Козацьке свято

Сценарій театралізованого свята

Перед авансценою розміщені дві бу­тафорські сторожові вежі, біля яких стоять на варті по декілька козаків. В глибині сцени висять козацькі пра­пори. Тут же знаходяться литаври.

Звучить фонограма запорозького маршу. Через зал йде до сцени з бан­дурою, полотняною торбою старий кобзар. Зупиняється біля козаків.

1-й козак. Кобзар, кобзар!

2-й козак. Просимо, старче божий, до гурту.

Ой з-за Чорного моря, з-за лиману,

Знялася чорная хмара;

То не хмара знялася, то галич погана,

То вовків-сіроманців отара.

А за хижим птаством

Налинули з гиком татари:

Край сплюндрували, худобу забрали,

Жінок і дівчат у ясир погнали.

Палають церкви божі і хутори, й хати —

Нема кому нас рятувати!

Зглянься ти хоч, Пречистая Мати.

Не дай нам вкінець погибати!

(Звертається до козаків).

Сини мої любі, дітки мої милі,

Орли сизокрилі!

З клекотом дужим злітайтесь одважні, веселі

Від ворога захищати наші оселі!

(Козаки-довбуши б'ють у литаври).

1-й козак. Гримлять литаври, стяги пламеніють,

Ген високо сонце осяває путь.

2-й козак. А попід горою, яром долиною

Козаченьки славні у похід ідуть.

З піснею «За світ встали козачень­ки» через зал (або з-за куліс) на сцену виходить гурт козаків з шаблями, пістолями, рушницями та іншою ко­зацькою зброєю.

1-й козак. А ось і сам Тарас Бульба з синами.

2-й козак. Та з козаками-орлами.

3-й козак. Розумне слово кажи, па­не отамане! Тобі слово і синам твоїм.

Т.Бульба. Я вас вітаю не за повагу до мене, хоча й за те буде дяка до смерті, але тепер не такий час, щоб вважати на себе, перед нами тяжка хвилина....

4-й козак. Гаразд, гаразд, батьку отамане, раді слухати.

Т.Бульба. Колись-то, чували ви, наша земля красувалась і пишалась усім людям на диво. Знали нас і по Царградах, і в Яссах, і по Краковах; були в нас свої православні князі, а не недовірки. Та ба! Все пропало, все зруйнували бусурмани та католики; тут-то на поміч і родині, і вірі з'яви­лось наше товариство велике, і нема святішої ври, як наша, братове-панове... Хай лихо тяжке посипа нашу не­ньку, хай і в середині заводиться тля, та не вдасться вороженькам, не вдасться: товариство наше козацьке на сторожі стане рідному краєві. І коли на те піде, що треба буде вми­рати, — то ніхто так не здолає вмерти, як ми!

Всі. Ніхто, ніхто!

5-й козак. Правда, батьку, спасибі, за слово!

6-й козак.

Нумо, хлопці, повстаньмо,

Годі катам на поруги

Себе віддавати!

Бо соромно на світ ясний,

На тих людей безпритульних,

Що нема де діться...

7-й козак.

Нумо, хлопці, хто рушницю,

Хто пістоль, хто вила...

Не бійтеся, люди, смерті —

Душа не загине!

За ,таке велике діло —

Уперед ми сміло.

Всі. За Січ! За край рідний! За всіх християн! За віру!

Козаки виконують пісню «Гей на горі,-там женці жнуть» або звучить фонограма цієї пісні і козаки покида­ють сцену.  Кобзар залишається на авансцені, біля однієї з сторожових веж.   Світло   на   сцені  напівтемне. Промінь світла висвічує Кобзаря.

Кобзар. Зажурилась Україна, ніде ся подіти,

Витоптала орда і кіньми дрібненькії діти,

Ой дрібненькі витоптала, а більших забрала,

Назад руки пов'язала, під хана погнала.

(Грає на бандурі й співає).

Що на Чорному морі, на камені біленькому,

Там стояла темниця кам'яная,

Що у тій то темниці пробувало сімсот козаків,

Бідних невольників.

То вже тридцять літ у неволі пробувають,

Божого світу, сонця праведного в вічі собі не видають.

Там дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка, приходжає,

Словами промовляє.

На сцену виходить Маруся Богус­лавка, промінь світла гасне.

М.Богуславка.

Як обридла ця золота тюрма!

Ні щирості, ні чесної людини,

Ні вільних дум, нічого...

Шість літ, як день, минуло, уплило

В якомусь сні химернім, в п'янім чаді,

Які мене зненацька огорнули...

