Каталог статей
| Головна » Статті » Вчитель вчителю » Гурткова робота | [ Додати статтю ] |
ПОРАДИ щодо проведення першого заняття 1. Ознайомлення дітей із завданнями курсу. 2. Обговорення плану роботи гуртка. Складання запитань за темою, на які шукатимуть відповіді. 3. Обговорення джерел, де і як знаходитимуть інформацію. 4. Авторське право на плагіат, тобто як можна використовувати знайдену інформацію. 5. Обговорення того, як можна презентувати свої знахідки, надбання. 6. Складання плану роботи і визначення терміну виконання. 7. Прийняття загальних правил роботи гуртка: - бути доброзичливими; - не критикувати; - дотримуватись регламенту; - приймати і записувати всі ідеї; - кожен має право запропонувати свою думку. ДОДАТКИ Відомі люди Уманщини БАЖАН Микола Платонович (1904-1983) – поет, академік, головний редактор УРЕ, Герой Соціалістичної Праці. З дитячих літ – в Умані. Написав: „Гетто в Умані”, „Уманські спогади” та ін. ГОНТА Іван (?-1768) – сотник надвірного війська Потоцьких в Умані, учасник Коліївщини. Народився в с. Розсішки, страчений в с. Серби (тепер Гонтівка) на Вінниччині. ДЕРЕВ’ЯНКО Кузьма Миколайович (1904-1954) – генерал-лейтенант, начальник штабу армії, яка в 1944 р. визволяла Уманщину. За дорученням уряду 1945 р. приймав капітуляцію Японії. Народився в с. Косенівка. ЇЖАКЕВИЧ Іван Сидорович (1864-1962) – живописець і графік, народний художник України. Народився в с. Вишнопіль біля Тального. КОМАРОВ Михайло Федорович (1844-1943) – фольклорист, бібліограф. Працював в Умані нотаріусом, друкувався під псевдонімом М. Уманець, разом з Ю.М. Кушніренко заснував Стару громаду в Умані. КОРНІЙЧУК Олександр Євдокимович (1905-1972) – найпопулярніший драматург СРСР, академік. Народився в Христинівці. КУЛИК Іван Юліанович (1897-1941) – письменник і політичний діяч, член першого радянського уряду України, перший голова спілки письменників України. Народився в Шполі, з дитячих літ – в Умані. МЕТЦЕЛЬ Людвік (1764-1848) – інженер, позашлюбний син прем’єр-міністра Польщі, державний радник, будівничий Софіївки. НАХМАН (?-1810) – цадик, правнук Ізраїля Бешта – засновника релігійної течії хасидизму. Похований в Умані. ПІОНТКОВСЬКИЙ Олексій Августович (1884-1918) – революціонер, очолював комітет більшовиків в Умані. Вбитий разом з І.Ю. Урбайлісом. ПОТОЦЬКА Софія (1760-1822) – третя дружина графа С. Потоцького (1751-1805), в честь якої споруджено парк Софіївка. Попередні її прізвища: Глявані, Вітт, Софія де Челіте. РАДЗІЄВСЬКИЙ Олексій Іванович (1911-1981) – генерал, Герой Радянського Союзу, начальник штабу 2-ї танкової армії, брав участь у звільненні Уманщини. Народився в Умані. СИМИРЕНКО Володимир Львович (1891-1943) – садівник, професор Уманського с-г інституту. Симиренківський сорт яблук вивів його батько. СКОРОПАДСЬКИЙ Іван Ілліч (1646-1722) – гетьман Лівобережної України (1708-1722). Народився в Умані. СТЕПАНКОВ Костянтин Петрович – кіноактор, народний артист СРСР. Закінчив Уманську СШ №2, навчався в с-г інституті до 1949р. Його дружина Ада Роговцева теж народна артистка СРСР. СУРОВЦЕВА Надія Віталіївна (1896-1985) – політична діячка з українських жінок доктор філософії, інструктор Центральної Ради. Відбула на Колимі 30 років. В Умані з 1903 р. – вчилась, сиділа в тюрмі, тут і померла. ЧЕРНЯХОВСЬКИЙ Іван Данилович (1906-1945) – генерал армії, двічі Герой Радянського Союзу. Народився в с. Оксанино. Пам’ятник споруджено і в Умані. ЯБЛОНСЬКА Галина Гілярівна – народна артистка України. Працює в Київському драматичному театрі ім. І.