Каталог статей
| Головна » Статті » Готуємо уроки разом з дитиною! » Я і Україна | [ Додати статтю ] |
Я візьму той рушник...
Я візьму той рушник...
…Хто ж вона була, ота найперша? Якою вона була? У яку хвилину (радощів чи печалі) її рука (а чи душа) торкнула нитку, голку, полотно, і вималювала першу квітку, і вишила першого в світі рушника? Отого рушника, якого потім через віки і століття оспівають у віршах і піснях, казках і легендах.
Це він — вишитий неповторними орнаментами — поєднає в собі свіжість почуттів, мудрість думки, чистоту помислів і одвічне поклоніння красі. Це його непорочна врода несе в собі високу естетику в українській сільській хаті, де волею родинних традицій, пам’яттю поколінь усе ще вдається зберегти не лише високу національну мораль, а й духовність у символічних вишитих багатобарв’ях. У вишивці відсутні копіювання. Кожна вишивальниця творила своє полотно. Мабуть, тому кожен рушник промовляє своїм символічним текстом, який ми вичитуємо, вловлюючи звуки того читання, наголоси, як орнаменти на полотні і, вловивши, зачаровані, завмираємо від прекрасного. Не кожному (на жаль!) випала честь народитися в селі, де прикрасою домівки були рушники. І без тих рушників, як без образів, без мови, без печі й лави, без рядна годі уявити сільську оселю! Я пам’ятаю часи, коли бабуся відкривали скриню, і мені, малій, дозволяли вибрати серед розшитих підзорників, наволочок, скатертин і сорочок рушник, "який тобі подобається”. І ось тоді, поринувши у вишите царство квітів і листя, моя дитяча душа чаклувала, хвилювалася, дивувалась і губилася у чудодійному плетиві ниток, і не могла вибрати найкращого рушника, бо були вони всі — найкращі. А бабуся розгортали те диво, і голублячи очима вишите, казали мені: "Ось цей — весільний, а оцей вишивала, як знайшлася твоя мама, а отой — як діда Санька забрали на Калиму, а цей — як він помер, а ось оцей у барвінку, — як народилася ти, а отой, як помру, — пов’яжете на хресті…” І були ті рушники, як доля — не проста, а переплетена червоними і чорними хрестиками, а в них — радість і туга, біль і щастя, і така одвічна жіноча печаль. Мабуть, із тих часів і вимальовувала моя поетична уява — довгі зимові вечори і образ красивої жінки, яка переплітала кольорові нитки пальцями і думками, неголосно виливала з самісінького серця пісню, і поєднувала землю, небо, калину і жайворона на білому полотні. Бабуся гладили мої коси й утаємничено говорили, що рушники оберігають людей. Я вірила, бо рушники в нас вішали над вікнами, над картинами, над дверима й на покуті. Я не знала тоді слова "оберіг”, але була впевнена, що це рушники оберігають нашу хату від зла, від горя і від поганих людей. Пам’ятаю, як у сусідів будували хату і рушниками підіймали сволоки. Рушники були вишиті дивовижними мальвами й голубими півниками. Такі вони мені були прегарні! І коли рушники віддали майстрам, я так позаздрила тим дядькам, які повезуть із нашого села отаку красу! З тих дитячих заздрощів я ледь не розплакалася, а бабуся всміхалися і повчали: "Пора самій братися за рушники, дивись, років через десять заміж ітимеш, а посагу — немає”. Я знала, що у весільному посагу моєї мами було 14 вишитих нею рушників. (Спасителю і Матері Божій та дванадцятьом Апостолам, аби благословили, захистили і зберегли цей шлюб). "Дати рушник” — традиційно означало згодитися на шлюб, готуватися до весілля. Рушники дарували старостам, святково перев’язували через плече, якщо на заручинах доходили до згоди. Такі рушники називали "плечовими”. Вишитими рушниками зв’язували руки молодих під час вінчання. На вишитих рушниках приймали повитухи немовлят. А покидаючи рідну домівку, вирушаючи в далеку дорогу, мати благословляла на невідомі шляхи дитину, поклавши у вишитий рушник грудочку землі з рідного двору. Рушник завжди був символом гостинності, бо на ньому дорогим гостям підносили хліб-сіль. Виряджаючи хлопця до армії, дівчина або хрещена мати дарували солдату вишитого рушника, аби той не забув рідної домівки, а ще аби рушник уберіг захисника від біди і горя. На вишитих (чорними нитками) рушниках проводжали людину в останню путь. Були ті рушники вузькі та довгі, і сумні-сумні, бо навіть квіти були на них — чорними. Такі рушники не дозволяли вишивати дівчатам та молодицям (аби не накликати чорного горя). Ці рушники гаптували бабусі, які вже думали про Вічність. На хрестах на цвинтарі теж пов’язували вишиті рушники. Те символічне дарування рушників на хрестах означало вічну скорботу й нагадувало про те, що неодмінно хтось прийде пам’янути померлого, заплаче над могилою, підійде до рушника, щоб сльозу утерти… Вже доля весни правнукам кує, А хміль з калиною на полотні не в’яне, Як добре, що в мого народу є: Рушник весільний і рушник прощальний. Благословенна будь на всі віки Найперша жінка, що нашила квіти, Душа мого народу — рушники, Барвінками і мальвами зігріта. Так писала я в свої юні роки, так мені гадалося, так думало майже все моє покоління. Думало, а робило інакше, бо саме покоління 50-х років, мої ровесники, що будували "розвинутий соціалізм”, знищили, розірвали нитки, якими були зшиті в єдиний орнамент традиції і звичаї рідного народу. Може, тому і наші шлюби стали (і досі є) такими нетривалими і не зв’язані навічно, бо жодна з моїх ровесниць так і не вишила весільного рушникового посагу, ба навіть отого єдиного весільного рушника, який стелять дружки в ЗАГСі під ноги молодим. Той традиційний весільний рушник або купували на базарі в чужої молодиці, яка, вишиваючи, закладала у весільний узор невідомо які думки, або купували у магазині, де продавалася (і нині продається) весільна атрибутика, де на етикетці штампованого фарбами весільного рушника стоїть артикул "Фабрика ім. Клари Цеткін”… І, мабуть, діти наші не виростали б із такими засаленими душами, аби ми, не забуваючи ні на мить отих своїх традицій, проводжаючи їх у світи, дарували вишитого рушника, на якому "оживе все знайоме до болю — і дитинство й розлука й твоя материнська любов”. І стільки ще треба пережити років, десятиліть чи століть, аби повернути оте прадавнє й одвічне, наше рідне праслов’янське? Бо хіба є у світі більше диво, ніж вишитий незбагненними квітами, неповторним орнаментом, диво-мережками і зелен-листом український рушник? …Я візьму той рушник, простелю, наче долю… Наталя Баклай, член Лубенської міської організації ВУТ "Просвіта”, член Національної спілки письменників України, м. Лубни Полтавської області | |
| Переглядів: 2351 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |