|
Птахи в міфології багатьох народів є творцями всесвіту.
Ніким не народжені, вони вже існували, коли не було ще ні неба,
ні землі, а лишень одне "широке море" (яке було завжди).
Птахи символізують повітряну стихію, а повітря, як відомо,
легке й може проникати всюди. Птахи сполучають світ земний і
небесний (а водоплавні — аж три світи: ще й водну стихію на додачу).
Вони володіють таємницями чарівного зілля, живої та мертвої
води, знають напрямок грозових і градових хмар. Прилітають
на подвір'я, де щойно народилася дитина, й віщують немовляті
майбутню долю. Як душі Пращурів, вони знають усе.
Продовжуючи розповідь про тварин-тотемів у наших Пращурів, знайомимось ще з кількома представниками верхнього світу (небом, повітряним постором): лебедам, жайворонком та соловейком.
Лебідь. Назва цього птаха означає «білий», що відповідає його символіці, як білого денного світла (сонячний птах). У багатьох народів лебідь – Божественний птах, символ богів; цнотливої наготи та незаплямованої білизни; повноти задоволення бажань; відродження; самотності; смерті; краси, вірного кохання; вродливої дівчини; щасливого дитинства.
Порівняймо священне ставлення до лебедів у слов’янських народів. Лебідь у давніх русів – символ вірності, любові до рідної землі.
Символіка лебедя досить складна. Червоний лебідь у світовій міфології слугував символом сонця, чорний - злих сил. Проте найпоширенішим є образ білосніжного (білого) лебедя. За міфами, у нього перетворювався Зевс, син Аполлона Кікн (вміщений потім, за міфами, у сізір'я Лебедя). Сам Аполлон їздив на колісниці, запряженій лебедями. Один із найголовніших божеств староіндійців Варуна (бог космічних вод, справедливості) також ставав лебедем. Подібні метаморфози характерні для Лха - близнят-богів (ведійська міфологія), Омі – (евенкійська). У євреїв лебідь вважався "нечистим" птахом. Священним птахом-тотемом був він і в бурятів, якутів. Лебеді завжди були в упряжці Купайла. Один із найголовніших язичницьких богів Білобог, за повір'ями, міг перевтілюватися у білого лебедя, тому волхви під страхом смертної кари забороняли полювання на нього. Лебеді завжди були в упряжці Купайла.
Лебідь у давніх русів – символ вірності, любові до рідної землі.
Стародавній слов'янський фольклор знає прекрасні образи дів-лебедів. Поширеними мотивами було перетворення лебідки-королівни у дівчину-красуню і навпаки.
Давньоруський переказ знає могутню Білу лебідь, що володіла живою водою, молодильними яблуками. Праукраїнська легенда про заснування Києва, окрім Кия, Щека та Хорива, називає ще й сестру їхню, Либідь.
Германці вірили, що сонце може перетворюватись в прекрасну Богиню – білосніжного лебедя. Так виникло уявлення про Лебедину діву як дочку і супутницю Сонця. У греків білі лебедині крила мала Богиня Вранішньої зорі – Еос.
Лебедині метаморфози відомі також у слов’янських казках, наприклад, «Царівна Лебідь». Оскільки лебідь – символ Сонця, його казкова «біографія» пов’язана зі скиненням пір’я і перетворенням на діву, викраденням юним героєм «лебединої сорочки» і поверненням її через випадкове порушення ним визначоного табу. Казка має солярну символіку зміни літа і зими, де лебідь наділений здатністю вмирати і відроджуватися. Краса цього птаха широко використовується у фольклорі, особливо в описах жіночої і дівочої краси. Біла лебідка завжди символізує відродження, чистоту, мудрість, ясновидіння, досконалість, але і смерть.
Цікаво, що лебідь символізував і козака, чоловіка взагалі ("Де йшла дівка за яриною, де ярина лелії, за нею іде козаченько, як лебідь біліє").