Франка. народилась 1928р. в Умані. ЛЕГЕНДА ПРО ОМАНА Про походження назви міста Умані Старі люди кажуть: „Скільки світу – стільки Гумані...” На березі річки Уми стояла кузня сварожича Божа. Поблизу в ранковому тумані можна було побачити і невелику оселю, де він жив зі своєю дружиною Ладою та дітьми. Бо ж був не тільки простим ковалем, а і головою усього углицького роду. Ніщо так не поважається в світі людей і серед богів, як проста тяжка праця на користь ближнього. Кажуть, за те, що Бож викував золотого плуга самому Дажбогу, той подарував йому на старість двох синів, справжніх богатирів Омана і Гуду. Не було їм рівних ні в одному сусідньому племені. Оман мав таку надзвичайну силу, що кажуть, міг підкувати небесними зорями, як звичайними цвяхами, білого коня Світовида. Гуда, за своєю вдачею ні в чому не поступався рідному братові, тільки був від природи дуже веселий і балакучий. Ні одне свято – ніщо не обходилося без нього. Бо хто ж краще може заспівати, виграваючи на дуді чи гудку. Старий вже став батько Бож. Замислився, кому ж наступному передати нелегку і відповідальну посаду? Та закон пращурів однаковий для всіх, - хто здобуде перемогу у відкритому чесному двобої – тому і дістанеться Золотий Грифон – символ влади, котрий передається із покоління в покоління. От незабаром і настав той час, коли зібрався з усіх найвіддаленіших куточків весь бджолиний рід. А зібратися вирішили на річці Удич. Багато було претендентів показати свою силу і вдачу, але сильніших за синів коваля не виявилося жодного. І стали Оман та Гуда один навпроти одного, бра проти брата – силою мірятися. День б’ються – почорніло бусове поле, другий б’ються – почервоніло блакитне небо, третій день... Не витримали батьківські очі, обидва вони для нього найдорожчі, наче дві половинки одного цілого. Зупинили той бій, не бувало такого ще за всю історію слов’янського родоводу. Та за звичаєм, через дев’ять діб, домовилися розпочати поєдинок знову. Треба було визначити переможця – нового вожака роду. Через декілька днів зібралася на прадавній річці Умі вся громада рідновірів та наймудріших голів племені, щоб вирішити, як їм бути далі. Був на тих зборах Грек. Він благав зупинити бійку і вирішити справу жеребкуванням та покластися в усьому на Бога. Не послухалися його рідновіри, запалала між ними сварка. Одні стояли на тому, щоб продовжити двобій, інші закликали звернутися до Дажбога, треті підмовляли вбити одного з братів, і завершити справу. Підхопили хвилі синьоокої Уми ту полохливу сварку і понесли до самого Чорного моря. А тим часом, за наговорами, брати один проти одного почали гострити стріли та братися за лука. Натягнулася тятива невіглаством страшної невідомої сили, заграли на сонці жаданням влади металеві навершя стріл... Побачив це Перун – бог грому та блискавки, і як вдарив зненацька з неба вогняними списами, розщеплюючи лук разом зі стрілами навпіл. Наче з-під землі з’явилася мати братів Лада. Відчувало материнське серце, підказувало їй, що має статись щось недобре. Склала вона розщеплений Перуном лук з стрілою протилежними кінцями і високо підняла в гору. В цю хвилину пробилося крізь чорну хмару таке довгоочікуване сонячне проміння і осяяло золотою фарбою над головою матері Лади переломлений зі стрілою сагайдак – символ тризуба. „Прости нас нерозумних, Дажбоже! Ослухалися ми твого заповіту. Зневажили і забули священний знак миру, який подарували людям боги – Символ Тризуба. Пощади рідних братів, моїх синів – Омана і Гуду. Затьмарило їм очі жадання влади”. Дуже розгнівався Дажбог на людей бджолиного роду, і хотів вже їх сурово покарати, бо був не тільки таким богом, що дає, але й справедливо карає. Не став він вбивати Омана і Гуду, а разом з ними і винищувати увесь рід углицький. Тільки перетворив синів коваля Божа одного на рослину, а іншого в птаха. Рослина та і досі називається оманом, або ще дев’ясилом за те, що має дивну силу і є найулюбленішою, з давніх-давен найшанованішою рослиною всіх українців. Іншого брата, Гуду, перетворив у птаха пересмішника. Існує повір’я, що побачивши його, людина стає набагато щасливішою, а