Каталог статей

Григоренко Ліна Володимирівна.

Завідуюча бібліотекою

Уманської загальноосвітньої

школи І-ІІІ ступенів № 1 ім. О.С. Пушкіна

Уманської міської ради Черкаської області.

Письменники Черкащини

Валентина   Михайлівна   Коваленко – філолог за фахом,  учитель і письменниця  за покликанням.

         Народилася   в  1964 р.  на Черкащині  в  селі  Самгородку   Смілянського району   в   селянській родині   Михайла Федоровича  та  Лідії  Федорівни  Чуйченків.

         В 1989 р. закінчила Черкаський педагогічний інститут. Нині працює викладачем в Черкаському національному університеті    ім. Б.Хмельницького. Всю свою снагу і талант намагається перелити в дитячі душі - навчає їх творити словом красу. Видала кілька поетичних збірок: «З любові» (1993 р.), «Перевесла істин» (1996 р.),   «Приворот-зілля» (1997р.), а також спробувала себе в прозі («Вовчик» 1999 р.).

Член Національної спілки письменників України з 1998 року.

         Кузьменко Валентина Федорівна народилася  8 серпня 1944 р. в селі Моринці на Черкащині. Звісно, все в цьому селі жило і дихало Шевченком, тож не обминула мистецька доля і Валентину.

         Минав час. Закінчила вона середню і музичну школи у Звенигородці, а також вищі літературні курси при Літературному інституті ім. М.Горького в Москві. Працювала в товаристві книголюбів, літературним консультантом обласної письменницької організації.

         Ще   в   роки   юності   майбутня письменниця    чітко визначила для себе орієнтири творчого пошуку, її перу належать збірки поезій «Квітка любові», «Колискова для матері», «Моринські барвінки» в художньому оформленні автора.

         В своїх поетичних творах та малюнках Валентина Кузьменко оспівує красу навколишнього світу, щастя, життя людини, її надії і сподівання, перше кохання. Її поезія оповита життєрадісним буттям, надією на краще, романтизмом.

         Кикоть Валерій Михайлович народився 29 липня 1961 року в селі Червона Слобода на Черкащині в сім'ї робітників. Закінчив Київський державний університет імені Т.Г.Шевченка та аспірантуру при університеті. Працював військовим перекладачем у країнах Африки, викладачем у вузах Черкас, здійснював ділові подорожі по США та інших країнах.

         У 1998 р. Валерій Михайлович став членом Національної Спілки письменників України. Згодом, у 2003 р., стає членом Національної спілки журналістів України. Автор книг «Вірші. Переклади» (1994), «Промені самотності» (1998), «Один аспект мого життя» (2001), «Королева дощу» (2002), публікацій в поетичних колективних збірках, у газеті «Літературна Україна», журналах «Холодний Яр», «Сова», «Політика і Культура» та в інших періодичних виданнях.

Захарченко Василь Іванович народився 13 січня 1936 року в селі Гутирівка на Полтавщині в сім'ї колгоспників. За­кінчив факультет журналістики Київського державного університету (1958). Лауреат Державної премії імені Т.Г.Шевченка, літературних премій ім. Ю.Яновського, А.Головка. З 1958 року - на журналістській роботі: літературний працівник Кременчуцької міськрайонної газети в Полтавській області, з 1968 року — кореспондент обласних газет «Черкаська правда» (нині «Чер­каський край»), «Молодь Черкащини», «Нова Доба».

    Головні теми газетних публікацій — відродження національної культури, мови, кра­щих українських традицій, діяльність навчальних закладів, демократичний розвиток суспіль­ства, краєзнавство, розповіді про видатних людей краю, аналіз причин негативних явищ у суспільному житті. Автор багатьох книг. Серед них — «Співучий корінь» (1964), «Стежка» (1968), «Дзвінок на світанні» (1981), «Лозові кошики» (1986), «Прибутні люди» (2000), «Довгі присмерки» (2002) та ін.

    Член Національної спілки письменників України з 1982 р.

         Віргуш Наталя Василівна народилася 15 лютого 1948 року в місті Зборові на Тернопільщині в сім’ї службовця. Дитячі та юнацькі роки пройшли в Прилуках на Чернігівщині.

