Каталог статей

Цікаве з історії козацтва

В історичній літературі існує чимало версій походження слова "козак". Один із польських дослідників виводив це найменування від легендарного ватажка, що в давні часи успішно боровся з татарами. Звали його буцімто Козак. Інший, теж польський вчений, пояснював походження цього слова від "коза". Були версії, згідно з якими козаки — не українці, а нащадки відомих у часи Київської Русі войовничих племен хазарів. Турецькою мовою слово "козак'5 означає волоцюга, забіяка, розбійник. Очевидно, саме звідти воно й прийшло в Україну. Певно, не самі придумали собі наймення захисники нашого краю, а одержали його від ворога, І воно тут прижилося, зовсім утративши негативний відтінок. Бо козак в Україні став синонімом лицарської доблесті й благородства.

***

Дмитро Вишневенький ввійшов в народні думи під іменем Байди —безтурботним гультіпакою, що тільки й знає пити мед-горілку і, здається, зовсім не має ніякого іншого клопоту... Д. Вишневецький був першим, хто вирішив покласти край турецькому й татарському пануванню в південних степах України. Зібравши під своєю орудою чимале військо, він організував сміливі походи в Крим, громив турецькі фортеці на Чорному морі. Але гетьмана зрадили й відправили до турецького султана. За народними переказами, султан придумав для гетьмана мученицьку смерть: його зачепили гаком за ребро і чекали, що він благатиме, аби його зняли. Та ні благання, ні стогін не злетіли з його вуст.

Смерть Д.Вишневецького була великою втратою для козацтва. І невипадково історики називають його духовним батьком Січі.

Козацький гетьман Іван Свірговський — одна із загадкових постатей у нашій історії. Знаємо тільки, що його військо брало участь у повстанні в Молдові під проводом Йона Воде, який прагнув завоювати незалежність свого краю від султанської Туреччини. Султанське військо взяло в кільце козаків. Згідно з першою версією, Свірговський загинув разом зі своїми побратимами в тому бою. Згідно з другою, його пораненого захопили в полон і зажадали великого викупу. Не мав таких грошей отаман, і не було кому за нього заплатити. Так він і загинув у турецькій неволі. І ніхто не знає, де його могила.

***

Незвичайним і різнорідним був козацький побут. Існують різні оповідання, перекази, анекдоти про запорізьку старовину. "Обичаї запорозькі чудні, поступки хитрі і більшою мірою на насмішку похожі",— оповідав колись столітній запорожець Микола Корж.

Запорожці брили голову, залишаючи чуприну рад лобом, — оселедець. Коли ця чуприна виростала довгою, то козак закладав її за вухо. Вусів не підстригали, а намазували чим-небудь і закручували вгору. Це ставили козаки собі за особливу козацьку славу і честь.
Віталися козаки також на свій спосіб. Коли вибиралися в гості до чийогось куреня, то, ще сидячи на конях, гукали "Пугу! пугу! пугу!" Господар вигляне у віконце і відповість: "Пугу! пугу!" Тоді гість відзивається; "Козак з лугу!", а господар: "Повішайте там, де й наші коні", — тобто прив’яжіть коней до ясел і просимо до хати,

Запорожці славилися веселістю й охотою до жартів. Особливо любили вони вигадувати прізвища товаришам. Того, що спалив з необережності курінь, звали Палієм; того, що розкладав вогонь над водою, Називали Паливодою; такому, що варив кашу, давали ім'я Кашки або Кашовара. Так само пішли прізвища Горбач, Малюта, Черепаха, Гнида, Качало, Корж...

***

Козацькі славнозвісні чайки не боялися ні бурі, ні оснащених важкими гарматами турецьких галер, до яких вони сміливо підходили впритул і брали на абордаж. Слово "чайка" походить від тюркського "чаік-чаік", що значить човен, дубок. Вони були, як правило, понад 12 м завдовжки й 3-5 м завширшки. На кожному сідало кілька десятків веслярів, і, розсікаючи воду, чайка летіла, мов на крилах. У чайці вміщалося до 60 осіб з усім військовим спорядженням, до якого входило навіть кілька легких гармат, що називалися фальконетами. При попутному вітрі на чайці напиналося вітрило.

Бували випадки, що козаки перевертали чайки догори дном і в такий спосіб наближалися до ворога.

Потім серед турків ходили легенди про шайтанів у шароварах, які з'являлися з самісінького дна моря.

