Каталог статей

День індіанця

«Давним – давно індіанці жили мирно і щасливо. Не знали вони ні суворої зими, ні холодних вітрів, ні жорстокого холоду. Птахи сівали цілий день. Вдень чоловіки полювали, а жінки куховарили. А ввечері всі збиралися разом, відпочивали, дотримуючись індіанських звичаїв».

Саме такими словами розпочався сьогоднішній день у таборі.Дітям було розказано про життя індіанців. Всі діти одягнуті у костюми індіанців, озброєні луками. Кожен загін мав свою назву, свого вождя, шамана, свої знаки розрізнення, свою пісню.Кожна дитина мала нове індіанське ім.»я: Швидка Косуля, Зірке око, Гострий зуб, Біла лілія і інші. Були збудовані житла індійців – вігвами, лунала музика, виконувалися танці. Закінчився день – індіанською естафетою.

Дещо про етику індіанців

Живучи в сучасному суспільстві, ми нерідко вважаємо світогляд древніх народів дурним і примітивним. Але не варто квапитися в судженнях. Матеріальна сторона життя суспільства ще не показник рівня його культури, потрібно пізнати й духовну її складову. Нижче приводиться витримка зі «Зводу Законів» древнього племені індіанців Ямана, що колись жили на острові Вогненна Земля.

 «Закони Племені Ямана, що оголошувалося юнакам під час ініціації й записані Мартіном Гусинде»

• Коли на твою стоянку прийде багато гостей і обдарити всіх ти не зможеш, подумай спершу про чужих; що залишиться, роздай рідним і друзям.

• Коли з кількома людьми ти виявишся в краю, де народився, і вони побажають улаштуватися на нічліг, саме безпечне місце звільни тим, хто не бував тут. Сам задовольняйся місцем гірше. Не думай: яка мені справа до того, що чужинці втратять свого човна.

• Якщо тобі не повезе на полюванні, дозволь іншим приєднатися до тебе. Більше того, покажи їм гарні місця, де водиться багато тюленів, добути яких буде не важко.

• Коли підійдеш до багаття, всідайся з достоїнством, піджавши під себе ноги. Дивися на всіх із дружелюбністю. Не приділяй увагу комусь одному з них; ні до кого не повертайся спиною. Не ходи в гості занадто часто.

• Якщо тобі запропонували нічліг, залишися. Допоможи людям у їхніх турботах. Ніхто не стане просити про допомогу. Але глянь, може бути, у них не вистачає води або дров, або ж перед входом не прибраний сніг. Візьмися за роботу. Таких людей усюди приймуть із радістю.

• Не базікай про те, що почув. Занадто легко посіяти неправду. Потім люди замисляться, хто ж був базікою - тоді вже вони розшукають тебе.

• Коли знайдеш що-небудь, не говори: це моє. Адже незабаром може з'явитися хазяїн. Варто йому побачити загублену річ у твоїх руках, він укаже іншим на тебе й промовить: от злодій! Ямана не терплять злодіїв.

• Зустрінеш на дорозі сліпого, підійди до нього й запитай: куди ти йдеш? Бути може, ти довідаєшся, що він заблукав. Скажи йому негайно: ти збився з дороги. Він шляхетно відповість тобі: стало бути, я заблукав. Тоді запитай його: куди тебе відвести? Він скаже: я хочу потрапити до себе. Негайно візьми його за руку  й відведи.

• Якщо ти когось убив у гніві або по необачності, не намагайся втекти. Знайди в собі сили винести всі наслідки, не змушуй своїх родичей відповідати за зроблене тобою.

• Ніколи не забувай ці наставляння. Якщо ти будеш триматися їх, все піде добре, люди будуть задоволені тобою; вони скажуть про тебе: це Гарна людина!

Прочитавши ці рядки, нам - сучасним людям, варто над багато чим замислитися й переглянути своє ставлення до культури й звичаїв древніх.

                              Історія Стародавнього Світу

Ритуали мисливського культу звичайно виконували шамани-чоловіки. Вони малювали на землі контури звірів і, виспівуючи закляття, метали в них списи. Інколи мисливці розігрували цілі вистави у шкірах тварин з танцями і піснями.

На стінах печер вони малювали вражених списами коней і бізонів, ці малюнки утворювали цілі галереї, як у знаменитій галереї у печері Монтеспан. Люди молилися невідомому богу удачі, молилися несамовито, випрошуючи для себе здобич і життя.

На ранок вони виходили на полювання, однаково високі і сильні, схожі на американських індіанців, хазяїв прерій. Поруч з мисливцями бігли напівдикі собаки – їхні друзі і помічники, що теж знали толк у загінному полюванні. П’ятнадцять тисяч років тому людина уклала союз з собакою-вовком, і вони стали полювати разом, допомагаючи один одному.

Люди і вовки володіли однаковими якостями хижаків: швидкістю і витривалістю, зіркими очима, тонким слухом і чутливим нюхом. Вони однаково навчилися переховуватися у засідках, вистежувати, вбивати… В’єтнамські тахтай вважали вовків своїми молодшими братами, а арії, які жили у Великому Степу, називали себе Народом Вовка. І недарма образ Давньої Людини, що зберігся в глибинах нашої пам’яті – це фігура одягнутого у шкіри мисливця, що стоїть поруч з собакою-вовком. Цей образ панував над світом, доки знову не прийшла епоха чудес. У дев’ятому тисячолітті до нашої ери настав час перемін – таких, яких ще не траплялося пережити людині і її предкам…

II. Світ землеробів

ПРИШЕСТЯ ЗОЛОТОГО СТОЛІТТЯ

Диво сталося десь в степах і передгір’ях Передньої Азії, в Палестині або в Північній Месопотамії. Ці місця не відрізнялися багатим тваринним світом, і тут не було хорошої здобичі для списів – зате в тутешніх степах росла дика пшениця. Місцеві жителі жили із збирання: жінки зривали колоски пшениці і розтирали їх кам’яними зернотерками. Поступово вони помітили, що загублені біля жител зерна навесні дають сходи, і стали кидати їх спеціально, на розпушений мотикою грунт. На горбах Палестини заколоситися перші пшеничні поля і – о, щастя! – виявилося, що невелике поле може прогодувати весь рід.

Адже для полювання потрібні величезні простори: двадцять квадратних кілометрів щоб прогодувати одного мисливця. Якщо ж засіяти цю землю зерном, то можна прогодувати сотні, тисячі людей. Це було велике Фундаментальне Відкриття, екологічна ніша розширилася у сотні, тисячі разів! На перших землеробів звалився нечуваний достаток, почалося Золоте Століття людської історії.

Як дивно виглядав цей світ в очах просякнутого потом і кров’ю мисливця. Відійшла в минуле епоха відчайдушної боротьби за існування, епоха голоду і лютих сутичок – кам’яна сокира проти списа з обпаленим кінцем. «Причина в тому, який рік, - писав древній китайський філософ. – Якщо рік урожайний, то люди стають гуманними і добрими…» У ті часи всі роки були урожайними: землі було досить і цілинні рівнини плодоносили самі собою.

«Тоді здійснилися принципи загальної справедливості, - говорить китайський трактат «Ліцзи», - у Піднебесній все було спільним, висували мудрих і здібних, поступали чесно, підтримували злагоду і мир. Ось чому старики мали притулок, дорослі знаходили застосування, малолітніх дбайливо виховували, за всім був нагляд – за старими вдівцями і вдовами, сиротами, бездітними стариками, немічними. Кожна людина мала своє заняття, дівчата могли своєчасно вийти заміж. Харчі не можна було кидати на місці, але і не було необхідності ховати їх. Вважалося негожим не брати участь у труді, але трудилися не для себе особисто. Тому злі наміри не здійснювалися. Не було обману, не було крадіжки і розбою, тому не закривалися зовнішні двері будинків. Все це називалося Великим Єднанням».

Достаток змінив характер людей: вони стали добрими, і такими ж добрими здавалася їм навколишня природа. Такий був світ в Золотому Столітті, в IX-V тисячоліттях до нашої ери. Він був малий, простий і нехитрий. Люди тоді задовольнялися достатком в їжі і не уявляли, що таке розкіш: вона з’явилася набагато пізніше.

