Каталог статей

Мама мила Windows

Тема «дитина і комп’ютер» вже давно стала причиною численних «релігійних воєн». Міфи про «шкідливі флюїди та промені» змінюються бувальщинами про невротичні стани і тунельний синдром у дванадцятилітніх підлітків. «Стурбована» громадськість в особі «відомих дитячих психологів» та невідомих громадських організацій час від часу жене наступну хвилю істерики з приводу того, «куди ми котимось». «Безтурботна» громадськість продовжує мовчки котитись у прірву комп’ютеризації сама і тягнути за собою своїх нащадків. Чимало батьків, хоч і не в захопленні від червоних очей та нічних посиденьок своїх чад, вірить, що з тріади «комп’ютер-телевізор-підворітня» перший елемент є все-таки найменшим злом.

У матеріалах цієї «Техносфери» ми не ставимо собі за мету зіграти ще один раунд «священної війни». Ми заздалегідь погоджуємося, що комп’ютери не є ані витворами злого генія, ані панацеєю від усіх хвороб. Вони є тільки інструментами, результат використання яких залежить виключно від їх власників. Володіння ІТ, навіть з відносно юного віку, є очевидною конкурентною перевагою у сфері саморозвитку. А зважаючи на те, що в майбутньому техніка розвиватиметься й ускладнюватиметься, раннє ознайомлення і розуміння принципів її роботи стає ще й очевидною перевагою на ринку праці .

Отже, мова піде про програмне забезпечення, спрямоване на розвиток знань та вмінь юної особистості. Ми не забуваємо про існування Інтернету і виключно розважальних ігор. Ми також підозрюємо, що саме вони й забирають левову частку дитячих днів та років, проведених перед монітором. Але це тема окремої розмови.

Якщо ви самі працюєте з ком­п’ютером удома, можете бути пев­ні, що ознайомлення вашої дитини з цим чудом техніки відбудеть­ся рано. Можливо, дуже рано — хочете ви того чи ні. Приготуйтеся, що дитина вчитиме літери й цифри, зробивши вашу клавіатуру своєю першою абеткою. Якщо у вас немає упередження щодо ранньої комп’ютеризації, можете це використати. Доки дитина гра­ється в наслідування і цікавиться переважно тим, що роблять тато-мама, є шанс опанувати алфавіт, вивчити цифри, а також сформувати інтерес до креативного часопроведення за машиною, разом малюючи чи складаючи картинки з готових фрагментів. Усе, що вам треба, — звичайний текстовий редактор (хоч би й «Ворд»), шрифт якомога більший та щоби літерки — кольорові. За­доволен­ня, яке чадо отримує, сидячи у вас на колінах і вимальо­вуючи на екрані ряди величезних фіоле­тових АААА простим натисканням кла­віші, порівнянне хіба що із задоволенням мами, яка допомагає переставити маленький пальчик із «А» на «М». Чому ні? В домогосподарок діти граються каструлями, у автомеханіків — вик­рутками, а в працівників інформаційного фронту — відпо­відно, продукцією IT-індустрії.

Звісно, липкі сліди на моніторах, ґудзики в кардрідерах, залиті соком клавіатури або мишки, з коренем вирвані з корпусів і перетворені на «машинки», — це вам не розбите горня чи загуб­лена викрутка (хоча автомеханіки, можливо, з нами не погодяться). Втім, щодо соку: а ви самі ніколи нічого не проливали на кла­віатуру? А ніби дорослі... Загалом, якщо хочете захистити від дитини свій робочий простір (цілком зрозуміле бажання) й водночас не нависати над чадом у процесі його розваги-розвитку, є варіанти доволі дешевих «дитячих» рішень — клавіатури, що миються, лінійка планшетів для малювання, орієнтована саме на маленьких художників, недорогі дитячі мишки тощо. Дехто й новомодні «нетбуки» розглядає як варіант дитячого комп’ютера.