Досить часто лебідь виступає символом душі, яка літає по небу в образі цього благородного білого птаха. Відомий вислів «лебедина пісня» означає останній вияв таланту чи героїчний вчинок у кінці життя. Він грунтується на уявленні про те, що лебідь перед смертю злітає високо в небо, ніби лине до сонця, і співає останню пісню, схожу на срібний мелодійний дзвін. Пара лебедів зберігає подружню вірність усе життя. А втративши свою пару, лебідь, проспівавши прощальну пісню, каменем падає на землю, розбиваючись насмерть. «Лебедина вірність» стала зразком любові і відданості закоханих, породила безліч поетичних, музичних та інших мистецьких творів, а сам вислів став крилатим.
Білому лебедю (символу сонячного дня) у казках протиставляється чорний лебідь (символ чорної ночі). Відомий також мотив перетворення білих лебедів на сірих гусей – символ обманутих надій, несправжності, брехні.
Прадавня легенда про сотворення світу Соколом-Родом оповідає:
...І була напочатку Пітьма – вічна й безмежна. Ні Землі, ні Неба, ні Сонця. Тільки – морок. Густа, холодна й безконечна Ніч. А її пронизувало Око.
Звідки летіло воно? І – куди? Нізвідки і в нікуди? І де взялося воно.
Око, пролетівши чорне безмежжя впродовж безконечної кількості часу і не знайшовши краю пітьмі, одного разу спинилося. І пустило Сльозу. Чисту-пречисту Росинку. З неї вродилося диво: Першоптах і Першобог – птиця Сокіл.
Його золотаве пір'я осяяло непроникну ніч.
Сокіл розправив крила і закружляв над Оком.
І пустив Сокіл золоту Сльозу-Росинку, що впала на Око. І вмить розрослося воно у великий острів серед мороку.
І пустив Сокіл срібну Сльозинку, і впала вона посередині острова, де утворилося озеро Живої Води.
І пустив Сокіл зелену Сльозу-Росинку, і від неї проросли дивовижні квіти й густі високі трави на острові й берегах озера.
Тоді Сокіл зніс золотий жолудь. І сталося диво: виросло з того жолудя розкішне й могутнє Першодерево. Дуб-Стародуб.
І наче зорі розцвіли на його крислатому гіллі: то вродили Молодильні Яблука – плоди невмирущості. Стало довкола світло й весело.
Тоді злетів Сокіл на вершину Першодерева й сказав: "Я створив Ирій. Тут моє місце на віки вічні. Звідси я творитиму Світ".
зніс Сокіл двоє яєць: біле й чорне. Впали вони в озеро Живої Води, і вродилися з них Білий Лебідь і Чорний Лебідь. Попливли вони назустріч один одному і стали люто битися.
Тоді з вершини Дуба-Стародуба сказав їм Сокіл: "Зупиніться!"
І лебеді перестали битися. І сказав Сокіл: "Я даю вам Слово і Розум. Вийдіть з води і станьте обабіч мого Дуба".
Вийшли лебеді з води й одразу перетворилися в людиноподібних велетнів. Тільки в одного шкіра була біла, волосся – русяве, очі – блакитні, а в другого все було чорне – і шкіра, і волосся, і очі.
І сказав Сокіл їм: "Зірвіть з дерева по яблуку і з'їжте їх".
З'їли велетні по молодильному яблуку і відчули в собі силу неймовірну.
І сказав їм Сокіл: "Тепер ви невмирущі Боги".
І вклонилися йому велетні. І сказав Сокіл білошкірому: "Ти є Білобог, Володар Світла й білого Світу та всього, що створиш у ньому".
І сказав Сокіл чорношкірому: "Ти є Чорнобог. Володар ночі і пітьми та всього, що створиш у ній".
І сказав він обом: "Ви є Добро і Зло. Краса і Погань. І ви будете вічно. Бо ви є Життя. І ті, що прийдуть, не зазнають Добра без Зла і Краси – без Погані, тож не знатимуть, що таке життя і навіщо жити в ньому".
Жайворонок. Розповідають, що, коли Див створив землю, він хотів скликати всіх небесних богів, щоб ті помилувалися на справу його рук. Кликав, кликав їх Див знизу, навіть втомився, а вони все не чують. Тоді підняв він камінчик і кинув його так високо, що докинув до самого неба. І у вишині камінчик раптом претворився на маленьку сіру пташку, яка дзвінко заспівала - і привернула увагу богів. Глянули вони на землю - і захопилися справою рук Дия. Почали так голосно кричати від захоплення, що пташка каменем впала з висоти - якщо б не крильця, розбилася б вщент!
