Каталог статей

Любов’ю дорожити вмійте

«Для дитини чвари страшніші, ніж різки». Не пам’ятаю, в чиїй збірці віршів - Вознесенського чи Євтушенка - відкрила я цю фразу ще в ранній юності і здригнулася від пізнання. Так, саме так я відчувала себе довгими днями, коли батьки «з’ясовували стосунки».         Тетяна Федорова

Причому в їх системі цінностей відкритий конфлікт належав до явищ, безумовно, заборонених, тому після обміну парою-трійкою дуже загальних фраз, які співбесідник, передбачалося, повинен розшифрувати в потрібному розумінні і вибачитися, батьки замовкали, влаштовуючи один одному, а заразом і мені, багатоденний бойкот.

Чому мені? А тому, що відповідальність за всі сімейні неприємності прямо або побічно покладалася на мене. Я кидалася між обома батьками, марно намагаючись примирити їх, розбити крижану стіну мовчання, але всі спроби виявлялися безуспішні. Днів через п’ять конфлікт потихеньку минав, щоб через деякий час спалахнути з новою силою.

Пам’ятаю свій недитячий відчай і приреченість, з якою я в одинадцять - дванадцять років обдумувала, що мені робити, коли батьки розлучаться. Про «якщо» мова не йшла, наш будинок штормило з дванадцятибальною силою, тато безпосередньо казав, що жити з мамою більше не може, а мене в буквальному розумінні слова роздирали на частини два протилежні почуття. Серцем я хотіла після розлучення залишитися з батьком, він мені був набагато ближче. Але головою я чудово розуміла, що такої подвійної «зради» мама не перенесе, і що з мого боку залишити її буде підло. Тоді і прийшла абсолютно виразна доросла думка про те, що я повинна пожертвувати собою, відмовитися від всіх своїх бажань, тільки не робити маму ще нещаснішою. Від цієї думки мене в буквальному розумінні слова охопив могильний холод.

Батьки мої так і не розлучилися, причому я не наважуюся сказати « чи на щастя» це було.

Навпаки, мені дуже часто здається, що ми всі троє насправді були б у результаті набагато спокійніші і щасливіші, якби припинилися всі ці безкінечні сварки і з’ясування стосунків. Був ще і другий вихід з ситуації - батькам навчитися знаходити спільну мову і терпіти недосконалість один одного, але це вже відносилося до області ненаукової фантастики.

А ще я з найранішого дитинства, мабуть, що років з двох, пам’ятаю відчуття жаху, яке охоплювало мене при перших же звуках сімейної грози. Що здавалося таким надійним притулок - дім, сім’я, - насправді виявлялося хистким і загрозливим, і причиною всього цього жаху була я. Справді краще б мені було не народитися на світ.

Ставши старшою і перечитавши безліч розумних книг, я знайшла підтвердження тодішнім своїм почуттям. Всі лікарі і педагоги, що займаються питаннями раннього дитинства, не змовляючись, твердять одне і те ж. Через природний егоцентризм маленька дитина сама себе вважає за центр і першопричину всіх подій, що відбуваються навколо неї. Тому якщо найголовніші на світі люди - мама і тато - сваряться, то це може бути тільки з однієї причини - через те, що дитина дуже погана, не виправдовує надій сім’ї, а то і зовсім дарма народилася. Звичайно, відбувається це не на свідомому рівні, адже малюк ще абсолютно не здатний до рефлексії і не вміє втілювати свої почуття у відповідні слова. Але поведінка такої дитини змінюється дуже відчутним чином. Хтось стає сумний і тихий, хтось навпаки починає переживати спалахи бурхливої люті і гніву, хтось гризе нігті, хтось повертається до дитячих звичок, вимагаючи соску чи груди і пісяючи в штани, у когось порушується сон і виникає потреба спати тільки в батьківському ліжку. Хтось ні вдень, ні вночі не в змозі відірватися від старших, вимагаючи постійного фізичного контакту, хтось спустошує цукорниці, заїдаючи солодким нестерпний душевний біль.

А в найважчих випадках у діток може неусвідомлено виникнути небажання жити, прагнення скоріше покинути цей світ і тим самим розв’язати батькам руки, зробити їх щасливими. Звідси частково ростуть і важкі хвороби, і ризикована підліткова поведінка.

Не у всіх, звичайно, але у багатьох за цим криється бажання зникнути, перестати стояти на батьківському шляху.

Найголовніше, що подібне конфліктне дитинство створює у дитини переконання в тому, що навколишній світ сповнений непереборних небезпек, люди, що населяють його, ворожі, а створення сім’ї неминуче зв’язане з нерозумінням і конфліктами.

То, може, не потрібна та сім’я, без неї спокійніше?

Що ж нам, батькам, робити в такій ситуації, як уберегти дітей від наших сварок? Зрозуміло, зовсім рівним сімейне життя не буває, особливо в перші роки, коли юне подружжя тільки вчиться притиратися один до одного, мимоволі, але дуже міцно зчіплюючись своїми «шорсткостями».

Найголовніша порада дана ще на зорі християнства - тяготи один одного носіть. Багато хто розуміє під словом «тяготи» біди, проблеми, хвороби, і це, безумовно, вірно. Але наша найперша і найважча тягота - це наші характери, горді, непоступливі, егоїстичні. І потерпіти ось це, десь промовчати, десь жартом пом’якшити назріваючий подружній гнів - це і є найголовніше носіння тягот один одного.

Але як бути, якщо спільної мови знайти не можна, а всередині роздратування вже кипить, намагаючись виплеснутися назовні? Копити його в собі чи показувати оточуючим? Я скажу - ні в якому разі не копити. Але і випускати його назовні треба з розумом.

Не на чоловіка і дітей, нехай навіть в чомусь провинилися, а в середовище нейтральне і безпечне. Краще покричати, розмахуючи руками, ламаючи сухі палиці, кидаючи камінчики у воду де-небудь в лісі, на пустинному березі річки чи в будь-якому іншому відокремленому місці. Можна позайматися якимось енергійним видом спорту, танцями, хоч просто пострибати вдома, скандуючи якісь ритмічні вірші. Головне - зняти м’язовий тиск і випустити на волю крик, що рветься назовні. Якщо це з якихось причин неможливо, то хоч би взяти лист паперу і ручку і записати все те, що так сильно злить і дратує, прагнучи при цьому зрозуміти, чому і чим зачепив саме цей момент. Ну а коли перший сплеск емоцій пройде, тоді можна вже і поговорити з чоловіком, не вдаючись до звинувачувального пафосу, а спокійно по-дорослому пояснюючи, що саме вам не сподобалося, чому, і яким чином вам би хотілося уникнути подібних неприємностей в майбутньому.

І, найголовніше, постарайтеся не з’ясовувати стосунків перед дітьми, особливо демонстративно ляскаючи дверима і «йдучи назавжди жити до мами». Але якщо вже дітки все-таки стали свідком спалаху батьківських емоцій, то найголовніше, що можна для них зробити - це заспокоїти, пояснити, що нічого страшного не відбулося, що тато з мамою як і раніше люблять і один одного, і дитину, і що після грози неодмінно знову засіяє сонце.

І ще, добре б нам всім не забувати, що немає на світі таких речей, які варті зіпсованих стосунків, розладнаних нервів і образливих несправедливих слів, які в запалі сварки ми кидаємо в обличчя тим, хто нам найдорожчий на світі. І що м’якістю, любов’ю і ласкою будь-яку справу можна вирішити набагато легше і швидше, ніж сваркою.

http://amvon.orthodoxy.ru/