Знаменитий мудрець Хань Фей писав, що в старовину жили в хатинах з неотесаних колод, харчувалися низькосортним зерном, їли і пили з грубого глиняного посуду, одяг не міняли, поки він повністю не зноситься. Всього цього було цілком досить, щоб люди відчували себе щасливими: адже вони були ситі, весна була привітною і сонячним було літо.

У Золотому Столітті не було ні багатих, ні бідних – всі були рівні один до одного, і не було місця заздрості. Колись в древні часи загінного полювання, люди засвоїли традиції колективізму, рівності і братства – ці традиції продовжувалися і в Золотому Столітті. Колективне полювання змінила колективна робота в полі, яке так і називалося: Спільне Поле, по-китайськи, «гунь-тянь». Як і раніше, їжа споживалася спільно або ділилася на приблизно рівні частки. «У них заведено обробляти поля всією ріднею, - писав римський географ про індійців, - а після збору врожаю кожний отримує достатню кількість продуктів харчування на рік.» Згодом села розросталися, і починала відчуватися нестача землі – тоді здійснювалися «виселки»: збирали молодь і переселяли її на вільні землі мисливських племен. Кожне нове покоління знімалося з батьківських вогнищ і йшло далі, до нових земель. Йшло зі стадами худоби, в’ючними тваринами і воїнами на чолі колони. Це було Велике Розселення Землеробів, Великий Вихід Нового Людства. Мисливців-«індіанців» знищували, або проганяли, або приймали до себе – все одно; вони майже не існували для нового людства. Вони могли жити в своїх горах і джунглях доти, доки гори і джунглі не знадобляться Новій Людині.

Вони могли перейняти землеробські навички, стати Новими Людьми і взяти участь в Великому Виході, в народженні нових народів і цивілізацій.

До шостого тисячоліття до нашої ери землероби досягли долин Дунаю, Інду і Гангу, їм відкрилися величезні простори Індії та Європи. На морському узбережжі із землеробством познайомилися племена рибалок; разом з рибальськими човнами дорогоцінні зерна стали подорожувати вздовж морських берегів, залучаючи до великого відкриття все нові й нові народи. Найдревнішими мореплавцями Заходу були фінікійці, які залишили свої сліди на всьому узбережжі Європи – аж до далекої Британії; вони поклонялися сонцю і вчили місцеве населення будувати святилища з величезних каменів – мегалітів.

Господарями східних морів були предки сучасних індонезійців, аустронезійці – загадковий народ, який невідомо звідки прийшов, але також зводив мегаліти. Цей народ розселився по азіатському узбережжю аж до Китаю та Японії. Китайська легенда свідчить, що першими на берег зійшли Фу-сі і Нюй-ва, діти бога землеробства Шень-нуна; це були люди моря з людськими головами і тілами морських змій-драконів. Аустронезійці поклонялися змію-дракону і прикрашали головами дракона своє велике каное. У всіх землеробських народів Сходу змій-дракон вважалася символом дощу й урожаю: змії виповзали на поле перед дощем, і, щоб викликати дощ, люди приносили їм жертви.

СОНЦЕ ЗОЛОТОГО СТОЛІТТЯ

Щедре сонце Золотого Століття сяяло над полями, що колосилися, і над селами, розкиданими по рівнинах і нагір’ях. Восени колосся наливалося зерном, і весь рід виходив на жнива: женці ставали в один ряд і, виспівуючи хвалу Великій Матері, зрізали колосся дерев’яними серпами з кремнієвими вкладишами. Потім переносили зерно у спільну комору родового храму, мололи кам’яними товкачами зерно, пекли з муки коржі, варили пиво і готувалися до Свята Урожаю. На свята пригощали один одного смаженим м’ясом – землероби звикли до рослинної їжі, і м’ясо вважалося делікатесом. Для торжеств кололи частину родового стада: надлишок зерна дозволив відгодовувати овець, кіз і корів; поступово вони стали ручними і паслися на сільських пасовищах.