1966 року закінчила середню школу, а згодом - філологічний факультет Черкаського педагогічного інституту.

У 1971 році виходить в світ перша її збірка «Роменовий вир». Через рік Наталя Василівна стає членом Національної спілки письменників України, працює в редакції газети «Молодь Черкащини», а зараз – «Черкаської правди».

Поетичне сприйняття світу, художнє переосмислення подій виливаються в письменниці у хвилюючі вірші. З’являються книги: «Стривожені птахи» (1973), «Промінь поля» (1985), «Відкритий світ» (1988), «Спіралі часу» (1990), «Очищення» (1996), «Обереги любові» (2002) та інші.

Весняний вир ніжних почуттів, щирий ліризм, колоритний живопис поетичного письма знайде читач у збірках поетеси з Черкас.

      Людмила Василівна Тараненко народилася  11 жовтня 1948 р. в місті Сміла Черкаської області. Закінчила Смілянський технікум харчової промисловості та Черкаський державний педагогічний інститут. Працювала інженером. З 1988 по 1992 рр. – кореспондент-організатор Бюро пропаганди художньої літератури в Черкаській області. З 1992 по 1999 рр. – голова Черкаської організації НСПУ, секретар Національної спілки письменників України, головний редактор журналу «Холодний Яр».

Черкаська поетеса друкувалася в періодичних виданнях України, Росії, Білорусії, Польщі, Канади. Автор прозової збірки «Квиток до Калинівки» (1987) та поетичних книжок: «Материнка» (1979), «Мій світлий день» (1985), «Подароване літо» (1991), «Терези» (1994), «Ненамолений храм» (1997).

Заслужений працівник культури.

         Михайло Федотович Слабошпицький народився 28 липня 1946 року в селі Мар’янівка Шполянського району на Черкащині. Закінчив Київський державний університет у 1971 році. Працював у редакції газети «Молода гвардія», зав. відділом критики газети «Літературна Україна».

Михайло Федотович - письменник, літературний критик, журналіст, мистецтво-знавець. Автор понад двох десятків книжок, серед яких: «Літературні профілі», «Роман Іваничук», «Василь Земляк», «Тодось Осьмачка». Широку популярність письменникові принесли роман «Марія Башкирцева», а також романи і повісті «Никифор Дровняк із Криниці», «Душі на вітрах», «Українець, який відмовився бути бідним» та інші.

М.Слабошпицький пропагує меценатство і сам є меценатом. Часто буває на Черкащині.

Як організатора і виконавчого директора Ліги українських меценатів, його можна часто зустріти в найвіддаленіших сільських школах. Він – учасник багатьох наукових конференцій, культурологічних дискусій, «круглих столів», творчих зустрічей.

Письменник очолює Міжнародний конкурс з української мови імені Петра Яцика.

Михайло Слабошпицький багато пише для дітей: «Озеро Олдан», «Папуга з осінньої гілки», «З голосу нашої Кліо», за яку здобув премію «Берег надії» ім. В.Симоненка у 2003 р., «Норвезький кіт у намисті», «Українські меценати: Нариси з історії української культури».

Слабошпицький – лауреат багатьох літературних премій: імені Л.Українки, Т.Шевченка, В.Симоненка, О.Пчілки, О.Білецького, М.Трублаїні, «Тріумф».

Зараз мешкає в місті Києві.

Хименко Андрій Іванович, літературний псевдонім - Андрій Химко, народився 27 липня 1919 року в селі Адамівка Чигиринського району тоді Київської, а тепер Черкаської області, в селянській родині.

З 1928 по 1935 рр. навчався в Адамівській неповній середній школі. В 1935 р. вступив на робітничий факультет при Черкаському педінституті, далі навчався в Черкаському медичному технікумі.

У 1944 р. А.Хименка за «співробітництво» з окупаційною владою було заарештовано і засуджено до 10 років виправно-трудових таборів і 5 років ушкодження прав. У 1956 р. був реабілітований. Влітку 1964 р. повернувся в місто Черкаси.

До війни друкувався в Черкаській періодиці: «Прапор комуни», «Черкаська правда», «Піонер». Під час заслання активно писав і перекладав, але більшість накидок новел, романів, поем, віршів та повістей були вилучені у 1949 р. і прикладені до матеріалів слідства.

Перша друкована книжка Андрія Химка «Засвіти» – перша книга трилогії про Івана Сірка – побачила світ у видавництві «Український письменник» в кінці 1990 р. ще за життя автора.

8 грудня 1991 р. письменника не стало.

Після його смерті виходять в світ такі книги: «Між орлами і півмісяцем», «Під Савур-могилою», «У пазурах вампіра», «Анти».

У 1995 р. Андрій Химко посмертно  прийнятий до Спілки письменників України.

Микола Тодосійович Негода – поет, прозаїк, драматург, заслужений діяч мистецтв України - народився 9 січня 1928 р. в селі Бузуків на Черкащині. Пережив голодомор 1932-33-х років, дошкільником перебував у дитбудинку. Освіту здобував у Бузуківській початковій, потім у Степанківській семирічній школі.

В роки війни Микола Тодосійович був зв¢язковим антифашистського підпілля, бійцем 2-ої роти Холодноярського партизанського загону під командуванням П.Дубового. Нагороджений орденами Вітчизняної війни, «За мужність», «Знак пошани» (двома).

Після війни поет працював у редакціях газет, закінчив у 1956 р. Московський літературний інститут ім. Горького, того ж року став членом Національної спілки письменників України.

Микола Негода є автором поетичних збірок «Ростуть сини», «Зерно на долоні», «Промовляють очі», драматичної поеми «Дума про Кобзаря», історичної драми «Гетьман», романів «Холодний Яр», «Отаман Мамай», «Божа кара», «Сповідь перед собою».

Лауреат літературної премії «Берег надії» ім. В.Симоненка.

Поліщук Володимир Трохимович народився 1 січня 1954 р. в селі Сердюківка Смілянського району на Черкащині в сім'ї вчителів. Закінчив філологічний факультет Черкаського держав­ного педінституту (1979), аспірантуру інституту літератури Національної академії наук України (1991), кандидат філологічних наук, професор, був ректором, а нині викладач Черкаського національного університету ім. Б.Хмельницького. Лауреат української літературної премії ім. Д.Нитченка (2000), член Національної Спілки письменників України.

Володимир Трохимович друкується в пресі з 1980 р. Головні теми публікацій — літературне та історичне краєзнавство, відновлення призабутих імен діячів літератури, історії, культури краю, проблеми мовної політики. За­ступник голови обласного Шевченківського комітету, голова конкурсної комісії з прису­дження обласної премії «Берег надії» імені В.Симоненка, член Черкаської міської топоні­мічної комісії.

В.Поліщук є автором книг «Слава не вмре, не поляже» (1996), «Василь Захарченко» (1997), «Вінок лавровий, вінок терновий» (2001) та ін.

Член Національної спілки журналістів України з 2002 р.

Олександр Іванович Прилуцький народився 14 березня 1962 р. в селі Івахни Монастирищенського району на Черкащині. Закінчив місцеву школу, працював у закладах культури, захоплювався мандрівками, туризмом.

Майбутній письменник здобув фах вчителя української мови та літератури, закінчивши Черкаський педінститут. Згодом, за підтримки найближчих людей,    створив приватне видавництво «Відлуння».

Олександр Іванович є автором більше 10 дитячих книжок, адресованих здебільшого малюкам дошкільного і молодшого шкільного віку: «Віршовані загадочки для Петруся й Наталочки», «Арифметика сороки», «Школа сойки», «Загадочки квочки», «Справжні козаки», «Васько» та ін. Усі вони надруковані в Черкасах, де й мешкає автор.

Іван Семенович Дробний наро­дився 16 січня 1931 р. в селі Богуславець Золотоніського району на Черкащині. Початкову освіту здобув у рідному селі, середню – у сусідньому Вознесенському. Після закінчення філологічного факультету Черкаського педінституту (1954 р.) вчителював у Шполянському районі (с. Киселівка). З 1962 р. живе в Золотоноші.

Іван Семенович працював спершу в училищі механізації ви­кладачем, пізніше - інспектором шкіл у відділі народної освіти, а потім - заступником директора середньої школи № 6.

Початком своєї літературної роботи Іван Дробний вважає 1954 рік, коли в обласній газеті «Черкаська правда» були надруковані його вірші. Згодом він став автором поетичних збірок «Добридень, люди!» (1962), «Білий світ» (1976), «Троїсті музики» (1983), «Бла­китне дерево Дніпра» (1988), «Груша серед поля» (1996), автобіографічної повісті «Хата з лободи», вибраних творів «Вереснева золота печаль» (2005).

У 1977 р. поет був прийнятий до Спілки письменників України. В 1998 р. став лауреатом обласної літературнопубліцистичної премії імені В.Симоненка «Берег надії».

Григорій Юхимович Діхтяренко народився 9 січня 1950 р. в с. Вільшанка Уманського району на Черкащині у багато­дітній сім'ї вчителя.

За фахом - вчений-агроном. Працював агрономом, заступни­ком голови правління господарства, на виборних посадах, у громад­сько-політичних організаціях.

У 1994 р. Григорій Юхимович був обраний народним депутатом України. Брав участь у розробці та прийнятті Кон­ституції України. Нині працює начальником відділу управління Національного банку Украї­ни в Черкаській області. Живе у місті Черкаси.

Григорій Діхтяренко - член Національної Спілки письменни­ків України. Автор збірок поезій: «Благословляється на світ» (1993), «Віднахо­джу свій день» (1995), «Душа у слова на сторожі» (1996), «Розбуджені віт­ри», «Скиба» (2000), «Виміри» (2002).

     Іван Петрович Чучмій  народився 12 грудня 1934 р. в селі Зеленьки Миронівського району на Київщині. Закінчив Українську Академію сільськогосподарських наук. Згодом став доктором сільськогосподарських наук, професором Уманського аграрного університету, автором численних наукових праць. Лауреат Державної премії, премії ім. В.Я. Юр’єва АН України.

Іван Чучмій писав гумористичні твори, друкувався в періодиці. Вида­в  збірки гуморесок «Смійтеся, добрі люди!» (1998), «Смішне сьогодення» (2000), «Усміхні­мось, браття» (2002), підготував до друку чет­верту збірку під назвою «Нудьгувати ніколи». Помер 19 січня 2004 р.

   Прозаїк, поет, публіцист Володимир Григорович Рутківський народився  18 квітня 1937 р. в селі Хрестителеве Чорнобаївського р-ну на Черкащині в родині вчителів. Після середньої школи навчався в Одеському політехнічному інституті, а також - на Вищих літературних курсах у Москві, які закінчив у 1975 р. Працював апаратником на Одеському суперфосфатному заводі, згодом - літпрацівником багатотиражки, кореспондентом та редактором Одеського облтелерадіокомітету, відповідальним секретарем Одеської обласної організації НСПУ.

Літературну діяльність Володимир Григорович розпочав як поет, видавши збірки «Краплини сонця» (1966), «Плоти» (1968), «Повітря на двох» (1973), «Рівновага» (1976), «Знак глибини» (1987). Він також є автором книг прозових творів: повісті «Ганнуся» (1977), повістей-казок «Бухтик з тихого затону» (1981), «Гості на мітлі» (1988), «Намети над річкою», «Канікули у Воронівці» (1989), книги нарисів «Земля майстрів» (1985), повісті-легенди «Сторожова застава» (2001), роману у трьох книгах «Сині Води» (2004).

З 1969 р. В. Рутківський став членом Національної спілки письменників України.

Слава прийшла до Рутківського досить пізно: довгі роки його твори не друкувалися, видавництва знаходили різні причини для відмови. Тож зараз Володимир Григорович багато працює над створенням нових книжок для дітей, нібито надолужуючи той втрачений час, коли йому ставилися перешкоди. Так, нещодавно в світ вийшли історичний роман «Джури козака Швайки» (2007), повісті «Потерчата» та «Характерники» (2008).