Збереглися свідчення самовидців про загадкове козацьке судно, яке було, мабуть, одним із перших варіантів підводного човна. Воно мало два днища, між якими клався баласт для занурення у воду. А в висунуту над поверхнею моря трубу — прообраз майбутнього перископа — стерновий вів спостереження, пильнував, чи не з'явиться турецька галера. Рухався човен за допомогою весел, умонтованих у його борти так уміло, що в нього не протікала вода. При наближенні до ворога баласт викидався, човен несподівано зринав на поверхню, і знову козаки з'являлися ніби з самісінького дна моря.

***

У козацьких реєстрах він записаний під іменем Петра Калниша. В історію ж увійшов як Петро Калнишевський, останній кошовий отаман Запорізької Січі. Відомо, що з молодих років пов'язав він свою долю з козацтвом. 1761 року його, людину вже похилого віку, було обрано кошовим отаманом. Кошовий очолював козацьке військо у війні Росії з турками й татарами. Його було нагороджено золотою медаллю з портретом імператриці. Відомо також, що кошовий мав заслужену репутацію будівничого. З його ідеї і на його кошти з'явилися прекрасні церкви в Лохвиці, в Ромнах, а також у Межигірському монастері.
Для історії зберігся лист генерал-губернатора князя По-тьомкіна до кошового. Потьомкін запевняв, що завжди при царському дворі буде відстоювати інтереси Січі і всієї України. Та не минуло й року, як Січ було зруйновано, а Петра Калнишевського разом із військовим писарем Гробою та військовим суддею Головатим арештовано. Калнишевського було завезено аж на Біле море, на Соловецькі острови. Там "кошового замурували в казематі, залишивши тільки маленьку щілину, в яку йому подавали їжу. Помер останній кошовий на Соловках у стодванадцятирічному віці.
Перед смертю йому дозволили їхати в Україну. Але гордий козак відповів, що, оскільки в Україні вже немає Січі Запорізької, то і йому більше немає місця в Україні.

***

Скільки гетьманів було в Україні? Україною понад двісті років правили 66 гетьманів: перший був Дмитро Вишневецький, оспіваний у думах як Байда, останній — Кирило Розумовський. Одні булавою освячували визвольні змагання народу, для інших блиск гетьманських клейнодів вгамовував спрагу честолюбства і власних корисних інтересів.

***

Дві нагороди гетьмана Мазепи. Російський цар Петро 1 запровадив у своїй імперії систему державних нагород. Намагаючись знищити автономію України, цар наблизив до себе гетьмана Івана Мазепу та козацьку старшину. І гетьман одержує ордей Андрія Первозванного — головну нагороду імперії. Після спроби Мазепи за допомогою шведського короля Карла XV вирвати Україну з пазурів двоголового орла, Петро 1 вирішує покарати "зрадника". І князеві Меншикову було велено приготовити орден Юди спеціально для Мазепи (Юда — біблійний персонаж, що продає Ісуса Христа за 30 срібників). На ордені Меншиков наказав "вирізьбити Юду на осиці повішеного, а знизу тридцять срібників лежачих і біля ніг торба, а позаду напис проти цього — триклятий син погибельний Юда, що за срібролюбство давиться". Але виготовлена "нагорода " була вже ні до чого, бо гетьман Іван Мазепа помер...
Орден Юди, точніше антиорден, ця хвилинна примха царя, довго валявся в царських хоромах, аж поки десь щез.

***

Документальний портрет Івана Сірка. Кошовий отаман Запорізької Січі Іван Дмитрович Сірко — улюблений герой народних дум та переказів. З його ім'ям народна традиція пов'язує славетний лист запорожців до турецького султана Магомета IV, що в ньому з неперевершеною дотепністю та сарказмом висміяно претензії на світове панування.
Після смерті І.Сірка поховали неподалік від Чортомлицької (Старої) Січі в межах теперішнього села Капулівка (Запорізька область). 1967 року над його могилою нависла загроза: впритул наблизилися хвилі штучно створеного Каховського моря. Але прах було перенесено в небезпечне місце, тоді ж за ініціативою співробітників Дніпропетровського історичного музею череп гетьмана передали в лабораторію антропологічної пластичної реконструкції АН СРСР (Москва) для створення портрету І.Сірка.
При обстеженні черепа виявили дуже сильний розвиток м'язового рельєфу надбрів'я, потиличного виступу. Це означає, що Іван Сірко був людиною міцної статури й непересічної фізичної сили та витривалості (згадаймо, що за рік до смерті він ще водив козаків у низов'я Дніпра громити турецькі укріплення). Було припущено, що серед предків відважного лицаря були носії степового компоненту, але в його зовнішності домінували риси центральноукраїнського типу. Завідувачка лабораторії антропологічної пластичної реконструкції Галина Лебединська створила скульптурний образ вольового козака-звитяжця у розквіті сил. Саме таким залишився у пам'яті нащадків національний герой українського народу.

http://blogs.ukrhome.net/