Втім, з усіх цих продуктів справді заслуговують на увагу та витрати хіба що планшети і кла­віатури. Дитяча мишка за ціною порівнянна з «дорослою» — з нею ж дизайнери попрацювали, а це грошей коштує. А ноутбук «дешевий» тільки як на ноутбук. Крім того, невеликі монітори при значній роздільній здатності — не найкраще вирішення для дитячих очей.

Але більшість батьків погодяться: спеціального «заліза» для дитини не треба. Інша річ — софт. Чадо росте швидко, і невдовзі кольорові літерки у «Ворді» починають набридати. І тоді перед батьками постає серйозне питання, яке загрожує перетворитися на справжню проблему: що б воно такого дати дитині, аби й користь, і не без задоволення, і батьківському серцю спокійно? Навіть даруючи нащадку звичайнісінькі кубики, ми сподіваємося, що він не просто гриматиме ними по акваріуму, а й розвиватиме моторику, просторову уяву та ще що-небудь корисне. Від комп’ютерної програми ми маємо право очікувати не меншого.

Писати про «навчальний софт» і просто, і складно водночас. Просто — тому що програм, які претендують на звання «навчальних» або «спрямованих на розвиток», — надзвичайно багато. Звісно, за кількістю вони не можуть зрівнятися з іграми, але в природі їх існує далеко більше, ніж може запідозрити пересічний користувач. А складно — тому що за гігантським валом із тисяч комерційних, «шароварних» і безплатних програм «для розвитку та навчання» надзвичайно важко знайти такі, якість і корисність яких для юних талантів були б досить вагомі.

Перше, що вражає, коли ознайомлюєшся зі світом дитячих і навчальних програм, — це неймо­вірно високий відсоток відвертого браку. Тут можна побачити все. «Мультимедійні енциклопедії» з двома десятками статей і з інтерфейсом «привіт, 90-ті». Криво написані програми, які за першої ж нагоди «падають», а спробуєш деінсталювати — намагаються прихопити з собою на той світ чималий шматок операційки. Не­доладні «розвивалки» з геть незрозумілою логікою і «хелпом» на трьох сторінках малим шрифтом.

Навіть натрапивши на справді гарно зроблений і більш-менш відлагоджений продукт, не слід поспішати святкувати перемогу. Бо, окрім майстерності реалізації, у програмах, зроблених для юного покоління, критично важливим є ще один момент: здатність продукту затримувати на собі увагу. Із цим у розробників нітрохи не менша біда, ніж із «безглючними» інтерфейсами. Ри­нок окупував просто неймо­вірний відсоток нецікавих продуктів, робота з якими вже за лічені хвилини перетворюється на відверте знущання над здоровим глуздом навіть дорослого користувача.

Уявіть собі, наприклад, комплекти утиліт «для розвитку математичних здібностей», де юним користувачам пропонують додати двоє чисел, висвітлених на екрані, і написати результат у третє віконечко. Після чого програма розказує про кількість правильних і неправильних відповідей та швидкість. Судячи зі складності завдань (12+32, 41— 9…) програма розрахована на учнів молодших класів. Який злий геній сказав розробникам, що їхній продукт хоч на міліметр цікавіший для дитини за підручник і зошит? Весело, як в Excel…

Щоби не втомлювати читача детальними тирадами на кшталт «програма Х — сіра, а У —нудна і намагається пошкодити ОС», роз­глянемо тільки великі групи про­дуктів, а про особливо вдалі зна­хідки розкажемо докладніше.

Прикро, але факт: проглянувши декілька «дитячих» та «шкільних» програм для вивчення іноземних мов, ми не знайшли жодного достойного кандидата. Себто ми не можемо сказати, що таких програм не існує взагалі — але знайти їх у загальному потоці посередніх продуктів надзвичайно складно. Найпоширенішим способом вивчення іноземної мови, на думку виробників програм, є пряме запам’ятовування слів. Переважна більшість пропонує зайнятися цим без зайвих затій — в алфавітному порядку. Як вам продукт, котрий ознайомлення з німецькою пропонує почати зі слів aal (вугор) та aberglaube (забобон)? Правда, найпотрібніші речі?

