|
Коли готи підступно розіп'яли Божа та його синів і воєвод, на підмогу антам прийшов не лише Велимир із смолянами. Не всидів у тихому, вічно теплому Вирії сам Бог сили та війни предужий Тур. Він злетів на землю і став у ряди воїв яко лицар землі слов'янської. Страшний був Тур у січі. Його дев'ятипудова булава нещадно трощила хижих нападників.
Одного разу Тур далеко заглибився в готські землі й самотужки, своєю страшною булавою розмахуючи, здобув готський город. Велика здобич трапилася йому до рук. Та його нічого не привабило - тільки одна юна полонянка, руда царівна на ім'я Гертруда. І закохався могутній слов'янський лицар-бог у тендітну чужинку.
Що полонило його в цій худорлявій невисокій невродливій діві? Ніжне біле лице з веснянками? Довге розпущене волосся кольору міді, що золотавими хвилями спадає на плечі і спину? Довжелезна голуба мантія, що волочиться по землі й була підбита хутром та підшита яскравою червоною підкладкою? Чи, може, йому були до вподоби її сірі очі, що світилися погордою? Хтозна... Тур узяв полонянку Гертруду собі в жони.
Всі слов'янські Боги з Вирію і весь слов'янський люд був проти такого злюбу. Але Тур не зважав. Він привіз юну жону до Антії, на берег річки Прип'ять, де збудував город Турів, а в ньому - розкішний терем з просторою градницею. І, відмовившись від Вирію, став жити Бог Тур на землі, серед людей, як звичайний воєвода.
Гертруду ж він любив палко й вірно. Користуючись цим, вона захопила з собою з Готії рідного брата, позмурого і злого, як стврий ворон, Карла, численних своїх осиротілих братиків і сестричок, племінників та інших родичів. Усі вони жили в палаці Тура, об'їдаючи городян.
Гертруда тримала біля себе багато слуг із слов'ян і всіляко знущалася над ними. Била їх, називала свиньми й вимагала рабської покори. Особливо ж терпіли мешканці города, коли Тур виїздив на полювання чи на війну. Тоді брат Гертруди - несамовитий Карло - забирався на сторожову вежу і звідти цілив з лука в людей, вбиваючи їх. А Гертруда наказувала запрягати у візочок городян, і вони мусили катати її.
З'являлвся Тур, і ніякі нарікання мешканців не зачіпало його серця. Він любив Гертруду, що народила йому четверо дітей.
Одного разу незліченні полчища кочівників напали на землю антів. Запалала Оратанія, залилася кров'ю. Тур зібрав дружину й рушив назустріч ворогам. У лютих січах здобув побіду й відігнав кочівників геть. Скрізь, де він проходив, повертаючись до Турова, слов'янська земля віншувала його як славного воїна і переможця.
Радісно зустрічав свого героя і весь Турів. Саме ж було свято Ярила. Біля капища, де палало жертовне вогнище, зібралася тьма людей.
Радісними вигуками, хдібом-сіллю, дарунками зустріли мешканці Тура. На його голову дівчата-огнищанки наділи терновий вінець як знак найвищої шани до великого воїна й охоронця. Піднесли йому й ріг старого запашного меду. Та недовго радів Тур. Серед ошатно вдягнених слов'ян Бог-воїн не помітив ні Гертруди, ні своїх дітей.
"Чом я не бачу ні жони, ні чад своїх тут? - запитав. - Хіба вони вимерли чи захворіли?"
"Ні, - почув тиху відповідь. - і жона, і діти твої живі-здорові. А немає їх, бо ніколи ще Гертруда не з'являлась на святах наших біля вогнища святого. Вона зневажає нас. Називає свиньми слов'янськими. А в твою відсутність, Туре, б'є нас, запрягає замість худоби у візок. Її ж брат полює на нас, як на звіра, і тішиться таким полюванням".
Почервонів од сорому й гніву Тур. До нього підійшов старий волхв і сказав: "Хай полуда спаде з твоїх очей, Туре, аби ти побачив, що жона твоя та її рідня - то Чорнобогове поріддя".
Метнувся в гніві Тур до свого палацу. І що ж він побачив у просторій гридниці? На царському троні гордо сидить Гертруда. примруживши від задоволення очі, слухає готські нудні пісні, що їх наспівують її численні родичі. Брат Карло теж гугнявить щось собі під ніс.
Та найприкріше Турові, що його діти також завзято підтягують чужинський мотив.
З погордою поглянула Гертруда на свого красеня мужа. Як і завжди, не підвелася, не привітала - звикла, що він падає перед нею навколішки, і пестить, і цілує запопадливо її тонкі руки.
Зупинила презирливий погляд на його терновому вінку. Вичікувала, коли Тур припаде до її руки. Та він стояв, могутній і величезний. Очі його палали червоним гнівом. Уперше він не бачив у Гертруді ніяких ознак вроди.
- Чом ти, жоно моя, і чада мої не вийшли до капища, до святого вогню Ярила?! - загримів дужий голос Тура.
Гертруда гидливо повела плечима:
- Він чужий і непотрібний нам, ваш Ярило.
- Але це свято всіх слов'ян! Ти мусиш, жоно, поважати мій народ, серед якого живеш.
Бліді щоки Гертруди вкрилися рум'янцем роздратування.
- Я ненавиджу твій народ! - відповіла холодно.
Окам'янів на якусь мить могутній Тур. По тому повернувся до найстаршого сина:
- А ти, сину, чом не йдеш на свято Ярила?
- Я теж... не люблю тих свиней... - зухвало мовив хлопчик, дивлячись на батька колючими оченятами.
Приголомшений Тур перевів погляд на доньок, що тулилися до матері, так само набурмосено поглядаючи на нього.
Ще повернув голову Тур і побачив, як усі родичі Гертруди дивляться на нього з лютим презирством.
- Я проклинаю усіх вас! - закричав таким страшним голосом Тур, що затряслися стіни палацу. Адже він був усе-таки Бог. І це в останню мить збагнула Гертруда. Та було вже пізно...
Тур здійняв догори руки, і за мить тіла присутніх почали хутко зменшуватись і вкриватися мишастою ворсою.
Гертруда і Карло перетворилися в довгохвостих сірих гидких тварючок - пацюків, що злодійкувато шаснули в темні закутки.
Всі родичі Гертруди - братики, сестрички, племінники - розбіглися вусебіч прудкими мишами.
А в дітей Гертруди і Тура замість рук виросли чорні голі крила без пір'я...
Так з'явилися на світ і розповзлися , розлетілися усюди щури-пацюки, миші та кажани, що їх готська злість спородила...
Легенда з книги С.Плачинди "Київські фрески" |