Володимир Рутківський удостоєний кількох літературних відзнак, зокрема, премії ім. Лесі Українки (в 2002 р. за повість-легенду «Сторожова застава»), премії ім. М. Трублаїні та ім. В. Близнеця «Звук павутинки».

Відома дитяча письменниця, лауреат літературної премії ім. Володимира Короленка Майя Флорівна Фролова народилася 6 січня 1931 р. в місті Сміла на Черкащині. Батько письменниці, Флор Лепешко, працював тоді відповідальним секретарем смілянської районної газети «Червоний стяг». У Смілі й пройшло її дитинство. Згодом сім’я переїхала до Західної України.

Закінчивши школу зі срібною медаллю, Майя Фролова вступила до Чернівецького університету на факультет російської філології, який закінчила у 1955 р. Вийшовши заміж, майбутня письменниця, через постійні відрядження чоловіка, за професією військового, долає тисячі кілометрів уздовж і впоперек колишнього Радянського Союзу: Москва, Магадан, Владивосток, Грузія, Далекий Схід... Працювала редактором книжкових видавництв у Москві, Магадані, в радіокомітеті у Владивостоці.

В 1971 р. Майя Флорівна стала членом Спілки письменників України. А в 1972 р., на запрошення та за клопотанням відомого черкаського письменника Миколи Негоди, вона з доньками переїздить із Грузії до Черкас, де нині і мешкає.

Літературну творчість Майя Фролова розпочала в 1962 р. Саме тоді вийшла її книга для дітей молодшого віку «Солнечная Северяния». Пізніше з’являються книги для дітей старшого віку: це повісті «Задумайся о себе» (1978), «А-у, мама!…» (1979), «Над Тавдой-рекой» (1980), «А вы мне - кто?» (1984), «Весенний коридор» (1986), «Девочка, которая придумала себя» (1987), «Не спеши становиться на колени…» (1989), «Найди меня, мама!» (1995), «Де народився, там і згодився: Дітям та дорослим про ностальгію» (2001), «Мальчики, любите девочек! Атас!» (2003).  

Нещодавно в світ вийшло кілька нових книг письменниці – «Повести и рассказы» і «М’яч у піднебессі».

Усі книги Майї Фролової – про дітей і адресовані насамперед дітям. В них вона торкається проблем, які найбільше хвилюють дітей, підлітків, молодь. А проблем, як виявляється, дуже багато: шкідливі звички, погані компанії, наркоманія... А ще персонажі її книг шукають відповіді на важливі для підлітків питання: що таке щастя і справжня любов? чи можна уникнути конфлікту з батьками? у чому сенс людського життя?

Понад 35 років Майя Флорівна керувала літературно-творчим гуртком «Пегасик» в Черкаській обласній бібліотеці для дітей і продовжує  опікуватися ним сьогодні.

Дмитро Семенович Чередниченко народився 30 листопада 1935 р. в селі Межирічі Канівського району Черкаської області. В 1953 р. закінчив Межиріцьку середню школу і вступив до Київського педагогічного інституту. В 1957-1963 рр. вчителював на Канівщині й Васильківщині, згодом працював у пресі та видавництвах. З 1991 по 2002 рік редагував українознавчий часопис «Жива вода».

Проявив себе як талановитий поет, прозаїк, перекладач, педагог, мистецтвознавець, громадський діяч.

Він є автором поетичних книжок «Отава» (1966), «Межиріч» (1974), «Золоті струни» (1981), «Сад» (1983), «Рось» (1985), «Доброю любов'ю» (1986), «Неопалима колиска» (1987) та ін.

Двадцять років свого життя Дмитро Семенович присвятив праці над українським букварем «Материнка» (1992). Разом із своєю дружиною, Галиною Кирпою, яка також є письменницею, уклав чотири шкільні читанки «Ластівка», «Біла хата», «Писанка» (1992), «Зелена неділя» (1993).

А ще Дмитро Чередниченко – автор досліджень про Павла Чубинського, Василя Сухомлинського, Кирила Стеценка та інших діячів української культури.