Деякі творці пішли далі і згрупували слова за якимись тематич­ними напрямами (їжа, одяг, транс­порт, тощо), але в чому полягає докорінна мультимедійна перевага навіть таких програм перед паперовим розмовником — зро­зуміти непросто. Навіть коли все це втілено у мультяшну форму з шафками, які відчиняються, і телефоном, що дзеленчить, — зрозуміти, як самонатискання-називання предметів на екрані змусить людину говорити іноземною мовою, складно.

Щоправда, креативні варіанти вивчення англійської теж траплялися. Як вам ідея розробників однієї з програм вставляти англійські слова у віршовані шедеври рідною або ж зрозумілою мовою? Окремі з них звучать дійсно шедеврально: «В чай чудесный, ароматный бросить LEMON так приятно!» Але це ще півбіди, можна створити віршовані рядки, які куди глибше заляжуть у пам’яті вдячних потомків: «Соче­таются отлично маслице и BREAD пшеничный»...

Проте в наших пошуках нам трапився цілий клас навчальних програм, які реально можуть зацікавити навіть трирічну дитину (перевірено на власному нащадку). І якщо й не висіяти цілий лан розумного, доброго та вічного, то принаймні примусити ознайомитись із комп’ютерним інтерфейсом і навчитися впевнено тримати мишу в руках.

Ідеться про так звані Creative tools. Це графічні, аудіо- та відео­редактори для юних користувачів. Їх якість буває різною, але можливість створити свій власний продукт, замість того, щоб ходити «заданим сюжетом», нерідко окриляє юні уми і штовхає їх до якоїсь подоби реальної творчості. Притому існують «креатив­ні інструменти» як для десяти-дванадцятилітніх підлітків, так і для зовсім маленьких користувачів.

Окремо стоять програми для серйознішого вивчення природничих та точних наук. Вітчизняні творці таких продуктів, на жаль, надто часто вважають, що фізику і хімію вчать підлітки серйозні, а тому всілякі «красивості» можуть виявитися зайвими. То­му чимало їхніх розробок зводиться до тих-таки сірих інтерфей­сів та тестових завдань, які, безумовно, корисні, але зайвого ентузіазму не викликають. На щастя, серед європейських розробників є, як мінімум, один яскравий виняток — компанія Heureka-Klett. Їхня серія освітніх ігор — Physikus, Chemikus та Bioskopia — це справжні маленькі шедеври, де вивчення відповідних дисциплін відбувається у формі повноцінного й досить цікавого квеста. Притому — як, скажімо, в «Хімікусі» — все достатньо серйозно: змішати реактиви «методом тику» (як часто трапляється у квестах) не вдасться, без знання властивостей металів та кислот гру пройти неможливо.

Загалом, пошуки привели нас до одного доволі простого висновку: перш ніж пропонувати дитині заняття з освітньою програмою, спробуйте попрацювати з нею самі. Якщо нудьга здолала вас на десятій хвилині — не сподівайтеся, що нащадок протримається довше.

Якщо ви наважилися ставати прибічником ранньої комп’ютеризації (чи вас поставили перед цією необхідністю власні діти), глибоко зітхніть і подумайте про дві речі. Перша: все, що робиться, робиться вчасно, треба лише знайти спосіб цим керувати. Друга: як організувати комп’ютерне місце і час занять для дитини.

На що слід звертати увагу:

Якщо є можливість, перш ніж купувати програму для навчання та розвитку, є сенс прочитати відгуки про неї в Інтернеті. Часто багато що стає зрозумілим навіть із прес-релізу.

Купуючи програму, не забудьте подивитися на упаковці рік її випуску. Не все старе — погане, але «шедевр», створений у минулому тисячолітті (трапляється на цьому ринку й таке), та так відтоді й не проданий, викликає обґрунтовані сумніви. Тим часом на ринку можна знайти старі релізи програм «усіх часів і народів» — але про них зазвичай інформації вдосталь.

Перед встановленням продуктів, особливо викачаних з Інтернету, варто зробити резервне копіювання важливих файлів на комп’ютері. Як правило, все проходить добре, але з правила нерідко трапляються винятки. Прикро перевстановлювати систему й підраховувати втрати тільки тому, що хотів дати дитині нову цяцьку.

Навряд чи варто лякатися «нападів ентузіазму», які переживає дитина з появою нової програми, і бігти лікуватися до психолога від «комп’ютерної залежності». Зазвичай за два-чотири дні шалений ентузіазм минає і, в кращому разі, залишається стійкий та рівний інтерес.

Дітям у віці до десяти років не слід перебувати перед комп’ютером довше, ніж 15—20 хвилин поспіль, і «другий захід» можливий тільки після тривалої перерви. Для підлітків час перебування можна подовжити до години, але перерви — також обов’язкові. І компроміси в питаннях тривалості робочих сеансів —недопустимі. Тобто треба придумати вагомі аргументи чи стимули, які зможуть відірвати чадо від монітора в потрібний момент.

Яскравість монітора варто встановити істотно нижчу, ніж та, яка йде «за умовчанням». Крім того, приміщення, в якому за комп’ютером працює дитина, має бути добре освітленим. Контраст між яскравим монітором і темною стіною напружує очі. Також треба стежити, щоб не було надто різких, яскравих джерел світла, які дають відблиски на моніторі.

Ігор БЕЗГІН, генеральний директор фірми «Декарт комп’ютерс»

З якого віку підпускати дитину до комп’ютера — це запитання не про вік, а про те, що дитина буде з ним робити. Моєму синові ноутбук потрапив до рук, коли йому було півтора року. Через тиждень із ноутбука було вийнято всі кнопочки. Потім я з’ясував, що для маленьких дітей властиво починати своє знайомство з ноутбуком саме з цього.

Тому питання не в тому, «коли», а в тому, що ви з дитиною робитимете на комп’ютері. Наприклад, ми тепер по півгодини на день витрачаємо на алфавіт. Як на мій погляд, процедура зовсім нецікава — натискаємо кнопочки, з’являються букви. Та син готовий це робити. Ми так граємося з двох років. Із двох із половиною перейшли на англійський алфавіт — знайшли програмку, що вимовляє ці букви. А от для маніпуляцій із мишкою координації поки що бракує. Отже, зарано.

Щодо спеціальних програм, які розвивають, — я витратив на пошук купу часу і перелопатив безліч програм. Усе зроблено доволі грубо й саме по собі жодної користі не приносить. Та, з другого боку, як кажуть фахівці, найцікавіша гра для дитини та, в яку він грає з батьками. Дайте малюкові класну комп’ютерну гру, а самі уткніться в телевізор, і ви переконаєтеся — вона їй швидко набридне. Залишати дитину можна тільки на дуже короткий період, коли у вас справді невідкладна справа. А так з дитиною треба гратися — хоч на комп’ютері, хоч без нього.

Над тим, чим саме ви розважаєте дитину, треба думати. Причому не тільки, коли вона маленька. Якщо ви граєтеся з нею у Counterstrike, ви маєте розуміти, що все це вкладається в її голову. Вона з раннього віку вбирає звичку до того, що можна зробити дурницю, потім повернутися до збереженого, перезавантажитися й пройти епізод наново, з огляду на помилки. Не думайте, що це залишається для них «у грі» — вони з цим вулицями ходять. Як і з агресивним станом, що у них формується, коли вони грають у «стрілялки». І з бажанням «спробувати», не усвідомлюючи до кінця наслідків і непоправності своїх дій у реальному житті.