З тих пір жайворонок то парить високо-високо, то різко опускається з пронизливим криком. Але там, у блакитній височині, він співає так солодко, що навіть Боги не можуть залишитися байдужими до цього співу. А про людей і говорити нічого!
За народними повір'ями, на зиму жайворонок перетворюється в мишу, а влітку приймає колишній вигляд.
Зиму він проводить в мишачій нірці, у полі під каменем, під грудкою землі в борозні. У середині зими перевертається на інший бік і спить до весни.
А ще кажуть, ніби він взимку знаходиться високо-високо в небі. Боги тримають його в руках, тішать і пестять, поки не блисне перша блискавка і не розкриються небеса, куди в цей час жайворонкам дозволено буває зазирнути.
Приліт жайворонків знаменує прихід весни. В народному календарі є свято, що присвячене птахам – це Сороки (Сорочини) або Жайворонки. Так називаються і обрядові коржики у вигляді пташок, які печуть в цей день дітям, щоб вони, ходячи вулицями, закликали птахів з вирію. Діти бігали з тим печивом по селу, підкидали вгору, імітуючи пташиний політ, і викрикували весняні заклики до птахів:
Із краю кураю
Пташок викликаю:
– Летіть, жайворонки,
До нашої сторонки,
Спішіть, ластів'ята,
До нашої хати –
Весну зустрічати,
Зиму проводжати!
Діти вірили, що після таких закликів птахи і весна не забаряться. А щоб пернатим друзям не було сутужно, залишали для них крихти своїх коржиків, а іноді і цілих "жайворонків”, повісивши їх на гілочки дерев.
Соловейко. Назва цієї маленької співочої пташки походить, як вважають мовознавці, від давньоруської славій – той, хто співає пісню-славу Богам. Недаремно соловей, як і інші великі птахи, вважається віщим пташком, про свідчить пісня:
Соловейко маленький,
В тебе голос тоненький,
Скажи, де мій миленький?
Віщий співець Боян у «Слов о полку Ігоревім» названий «соловієм старого часу». Про те, що соловей здавна вважався символом співучості та красномовства, свідчить ім’я новгородського жерця Богомила, який "сладкоречия ради наречен Соловей» (Іоакимивський літопис).
Соловей – провісник Богині Весни: його спів (давньоруське щекот) завжди сприймається як щасливий Божий знак, а відсутність співу солов’я свідчить про передчуття біди.
Шевченкове «соловейко в темнім гаї сонце зустрічає» має глибинну народно-світоглядну основу, яка пов’язує солов’я з сонячним Божеством. Соловей називається «птицею рахманнною» (від рахманів, брахманів), тобто птахом жрецької верстви, «Божою», «святою пташкою». Усі слов’янські народи шанували солов’я, весняними вечорами виходили на вулиці, в садочки, щоб послухати спів цього улюбленця Богинь Лади і Лелі, співця любові і щастя.
На Київщині, (с.Зазим’я, Княжичі, м.Бровари) існують перекази, що відомий у билинах Соловей-розбійник – це язичницький жрець, який жив у Броварському лісі під Києвом. Він мав надзвичайно велику силу і був загрозою заїзджих християн. Жрець Соловей мав свої укріплення, контролював переправи на Дніпрі, звідки нападав на християнських попів і охрищених княжих дружинників. Соловей збирав своїх воїнів у Добрянському яру, де поруч на Лисій горі було язичницьке капище.
Пізніша християнська інтерпретація надала йому образу розбійника. Російський народний епітет Солов’я-розбійника «алатырец некрещеный» доповнює ці припущення і свідчить про язичницьке походження Солов’я, а також про символіку цих особливих птахів. Солов’ями були наповнені священні гаї, де стояли жертовники (пор. Камінь Алатир – вівтар) язичницьких святинь.
В Україні соловейко починає співати на початку травня, коли розцвітають сади. Про це в народі кажуть, що він починає співати, «як нап’ється води з березового листя». | 