Дмитро Семенович є лауреатом багатьох премій, а саме: премії ім. Павла Чубинського (1992), ім. Максима Рильського (1994), ім. Івана Огієнка (1996) та премії Литовсько-Українського культурного Фонду ім. Тараса Шевченка (1999).

Член Спілки письменників України.

Дмитро Семенович багато пише для дітей і про дітей. Для юних читачів він створив півтора десятка книжок віршів, оповідань, казок, серед яких: «Щедринець» (1968), «У країні майстрів» (1974), «Священна діброва» (1995), «Гарна моя казочка?» (1998), «Вишневий острів. Три повісті для дітей» (2001), повість «Камінь-дерево» (2003), збірка казок, притч та оповідань «Летюча ящірка» (2003), «Горобець-хвастунець» (2005).

   Відома українська письменниця Олена Журлива (справжнє ім’я Олена Костянтинівна Котова) народилася 24 червня 1898 р. в м. Смілі на Черкащині в багатодітній сім’ї сільського вчителя. У 1922 р. закінчила Київський інститут народної освіти, одержала диплом кандидата філологічних наук. Тривалий час викладала в Києві, Москві, Дніпропетровську й Кіровограді. Працювала в редакціях.

Природа щедро обдарувала Олену Журливу: в молодості вона чудово співала й гастролювала по Україні з концертами як відома поетеса-співачка. А в театральний сезон 1929-1930 рр. її було запрошено до столичної Харківської опери. Та все ж, основним її покликанням була поезія. Писати вірші вона почала рано: перший вірш «Чогось нема, чого – не знаю» побачив світ у «Рідному краї», коли юній поетесі минуло лише 11 років.

Перша збірка поезій Олени Журливої «Металом горно» побачила світ у 1926 р. На тексти її творів  композитори П. Козицький і В. Косенко створили пісні.

А через чотири роки вийшла нова книжка віршів «Багряний світ». Після того в творчості поетеси була тривала перерва. У 30-х роках її безпідставно заарештували і засудили як «ворога народу». Олена Журлива надовго замовкла як митець. В концтаборах було підірване її здоров’я, непоправного удару зазнав її ліричний талант.

27 лютого 1957 р., в зв'язку з реабілітацією поетеси, Спілка письменників України поновила Олену Журливу в своїх лавах і сприяла виданню збірок її віршів. В світ виходять «Поезії» (1958), «Земля в цвіту» (1964), «Червоне листя» (1966).

Найбільше поетичний хист Олени Журливої розкрився у віршах, адресованих найменшим читачам: «Хто знає, як рік минає?» (1959), «Голуби» (1962), «Ой, літечко, літо» (1964), «Хазяєчка» (1966), «У нашої Наталі» (1969), «На зеленому городі» (1974).

Її твори показують, як добре поетеса знала дитячу психологію, розумілася на дитячих проблемах і питаннях виховання, вміла сказати дотепне, зігріте гумором, слово.

Марина Степанівна Павленко народилася 30 березня 1973 р. в селі Старичі Яворівського району Львівської області в учительській родині. У дворічному віці переїхала з батьками на Черкащину. Протягом 1991–1996 рр. здобувала вищу педагогічну освіту в Уманському державному педагогічному інституті (нині – університеті) ім. Павла Тичини. З 1995 по 2000 рр. працювала вчителькою початкових класів Уманської міської гімназії. З 2000 року – викладач кафедри української літератури й українознавства Уманського державного педуніверситету імені Павла Тичини. Кандидат педагогічних наук, доцент, автор багатьох наукових публікацій, методичних рекомендацій «У країні Лісових Дзвіночків» (2002) і монографії «Тичининська формула українського патріотизму» (2002), за яку удостоєна літературної премії «Благовіст». Упорядник спогадів про Павла Тичину «З любов’ю і болем» (2005).

Марина Павленко має багато публікацій у періодичній пресі, мистецьких часописах («Березіль», «Кальміюс», «Дзвін», в тому числі у тих, що видаються за кордоном: вірменському – «Гарун», в італійському – «Артекультура», в німецькій «Соборності»), альманахах та колективних збірниках. З 1997 р. Марина Павленко є членом Національної спілки письменників України.