З другого боку, якщо ви з дитиною їздите на машинках або змушуєте білочку стрибати за горішками, тиску на психіку немає жодного й, відповідно, жодних заперечень.

Узагалі комп’ютер, якщо ми не говоримо про складні системи штучного інтелекту, — це тільки інформаційна машина. Він не замінить людині людину, дитині — вчителя. Незалежно від технічного прогресу, треба вміти писати від руки, читати книжки й рахувати в умі, розвивати інтелект, гнучкість мислення. Треба спілкуватися з людьми — з їхніми емоціями, поганим чи хорошим настроєм. Жоден софт, навіть найкращий, не навчить спілкуватися. Комп’ютер не робить людину людиною — він тільки надає широкий доступ до знань.

Сергій ДЯЧЕНКО, письменник-фантаст

Я консерватор. Я б заборонив підпускати дітей до комп’ютерів — та хто ж мене послухає... Так, комп’ютер дуже допомагає в навчанні — та лише як технічний пристрій. Коли я навчався в медичному, для мене було мукою зубрити анатомію. Тримаєш у руках кісточку й заучуєш назви кожного горбика. Тоді я мріяв побачити модель людського тіла, яка наочно дала б зрозуміти, як ця кісточка працює в тілі людини. Тепер — будь ласка, є такі програми, і я не сперечаюся — це величезний крок уперед у навчанні.

Виконуючи шкільні завдання, ми з дочкою часто звертаємося до комп’ютера — без цього вже важко уявити собі навчання. Комп’ютер — колосальна скарбничка знань, і будь-який школяр, який має до неї доступ, проводить там доволі багато часу. Ми використовуємо програми — симулятори тестів, наприклад, здатні підготувати дитину до тестування — прості й ефективні. Та знайти справді хороші навчальні програми надзвичайно важко. З особистого досвіду скажу, що, вивчаючи іноземну мову за комп’ютерними методиками, я досяг великих успіхів. Віртуальних. Бо на вулицях Лондона виявився нездатним навіть просто запитати «як пройти». Водночас навчання в групі — в ігровій формі, у спілкуванні, в змаганні — дають значно кращі результати. Можна зробити дуже ефективні симулятори тестів — наприклад, щоб при неправильній відповіді било струмом, а при правильній видавало шоколадку, — та брак емоційної компоненти, яка стимулює нас у процесі навчання, не компенсуєш нічим.

Попри переваги у справі навчання, я б не пускав людину за комп’ютер, поки їй не виповниться 18 років. Увів би суворе обмеження — як на Заході на фільми й комп’ютерні ігри. Тому що, на мій погляд, комп’ютер розбещує людину, прикриваючись наче фіговим листком роллю інтелектуального помічника й невинної розваги. До нього звикнеш, і незабаром без нього вже не мислиш свого існування — щось на кшталт наркотику. При цьому з комп’ютером пов’язано безліч спокус. Це не тільки легкість в отриманні інформації — це ілюзія спілкування, облудна комунікація, облудне коло друзів. Зв’язок із комп’ютером заміщає більш природні потрібні дитині зв’язки — комп’ютер у результаті стає ближчим за найрідніших людей, батьків, котрі намагаються ввести для дитини якісь обмеження, прищепити дисципліну.

Із цією звичкою до облудного спілкування дитина переходить у наступний вікової період, в якому вона починає конструювати власні світи. І вона їх створює, абсолютно не узгоджуючи із правилами, за якими будується реальне життя. Цікаве саме тим, що доводиться співвідносити власне его з его інших людей. Тобто обмежувати себе, рахуватися з інтересами іншого — те, що називається соціалізацією. Ми можемо спостерігати, як в останні десятиліття цей процес деформується: геймер зростає в штучних джунглях, у нього рано чи пізно виникають проблеми з агресією й егоїзмом. Він звик діставати задоволення від нічим не контрольованих дій. Формується психопатична особистість, яка слабко розуміє вимоги реальності. У чому полягає мудрість, на якій тримаються всі великі релігії? У простій істині: стався до іншого так, як ти б хотів, щоб ставилися до тебе. Цей принцип спрацьовує в людському спілкуванні, на ньому тримаються суспільства й держави. Та він не спрацьовує, коли людина має справу з комп’ютерним світом, грою, в якій вона сама встановлює правила.