іще кажуть, від цього птаха утворилися всі веселі музики, гру яких можна почути на кожному українському весіллі. З того часу багато збігло води в прадавній річці Умі, або Уманці, як її тепер називають. На тому місці, де стояла оселя коваля Божа, на берегах, де колись збирались на княжу пораду наймудріші голови улицького племені, розкинувся майже стотисячний мурашник під назвою Умань. То є наше рідне місто. Від тих далеких часів оман разом з барвінком, рутою і любистком, калиною і хмелем, став найулюбленішою рослиною українців, а кожна господиня, зазвичай садила цю дивовижно сонячну квітку на самому видному місці, перед хатою, як оберіг для усього роду. Від назви тієї рослини, так розповідається у легенді, походить і назва нашого міста. З самого ранку, якщо прийти до острова Кохання в парку „Софіївка”, можна почути спів птаха пересмішника, який розповість вам легенду про Омана знову... КОРЖОВА – БЕРЛІН За роки Другої світової війни 639 чоловіків мого рідного села, зодягнувши шинелі, пройшли вогненними догами різних фронтів. 118 їх, з покоління мужніх, не повернулися до рідних домівок, полягли смертю хоробрих... Федір Йосипович Ковальчук народився в Коржовій в 1916 році в хліборобській сім’ї. Одним з перших в селі закінчив Уманський педагогічний технікум і до війни працював учителем, інспектором шкіл в Підвисоцькому районі. 1940 року був призваний до лав Червоної Армії. Війна заставила його в Бесарабії. В кінці липня 1941 року 6-та і 12-а армії відступали. Для перемоги їм з Бесарабії був перекинутий 2-й механізований корпус, в складі якого був і наш земляк Федір Ковальчук. Після жорсткого танкового бою між селами Іванівка, Добра, Доброводи німців ненадовго зупинили, танкіст Федір Ковальчук зі своїм екіпажем, відступаючи, заїхав у своє село Коржову. Збіглися і старі, і малі, щоб побачити танкістів та їхню бойову машину. Поспілкувавшись з батьками, односельцями, відважний воїн разом з бойовими побратимами попрямував з фронтом на схід. Федір Йосипович брав участь і в обороні Умані, захищав від ворога Київ. Був важко поранений, після госпіталю – знову на фронті, в складі гвардійської танкової армії генерала Рибалка був учасником Курської битви, форсування Дніпра, визволення України, Польщі, Праги, взяття Берліна. Його бойовий шлях відзначений багатьма орденами і медалями. Після війни Ф.Й. Ковальчук закінчив Одеський педагогічний інститут, працював учителем української мови і літератури, завучем та директором Уманської середньої школи №4. Федір Йосипович – наш славетний земляк, моральний орієнтир для кількох поколінь коржів чан. П. Майданнік, сільський голова, с. Коржова Довідкова інформація до заняття на тему „РІЧКИ, ВОДОЙМИ УМАНЩИНИ. ЕКСКУРСІЯ ДО ВОДОЙМИ. ОХОРОНА ВОДИ ВІД ЗАБРУДНЕННЯ” У межах міста є 4 річки: Уманка, Кам’янка, Чеканка і Паланка. На цих річках створено одинадцять штучних ставків. Притоками річки Уманки є ще й балки. Уманка – ліва притока Ятрані. Своїм руслом вона робить круті звороти. На своєму шляху приймає 25 приток великих і малих. Назва Уманки оформилась ще у 1497 році, коли на цьому місці розбили турків. Тоді річка була набагато глибшою, береги поросли лісом. На підвищеному лівому березі „Уми” давно виникло наше місто. Уманка належить до рівнинних рік. Басейн р. Уманки розташований в межах Українського кристалічного щита, русло річки проходить в основному в кристалічних породах, представлених сірими і рожевими гранітами. На її берегах створено один з найбільших ставків району – Осташівський став. Річка Чеканка а правою притокою Уманки. Вона бере початок в західній частині міста, а впадає в річку Уманку з правого берега в районі передмістя Міщанка. Довжина її Лівою притокою Уманки є річка Кам’янка. Вона бере початок біля села Родниківка. Довжина (Ум/зоря від 19.07.1995 року). З ПОКОЛІННЯ ВІДДАНИХ БАТЬКІВЩИНІ Вісімдесяту весну зустрічає нинішнього року знана й шанована на Уманщині людина Василь Миронович Тихонюк. Народився наш ювіляр 6 квітня 1927 року в Іванівні в сім’ї потомственних хліборобів. До початку війни встиг закінчити сім класів середньої школи в рідному селі, та продовжити навчання завадила ненависна війна. В пам'яті тодішнього чотирнадцятилітнього підлітка вкарбувався день, коли в їхнє село вступили фашисти. Зав’язався запеклий бій німців з відступаючими прикордонними військами 26 армії, але сили були не рівними, 13 червоноармійців, серед яких і двоє офіцерів, навічно залишились в іванівській землі. Роки ворожої окупації, нестатки залишили рубці в дитячій душі. 7 січня 1944 року в село Іванівну зайшли бійці військ і Українського фронту, але, очевидно, з тактичних міркувань відразу залишили село, відступивши за річку Гірський Тікич. Разом з ними пішов і юний Василь, який жив разом з бійцями солдатським життям до 9 березня цього ж року. Після остаточного визволення Уманщини від фашистів був зачислений у загін винищувачів, де працював до призову в Радянську Армію – до листопада 1944 року. Звістку про велику Перемогу зустрів на Україні. А потім була служба в Ірані, Азербайджані, на військово-морській базі у Фінляндії. В 1951 році Василеві Тихонюку за успішну службу було присвоєно офіцерське звання – лейтенант. Подальша служба проходила в Прибалтиці на інженерних посадах. Та душа селянського хлопця тягнулася до землі, до рідного краю. В 1957 році демобілізувався з армії у званні старшого лейтенанта. Повернувшись в рідну Іванівну, працював автомеханіком, бригадиром тракторної бригади, заступником голови колгоспу, секретарем партійної організації. І на кожній посаді виявлялись обов’язковість та старання відставного офіцера. В 1967 році Василя Мироновича обирають головою колгоспу „Дружба”, який об’єднував селян Острівця та Рогової. За дев’ятнадцять років на чолі цього господарства були значні досягнення, були й невдачі. Та все ж кращого було більше. Колгосп „Дружба” двічі був учасником Виставки досягнень народного господарства СРСР, про що свідчать медалі та грамоти. Працюючи на посаді голови правління колгоспу, без відриву від виробництва закінчив Уманський технікум механізації сільського господарства. Після виходу на пенсію три роки очолював профком в селі Іванівка, а в 1999 році ветерани району довірили йому очолити районну ветеранську організацію. І на цій посаді В.М. Тихоню демонструє твердість своїх поглядів на життя, готовність стати на захист інтересів ветеранів війни і праці. Оптимізм, доброзичливий гумор, впевненість у досягненні мети – невід’ємні риси характеру, які відзначають усі, хто з ним спілкується, його колеги. Однак роки невблаганно підточують здоров’я, а працювати упівсили – не в характері Василя Мироновича і він просить у своїх колег відставки. Нині він є почесним головою ради ветеранів району. В ювілейний день за святковим столом збереться численна родина Тихонюків. Найперше – два сини, які обрали професію агронома, дочка, яка стала вчителькою, та їх сім’ї, а це п’ятеро онуків, четверо правнуків. Радість ювіляра розділить з ним його вірна супутниця життя Поліна Хомівна, з якою у парі прожили 57 років, допоможе, як і завжди, надягти святковий костюм, який прикрашають численні нагороди, серед яких і орден Богдана Хмельницького, медаль Жукова та інші. Всі ми вітаємо нашого шанованого Василя Мироновича і щиро зичимо здоров’я, уваги та любові близьких йому людей, достатку та благополуччя і залишатись вірним своїм життєвим ідеалам. Ю. Діхтяренко, заступник голови ради ветеранів війни і праці району. Майстришина Т.Л., Ящук Л.В., Уманська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів №4 | |
| Переглядів: 2397 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |