|
Людська душа постійно потребує єднання зі світом, тому міф завжди буде органічною часткою культури. До світогляду українців увійшли вірування та уявлення багатьох поколінь, які жили на території сучасної України й належали до різних племен та археологічних культур. Давні збирачі, мисливці, рибалки, скотарі й землероби; тюрки, іранці, кельти і, звісно ж, слов'яни залишили відлуння своїх вірувань у тому багатогранному комплексі, який ми нині звемо українською традиційною культурою.
Проте для всіх традиційних культур у цілому світі спільною є спрямованість на поєднання трьох світів: минулого, сучасного й майбутнього. Усі культури будуються на шануванні померлих Предків, і саме від цієї шани залежать добробут і душевний спокій живих.
І не тільки тому, що старші "відгранювали" господарчий досвід чи "віддавали сили" дітям, коли ті були маленькими. Просто між поколіннями існує містичний зв'язок (незримий і пізнаваний через міфологічні образи). Померлі Предки відходять у потойбіччя і там приєднуються до всеблагого і всемогутнього начала. Тому, ідучи дорогою правди й шануючи тих, хто відійшов у Вирій, людина отримує захист і підтримку Світлих Сил. А вони, як свідчать міфи, завжди перемагають.
Ведмідь (Ведмедиця). Якщо у південних народів царем звірів вважався лев, то на наших слов’янських широтах царем звірів, безперечно, був ведмідь. Він є господарем лісу, покровителем полювання. Однак найпопулярнішим у слов’янській міфології була ведмедиця та її зв’язок із сузір’ям Великої і Малої Ведмедиць, Полярною зорею, Світовим Деревом і весною. Ці сузір’я символізують Богинь Рожаниць – Ладу і Лелю.
Здатність ведмедя впадати в зимову сплячку (на Здвиження) і пробуджуватися навесні (Масляна, Комоїдиця або Благовіщення) породила уявлення про нього як аналог умираючого і воскресаючого Бога. З ним у багатьох народів пов’язаний культурний герой, предок, родоначальник, засновник традицій, тотем. Ведмідь і людина в повір’ях слов’ян слов’ян вважалися родичами, бо ведмідь може ходити на задніх лапах, лазити по деревах, їсть таку саму їжу, як і людина (наприклад, мед), у нього схожі на людські ступні й пальці. Крім того, мисливці кажуть, що собака на ведмедя гавкає так само, як і на людину, а не так, як на інших звірів.
До того ж, ведмідь, будучи хижаком, ніколи не їсть людину і людям також здавна заборонялося вживати ведмежатину, носити одяг з ведмежачого хутра.
Як вважають дослідники, навіть ім’я ведмедя було табуйоване: назва ведмідь є лише своєрідним ім’ям-замінником «відаючий мед». Таких евфемізмів (слів замінників) щодо ведмедя є кілька десятків, серед них: сам, хазяїн, мельник, дідусь, чорний звір, кошлатий, косолапий, бурмило, старий та інші. Справжня назва ведмедя у слов’ян, як і романо-германців, могла бути ber, bar (пор. назву барліг – лігво бара-ведмедя).
В уявленнях жителів Карпат, ведмідь також постає могутнім лісовим мешканцем, царем звірів, якого вголос називати небезпечно. Тому цю тварину найчастіше кличуть "вуйком", "великим", "батьком", "Бурмилом", "старим", "мельником", "бортником", "лісовим чоловіком", у казках діє "Ведмідь-Набрід".
З ідеєю родючості, врожаю, народжуваності пов'язане рядження ведмедем під час весілля, Масниці, Великодня в українців, поляків, чехів, росіян, словаків. Під час похоронного рядження в українців Карпат чи не найпоширенішим був образ ведмедя. Він тут постає прародичем, тотемом, магічною твариною, символом плодючості, благополуччя та здоров'я. Ведмедем убирали, використовуючи вивернений кожух, шапку з "ухачами", вуха робили зазвичай із ложок. Обличчя при цьому чорнили сажею. Відомі дві форми забав із рядженим-ведмедем: це "полювання на ведмедя" й так звана "ведмежа комедія". Гра "полювання на ведмедя" відтворювала кілька сюжетів: блукання ведмедя "полониною" з прагненням його схопити собі на поживу "корівку" (котрусь із дівчат). Дівчата весело тікали від того, хто зображав ведмедя, а в цей час, "розбуджені" звуками трембіти, з'являлися "пастухи" з рушницями, які "переслідували" "ведмедя" і, зрештою, "вбивали" його.
Інша гра відтворювала виступ "ученого ведмедя", якого приводили "комедіяші". Вони й побрязкували перед "ведмедем" "грішми" (камінцями) в полумиску, заохочуючи його до танцю.
"Ведмідь" танцював, припрошував до танцю дівчат і молодиць, дотепно жартував із ними. Сама гра була імпровізованою, комізму могли додати сам "ведмідь", "комедіяші" чи інші учасники забави.