Крім цього, людина повинна розвивати свій розум. Скажімо, я свого часу витратив купу часу на те, щоб вивчити математику, всілякі складні фізичні формули та інше, з чим, я був переконаний, мені не доведеться зіштовхуватися в житті. Та водночас, розв’язуючи математичні задачі, дитина вигострює свій розум, розвиває абстрактне мислення. Це, до того ж, тренування сили волі. Так, я дуже радий, що наша дитина за допомогою машини, наприклад, доторкнулася до Ермітажу. Та мене насторожує, що люди втрачають здатність обходитися без комп’ютера навіть у найпростіших ситуаціях. Наприклад, не можуть без калькулятора виконати найпростіші арифметичні дії. Тобто пропадає тренування розуму — те, що стимулювало розвиток мозку, самої людини, цивілізації, нарешті.

Думаєте, я кращий? Я сам рахую на калькуляторі.

Олексій ЧУРЮМОВ, художник, «Дзеркало тижня»

Підпускати дитину до комп’ютера можна й потрібно з моменту появи інтересу. Все питання в тому, що саме їй пропонувати. Наприклад, моїм дітям було цікаво спостерігати за процесом виготовлення банерів. Їм подобався процес народження «мультиків».

Бажано, щоб першими програмами для дитини стали різні посібники для навчання. Абетки, інтерактивні енциклопедії і, природно, програми, в яких можна виявити свою творчу ініціативу.

Звісно, коли тобі 12–15 років і однокласники тільки й говорять про Counter Strike та інші «стрілялкобродилки», втриматися від спокуси досить важко. Своїм я дозволив-таки поставити щось схоже — здається, то був StarCraft. У ньому, в кожному разі, містилися елементи стратегії.

Крім того, якщо дорослі вдома граються в комп’ютерні ігри, то діти неодмінно чинитимуть так само...

Приблизне співвідношення творчого/навчального і суто ігрового часу, який дитина проводить за комп’ютером, теж залежить від віку. До восьми років більшість занять — це в основному гра, хоча ми чудово використовували Photoshop і вивчали основи анімації у Flash. Доки я міг контролювати цей процес, намагався, щоб дитина опановувала програми, які в майбутньому їй знадобляться. Діти вчилися малювати в Painter і Photoshop, працювати з текстом у Word. Пізніше, коли в школі для деяких робіт потрібно було користуватися комп’ютером, ці навички їм дуже стали в пригоді. Молодший син навіть випускав класну газету і верстав її в InDesign. Чомусь роботи, написані й оформлені від руки, вже не дуже й схвалювалися.

Крім того, часто важко визначити, що таке робота, а що – розвага. Приміром, пошук теми в Internet, яка цікавить, може бути і тим, і іншим. Тепер, коли моїм дітям уже по 19–20 років і в кожного є власний комп’ютер, підключений до Internet, час, який вони проводять як за розвагами, так і за роботою, приблизно однаковий — навчання бере своє.

Доки діти не підросли, комп’ютер був моїм робочим інструментом і час, який вони проводили біля монітора, регламентувався й залежав від мого вільного часу.

Якщо говорити про якість програм, розрахованих на дітей, то всі іграшки і програми, які я пропонував своїм дітям, відповідали завданням, що перед ними ставилися. «Навчалки» навчали, «малювалки» допомагали малювати, енциклопедії відкривали нове. Якщо конкретніше — нам дуже подобалася серія навчальних ігор із Бабою Ягою. Можна обговорювати якість віршів, але дітям було зрозуміло й цікаво.

Автори: Катерина ПАНЬО, Тарас ПАНЬО

http://www.dt.ua/