їх треба приймати. Сила любові - любові, позбавленої егоїзму, напевно, і полягає в тому, щоб мати мужність дозволити дитині бути собою.

Дитина повинна відчувати і твердо знати, що її люблять такою, якою вона є.

Тільки на любові і безумовному прийнятті можна вибудовувати виховний процес.

А ми часто не помічаємо, в який момент наша любов дає тріщину і на її місце приходить елементарний батьківський егоїзм.

Адже складно навіть уявити, що відчуває день за днем маленька людина, одержуюча стусани: «те робиш неправильно, це робиш неправильно, ти повинен поступати так і не інакше»... Як важко дитині, якщо вона не може бути собою в своїй сім’ї, вдома, в тому місці, яке має бути найтеплішим на землі!

Як правило, будь-яка дитина, що виросла в сім’ї, пережила почуття повноти буття у відчутті любові, яку отримує від батьків. І якщо це почуття повноти раптом зникає вдома, а замість цього з’являються докори і повчання, то життя підлітка переходить в іншу площину - туди, де йому дадуть або цю повноту, або її сурогат. І тоді дитина стає чужою.

Тільки у прийнятті особистість живе і розцвітає. Я сама пам’ятаю, як було легко жити, яке було «відчуття невагомості» в початкових класах, коли, будучи відмінницею, я являла собою зразок «дівчинки, що в усіх відношеннях радує своїх батьків». Пам’ятаю, як ставало важче потім, коли начебто нічого не помінялося, але кількість отримуваних п’ятірок різко знизилася.

І як зовсім непросто стало ще пізніше, коли я всього лише вирішила вступати до театрального вузу. Мене не хотіли приймати з цим бажанням, хоча прагнули не подавати вигляду. Але я бачила маму, яка чекала мене з іспитів, внутрішньо сподіваючись, що не поступлю. І дім дійсно став в той момент чужим - мене не прийняли з тим, що було найдорожче на світі.

Зовсім скоро я переїхала до бабусі, яка на той час була зовсім старенькою.

Вона приймала мене зі всіма невдачами. У її очах трійка, отримана на іспиті, ставала прекрасною оцінкою, адже здала ж! Вона щиро вважала мене за кращу людину на світі, не тому, що і справді думала, що я краща за інших, а тому що любила. Майже щодня, втираючи сльозу, вона повторювала: «Внучко, яка ж ти мені все-таки дорога, яке ж щастя, що ти у мене є». І цього було досить, щоб до останніх днів її життя залишатися рідними. І я не можу уявити ситуації, в якій ми стали б чужими. І згадуючи її, весь час думаю, як же навчитися дивитися на своїх дітей так само, як вміла бабуся. Тому що точно знаю, що тоді вони не стануть мені чужими.

Юлія Семенова

http://amvon.orthodoxy.ru/