Чому під час похоронного обряду в наших предків з'являється ряджений ведмідь? Відповіді на це "темне" питання можна пошукати у звичаях досить далекого від нас сибірського народу — кетів.
Убиваючи на полюванні ведмедя, кети ніжно називали його "старим", умовляли не сердитись і запрошували в гості. Перед тим, як обдирати шкуру, відрубували праву передню лапу й ворожили за її допомогою, вгадуючи, хто з померлих родичів прийшов до них у ведмежому образі. Щоразу, кидаючи лапу на живіт ведмедя, запитували, з якого роду померлий, хто він. Ствердну відповідь означала лапа, що впала "долонею" догори. Після такого ворожіння праву ведмежу лапу зберігали як амулет.
За давніми уявленнями, перший ведмідь був богом. В одній з українських легенд, записаних на Харківщині, "старий дід" робить чоловіка спочатку богом, а потім ведмедем: "... ведмеді від людей пішли плодиться, від того чоловіка, що був богом". У сибірській та північноамериканській традиціях існувало вірування, що душі най- могутніших шаманів мали здатність набувати ведмежої подоби. Шаман не тільки ототожнював себе з ведмедем, а й наділяв "ведмежими" рисами учасників ритуалу. Перевертнів-ведмедів знають й інші народи. У східних слов'ян поширені уявлення про ведмедів-перевертнів, якими перекидаються чарівники, або ж про людей, зачаклованих у ведмедів. Найчастіше перетворення відбувається під час весілля, оскільки саме цей обряд належить до ритуалів "переходу", коли людина, за стародавніми уявленнями, перебуває на межі — "світів", соціальних станів, різних родів... Тому саме в такий день найлегше нашкодити, чинячи всілякі метаморфози.
У легендах багатьох слов'ян ведмедем стає чоловік, покараний Богом за якусь провину.
Ведмідь користувався великою пошаною у власників худоби, бо вважався охоронцем домашніх тварин. Його кігті, лапи, голова часто служили оберегами, які чіплялися в стайнях чи хлівах для забезпечення здоров’я худоби. Якщо господар не мав справжніх амулетів, він замовляв їх зображення з глини, воску або дерева. Шерстю ведмедя обкурювали курники, хліви.
Ведмедю притаманна шлюбна символіка: спеціально ряджені у ведмежі шкури на весіллях здійснювали магію родючості. У Росії мати зустрічає молодих після вінання у вивернутій хутром назовні ведмежій шкурі, в Україні – у овечому кожусі, що симовлізує богатство і родючість.
Вважалося, що жінка виліковується від беспліддя, якщо через неї переступить ведмідь. При зустрічі з ведмедем у лісі, жінка показувала йому груди, бо вірили, що ведмідь жінку не чіпає.
У «Ведмежі дні» (на Калиту, Велесовий тиждень, Масляну) господині випікали хліб і підкидали його в димохід «для ведмедя». Це, безперечно, є свідченням того, що ведмедя вважали першопредком, адже піч і димар є тим місцем, біля якого оселялися Предківські душі. Цю ж думку можуть засвідчити й інші вірування: цього дня не перуть, не прядуть, а також не ремонтують старого взуття. Саме цих робіт, щоб пошанувати предків, не виконують і в інші поминальні дні, боячись засмітити очі померлим родичам.
Образ ведмедя бачимо в лікувальній і любовній магії та в народному соннику. Якщо дівчині присниться ведмідь — хай чекає нареченого. Якщо уві сні вона їстиме ведмежатину — буде весілля в родині. Шерстю ведмедя обкурюють хворих — від переляку та від лихоманки. У замовлянні від зурочень ведмідь на своєму хребті відносить хворобу "в темні ліси, на тряскі болота". Кігті й шерсть ведмедя використовували також і як оберіг від лихого ока. Коли "ломить кості" чи при обмороженні — хворі місця натирають ведмежим салом. Ним же мастять лоб, щоб мати добру пам'ять. А подекуди вірять, що, з'ївши ведмеже серце, можна зцілитися від усіх недуг відразу.
...ведмеді пішли від роського перевізника.
...Звали його, кажуть, Весел. Бой справді був неабиякий витівник. А ще вмів руками ловити рибу, заворожуючи її. І завзято бортничав, через що його прозвали Медвяником. Ще мав таку звичку: лякати під вечір пізнього подорожнього. Одного разу, коли сонце вже сховалось за борами, помітив Медвяник, що в сутіні до перевозу наближається якийсь чоловік. "От я йому покажу, як пізно ходити!.." Накинув на себе Весел вивернутий кожух, зачаївся в кущах за вербою. Тільки-но порівнявся з ним подорожній, як Весел вискочив з-за верби і, здіймаючи догори руки з волохатими рукавами, погрозливо заревів.
А подорожній зовсім не злякався (бо то був Сварог, що ходив од села до села й навчав людей ковалювати), лише спокійно проказав:
- Ось так, чоловіче добрий, ревтимеш увесь вік свій та людей лякатимеш.