Там, справді нуд, журбу забути треба:

Я коренем в турецькій вже землі.

Кохання тут, і найлюбіша втіха,

І ласощі, роскоші, і пиха...

А там у млі за темно-синім морем,

За килимом степів... там вже нема

Ні батенька, ні неньки, ані брата, —

Там тільки люд коханий та церкви,

Та дорога, співуча рідна мова,

Та... Ох, нехай усе те буде сном

В моїй душі, розкішним сном, яскравим

І мрією моїх дівочих літ!

Так, так!

Розвійсь ти маревом, минуле, —

Не вернешся...

з теперішнім тра жить....  

Час і пора туркенею ставати...

Прощай, прощай! (Замислюється).

Тихо звучить мелодія східного тан­цю. На сцені з'являється Гірей, підхо­дить до Марусі.

Гірей. А ти, моя зоря, щаслива?

Маруся. Я? Коли тебе я бачу

І голубят пестую, — все тоді

Втишається — і спогади, і болі...

Гірей. Тільки тоді? (Зітха).

Я радий і за це.

Але скажи, моя райська утіхо,

Чого до нас душею не лежиш

І серденьком цураєшся? І досі

Минулого не хочеш ти забуть?..

Маруся. О, не питай...

Мій батько вмер...

І ненька, певно теж:

Без донечки не жити їй, я знаю, —

Невольництва мого їй не знести...

Гірей. Невольництва?!

Маруся. Для неї все ж я бранка,

Єдиний брат... та, певне й той...

Гірей. А я?

Невже моє кохання невгасиме

Не замістить і на краплину рід?

Маруся. Та пак одне,

а то щось інше, друге...

Щаслива я з тобою і дітьми...

Гірей. Яка ж тобі неволя?

Маруся. Що ж, мій орле,

У примхах тут я вільна;

в мурах цих,

Як пташка, я у клітці, на припоні...

Тривай! Тебе не маю я корить,

Бо сам ти раб своїх тяжких звичаїв;

У вас жінки рабині, а у нас

Вони в правах

з козацтвом майже рівні;

У нас жона, чи матір, чи сестра, —

По всіх світах гуляє, ходить вільно

На бесідах з юнацтвом, на ральцях,

На весіллях,

на радах навіть часом...

А у сім'ї — то мати голова...

Гірей. У нас того коран не дозво­ляє.

Маруся. Бо й ви самі нас

маєте за цяць.

Захованих для тіхи потайної, —

Не за людей...

Ох, бідна Україно!

Ніхто тебе не захистить, ніхто.

А всяк чека, щоб лихом дозолити.

Здалека чути козацьку пісню «Стоїть явір». Зачувши пісню, Мару­ся здригнула і мов остовпіла, а далі аж потягнулась невидимою силою за дорогими звуками.

Маруся. Козачий спів?..

З моїх країв святих?!

Ох, серце рве!

Прокинулось все знову! Ах! Хто там, хто?

Мій мозок запалав.. Почувсь мені коханий,

кревний голос... Ой! Боже ж мій!

Який співа то гурт?

Гірей. Невольники... Гірей зі злістю покидає сцену.

Маруся. Невольники?!

Свій кревний люд,

свій люд хрещений, милий,

Укохана річ наша, голосна,

І чарівна, журливо-чула пісня —

О рідний край! Ох, як болить отут

І сил нема...

Клянусь тобі

цим небом пресвятим,

Клянусь судом,

клянусь своїм покволом,

України покоєм я клянусь

І славою синів її завзятих,

Клянусь отцем, що визволю усіх,

Не допущу вже більше

до знущання:

Я вимолю сльозами у паші..

А коли ні, — ключі у нього вкраду

Сп'яню, присплю...

заріжу, задушу...

А воленьку братам моїм добуду

І помстою за муки заплачу!

М.Богуславка рішуче покидає сцену

Знову промінь світла висвічує кобзаря, який грає та співає.

Кобзар. Тоді дівка-бранка,

Маруся, попівна Богуславка

Добре дбає, до темниці приходжає

Темницю відмикає,

Всіх козаків бідних невольників

На волю випускає

І словами промовляє:

«Ой визволи, Боже,

нас всіх, бідних невольників

З тяжкої неволі,

з віри бусурманської,

На ясні зорі, на тихі води,

У край веселий, у край хрещений!

Вислухай, Боже, у просьбах щирих

У нещасних молитвах

Нас, бідних невольників!

На останніх акордах мелодії до коб­заря підходять козаки і уважно слухають його думу.