У степах Аравії посіви гинули від засух, і місцеві племена займалися виключно скотарством; в VII тисячолітті вони пройшли зі своїми стадами в савани Сахари. Величезні стада незабаром винищили рослинність і через кілька тисячоліть Сахара перетворилася на пустелю. На півночі скотарі освоїли Великий Степ, що тягнувся від Дунаю до Амура; у IV тисячолітті тут були приручені дикі коні, тарпани, що стали вірними слугами людини.

У той час, коли племена пастухів розселялися по степах на захід і на схід, землероби Передньої Азії вчилися обробляти нові культури і освоювали нові ремесла. Вони навчилися ткати льон і стали носити льняний одяг – короткі спідниці і настегнові пов’язки. Кошики з лозин стали обмазувати глиною і обпалювати на багатті – так з’явилася перша кераміка. Потім були створені печі для випалення і гончарний круг; гончарі стали ремісниками, які жили при храмах і утримувалися общинами. У величезних вкопаних в землю керамічних посудинах зберігалися общинні запаси зерна – це робилося для того, щоб уберегти його від полчищ мишей. На відкритих токах зерно охороняли коти, що стали улюблениками землеробів – так само, як собаки були вірними друзями мисливців.

Під час переселень землероби везли з собою кішку і дбайливо надавали цьому південному звірятку найтепліше місце в будинку. У той час, коли мисливці мешкали в пересувних юртах або тимчасових куренях, землероби жили в будинках – це був ще один винахід того часу. Перші будинки в Палестині будували з необпалених глиняних цеглин; це були маленькі будови на одну кімнату; ні вікон, ні дверей ще не було; вхід завішувався шкурою тварини, а вогнище розташовувалося у дворі. Плоскі дахи накривали тростиною і обмазували глиною – такі хатини можна і зараз знайти в селах Сходу; аж до нашого часу вони залишаються притулком бідноти. У центрі селища розташовувався маленький родовий храм з глиняною фігурою Великої Матері і вівтарем для жертвоприносин; біля храму знаходився майданчик для народних зборів.

Общиною керували виборні вожді-жреці, які мало чим відрізнялися від простих селян. «Коли Юй правив Піднебесною, він сам крокував попереду з сохою і заступом, стегна у нього були худими, на гомілках не було ні волосини», - говорить переказ про древнього вождя китайських племен. Згодом легенди перетворювали цих вождів на богів, їм ставили храми і приносили жертви. У ті часи було легко стати богом, світ населяли безліч богів і духів, і люди обожнювали дерева, камені, тварин. Богом став і перший коваль Гефест.

Мідь і бронзу навчилися плавити ще в VII тисячолітті, але ці метали були рідкістю, а нечисленних ковалів вважали чаклунами і демонами. Вимовляючи чудові закляття, чаклуни плавили метал і кували з нього сокири, мечі і прикраси для вождів. У IV тисячолітті в Месопотамії з’явилася ще одна новина – чотириколісний віз, який тягли бики. Потім був винайдений плуг – і світ землеробів, нарешті, прийняв визначений йому вигляд: під щедрим сонцем орач йде за парою волів, наспівуючи стару пісню про зерно і поле; високо в небі йому вторить жайворонок; орач відривається від плуга і, утираючи піт, дивиться в небо:

НАРОДЖЕННЯ ПРИВАТНОЇ ВЛАСНОСТІ

Колись давно, шість тисяч років тому, рівнина Дворіччя була країною непрохідних, зарослих тростиною боліт. У період розливу дві великі ріки, Тигр і Євфрат, повністю заливали цю рівнину, і над водою виступали лише крони високих пальм. Дворіччя не було заселене – тут не могли жити люди, і лише по краях долини, в передгір’ях , тулилися маленькі села перших землеробів. На берегах струмків селяни вирощували жито і пшеницю, а на схилах гір пасли овець і кіз. Чотири або п’ять тисячоліть над передгір’ями сяяло сонце Золотого Століття, і орач мирно трудився на своїй ниві під спів жайворонка.

Але, зрештою, прийшов час негод: землеробські села розрослися, і поля вже не могли прогодувати селян; почалися розбрати через землю, і ті, хто програв були змушені йти куди очі дивляться, на болотисту рівнину. Ймовірно, саме така доля переможених дісталася народу шумерів – «чорноголових», як вони називали себе згодом. У V тисячолітті до нашої ери серед боліт з’явилися перші шумерські села: десяток критих тростиною хатин і крихітне святилище на насипному горбику. Щоб відвоювати у боліт ріллю, шумерам доводилося рити осушувальні канави і насипати греблі – створювати перші іригаційні системи. Це була важка і тривала праця, однак результати перевершили всі очікування – зрошувані поля давали дивні, казкові урожаї: кинуте в землю зерно приносило 60 зерен. До шумерів повернулося Золоте Століття, і вони почали звільняти від водяного полону свою нову батьківщину.

Села шумерів жили тим самим життям, що й селянські общини інших країн Південної Азії. Поки землі було вдосталь, общинники разом осушували поля, разом орали і разом збирали урожай. Ці успадковані від мисливців древні звичаї колективізму не викликали сумнівів у часи благополуччя і достатку. Але поступово община розрослася, і в неврожайні роки стала відчуватися нестача хліба. Селяни стали задумуватися над своїм життям, і кращі працівники стали говорити, що при спільній роботі багато хто лінується. «Якщо трудитися спільно, то робота буде рухатися повільно, - говорить китайський трактат, - знайдуться такі, хто буде працювати не в повну силу. Якщо ж розділити землю, то робота піде швидше і таких, які лінуються, не буде». Дійсно, адже орати землю – це не полювати зграєю, тут можна працювати і по-одному – і все, що ти виростиш, буде твоїм, «кожному – по труду його».

Поля були поділені між сім’ями на однакові ділянки, але, щоб зберегти справедливість, ці ділянки час від часу переділялися. Родовому храму було виділене велике поле, і общинники обробляли його спільно; зерно з цього поля зберігалося про запас і видавалося потребуючим; ним годувалися ремісники, які жили при храмі і жреці; з нього варили пиво для родових свят. Згодом земля храму також стала ділитися на наділи: з одного наділу урожай йшов жрецю, з іншого – реміснику, з третього – про запас.

Тим часом населення зростало і після кожного переділу ділянки дрібніли. Малодітні сім’ї стали заперечувати переділи; вони вимагали закріпити наділи за господарями з тим, щоб глава сім’ї сам ділив свою ділянку між синами. Поступово переділи припинилися: земля перетворилася на Приватну Власність.

Поява Приватної Власності відкрила дорогу до великих змін в житті людей. Родова община розпалася на сім’ї, і сім’ї відгородилися одна від одної глухими огорожами. На зміну колишній спільності дружин і вільній любові прийшла сувора сімейна мораль. Після винаходу плуга сім’ю годував орач-чоловік, тому він став господарем і паном; жінка поступово перетворилася на служницю і власність. В одних сім’ях дітей було мало, в інших – багато, і після розділу батьківської землі ділянки виходили неоднаковими. В общині з’явилися бідні й багаті. Бідняки не могли годуватися зі своїх крихітних наділів, вони брали зерно в борг у багатих сусідів – так з’явилося лихварство.

Неспроможні боржники, зрештою, продавали свою землю кредиторам і шукали прожитку як могли. Багато хто з них йшов працювати в храм; храмові землі тепер оброблялися робочими загонами з общинників, які збідніли і чужаків-пришельців. Дехто орендував землю у заможних сусідів, інші намагалися прогодуватися ремеслом, ставали гончарями або ткачами. У селах з’явилися ремісничі квартали і ринки, де ремісники обмінювали свої товари на хліб. Селища, що розрослися перетворювалися в багатолюдні міста – і разом з цим перетворенням мінявся вигляд епохи. На зміну тихим селам Золотого Століття приходив новий світ – світ міст, в якому сусідами були багатство і бідність, добро і зло, ненависть і любов. Філософи XX століття назвуть цей світ буржуазним суспільством.