І тої ж миті приріс кожух до тіла Весела, і став перевізник-витівник могутнім незграбним волохатим звіром, що любить мед і рибу та вміє з людьми ладити, бо ж їхнього роду він.
І назвали роси цього звіра ведмедем. Відтоді й пішли ведмеді на землі.
Кабан (вепр, свиня). Ця тварина, як свійська, так і дика, символізує пробудження творчої світлоносної сили природи. На практиці свиня – характерний символ осідлого хліборобського народу, на відміну від вівці – символу кочового способу життя. Отже, свиня вважається показником багатства й достатку. В арійських народів свиня або кабан символізували втілення хлібного духу.
Культ свині був поширений на різних територіях ще з V тисячоліття до н.е. Серед трипільсько кукутенських археологічних знахідок, датованих цим часом, є глиняні скульптурки поросят із втиснутим у них зерням. Серед археологічних пам'яток скіфських курганів знайдено фігурки свиней, виготовлені із золота.
У багатьох народів збереглися фольклорні порівняння сонця або зірок із золотою свинкою. У германців на вепрі виїздять Бог весни Фрейр і Богиня Фрейя (слов’янська Прія). Чехи напередодні Різдва виводять дітей на вулицю і показують зірку Звіриницю (Венеру), говорячи при цьому: «Vot zlate prasatko» (Ось золоте поросятко). Слов’яни на Різдво не сідають їсти, доки не з’явиться Зоря, а хто витримає, той побачить «золоте поросятко».
На Різдво шведи і датчани випікають коровай у вигляді кабана і називають його «святочним вепром». До тіста цього короваю обов’язково додають зерно з останнього снопа. Частину цього святочного вепра з’їдають, а частину домішують до посівного зерна. Естонці також випікають «різдвяного вепра», а подекуди на новоліття (в березні) готують «березневе порося», яке господиня вирощує спеціально таємно від усієї родини. В Україні істочки з різдвяного поросяти закопують у потаємне місце для підвищення плодючоті поля. Болгари і серби випікають із тіста різдвяне печиво у вигляді свиней, яке називають божура, божуриця.
Християнство принесло негативне забарвлення образу свині, створивши байку, нібито свиня постійно розривала солому, в яку було загорнуте намовля-Христос, коли його переховували від слуг царя Ірода. Християнська уява вселила в свиню різних «бісів», «чортів» та інших негативних, з її очки зору персонажів. Однак, незважаючи на це, землеробські народи з повагою ставилися до свині завжди, не відмовляючись від неї і сьогодні.
Свиня з поросятами у вітогляді слов’янських племен ототожнювалась з місячним культом Богині-матері, а вепр – з початком сонячного круга (Різдвяним святом Кола Сварожого). Не випадково у Давній Русі свиняча голова була обов'язковою весільною стравою. її подавали на стіл, обкладену червоними стрічками — символом дівоцтва. Наречена мала скуштувати хоча б один шматок: за повір'ям, це забезпечувало велику кількість і здоров'я майбутніх дітей. У деяких місцевостях України народження дитини так і пояснювали: "Свиня дитину принесла", а вагітним жінкам, щоб пологи пройшли добре, заборонялося штурхати ногою свиню. Ототожнення жінки-матері зі свинею бачимо в багатьох зразках в українському фольклорі. Наприклад, у народі й досі побутує така традиція: матері, в котрих померли маленькі діти, не їдять яблук до першого (яблучного) Спаса. Вважається, що на це свято малечі на тому світі роздають золоті яблука. Дитині, мати якої не дотримувалася заборони, не дадуть яблук, а скажуть: "А твоє яблучко свиня з'їла".
«Свинка-золота щетинка» наших казок уподіюнюється сонячним променям. А слов’янський фольклорний Овсень, який їде на золотій свинці – аналог германського Фрейра. Обидва Божества згадуються в день зимового сонцевороту.
Кабан, його ікла та щелепи позначали культові місця Бога-громовержця Перуна. Їх також широко застосовували як обереги, виготовляючи спеціальні амулети, намиста тощо.
Припускають, що первісно існувала міфологема «вепра початкового часу», який на Різдво сонця виходить з бещмежного океану (первісного хаосу), щоб почати свй щорічний круг вічного повернення ладу (космосу).
Олень – цар рогатих тварин. Його роги водночас схожі на крону гіллястого дерева, що створює уявлення про роги-промені. Недаремно олень порівнюється з сонцем та його промінням. Він перевозить душі до Сварги (Раю).
Олениці (лосихи) були також найдревнішим символом Богинь-Рожаниць, що широко відображено в ювелірному і культовому мистецтві. Золоторогий олень слов’янських казок – втілення сонячного світла – поширений образ і в обрядовому фольклорі (весільних піснях, колядках тощо):
В чистім полі все полин-трава,
В тім полину ходить білий олень,
Білий олень – золоті роги...
Використані джерела: С.Плачинда "Київські фрески"; Г.Лозко "Українське народознавство" |