Відзнаки:

Марина Павленко є переможницею багатьох літературних конкурсів, а саме:

• «Гранослов» (Київ, 1996, 2002);
• «Привітання життя» (Львів, 1996);
• Української бібліотеки у Філадельфії (США, 1998);
• на кращу поему, присвячену річниці незалежності України (США, 2000);
• «Смолоскип» (Київ, 2000, 2001, 2002);
• «Коронація слова» (Київ, 2004);
• Світової федерації українських жіночих організацій (СФУЖО) (Канада, 2005);
• Всеукраїнського конкурсу сучасної новели ім. Валеріана Підмогильного (2006);
• «Портал» (2006);
• міжнародного конкурсу ім. Богдана-Нестора Лепкого (Львів — Париж — Цвікау, 2007);

Вона є лауреатом літературної премії «Благовіст», українсько-німецької премії ім. Олеся Гончара й літературної премії ім. Михайла Чабанівського.

     Основні твори:

• книжки поезій: «Бузкові зошити» (1997), «Чар-папороть» (2002), «Душа осики» (2006);
• книжка «дорослих» оповідань «Як дожити до ста» (2004), удостоєна Міжнародної недержавної україно-німецької премії ім. О. Гончара;
• романи для підлітків «Русалонька із 7-В, або Прокляття роду Кулаківських» (2005) (ця книжка разом зі збіркою «Як дожити до ста» удостоєна премії ім. М. Чабанівського 2006 р.) й «Русалонька із 7-В та Загублений у часі» (2007);
• книги казок «Півтора бажання» (2007) та «Домовичок із палітрою» (2007).

Письменниця    Солончук Людмила народилася 26 серпня 1965 року в м. Умань Черкаської області Закінчила Ватутінське медичне училище та Уманський держаний педагогічний університет ім. П.Тичини. Поетеса, автор книг «Дожниця», «Птах туману», «Поки летить стріла», «Візьми мене до раю», «Чекання вишневого Бога», Керівник районного літературно - мистецького об’єднання «Звенигора», делегат 5-го з’їзду письменників України. Керівник районного літературно-мистецького об’єднання «Звенигора», делегат 5-го з’їзду письменників України. Член НСПУ з 2005 року.

Галина Олександрівна Гриненко – відома українська поетка та письменниця. Народилася вона в 1925 р. у м. Каневі. В дитинстві їй та братові довелося поїздити з батьками по багатьох містах Радянського Союзу. Батько мав фах  інженера з виготовлення цементу, а такі фахівці на той час були дуже затребувані.

У роки війни Галина Олександрівна  працювала контролером на Кузнецькому металургійному комбінаті, а в 1948 році закінчила Московський економічний інститут і разом із чоловіком переїхала до Києва, де на той час жили її батьки. Відвідувала літературну студію видавництва «Молодь», якою керував письменник, гуморист, вчений-філолог, фронтовик Дмитро Григорович Білоус. З 1948 по 1953 рік працювала за фахом. Потім перейшла на творчу роботу.

Про себе, як про поетесу, Галина Гриненко вперше заявила збірочкою віршів для дітей «Золотий дощик» (1958 р.). Саме в цій галузі письменства найбільше виявила себе, написавши цілу низку віршів і прози: «Умійко», «Нова квартира», «Неслухняний», «Подорож у тундру», «Листоноша», «Мій квітник», «Вертоліт» та ін.

Разом із композитором Юлією Ржавською створила музичну п’єсу «Зимова казка».

З 1963 р. вона – член Національної спілки письменників України.

За книгу для юнацтва «Життя і строфи» письменниці в 2005 р. присуджено премію ім. Лесі Українки. Збірка вміщує понад двісті поезій, дві поеми, а ще –  невеличкі вірші-приспівки з нашого сучасного життя. Є в ній поезії про край, де народилась поетка. Це вірші «Рідна домівка», «Канів», в останньому з яких авторка пише:

Мале містечко над Дніпром,
Відоме в цілім світі
Тут серця повняться добром
Куточки необжиті.

Галина Гриненко адресує свої твори і найменшим, тим, хто ще недавно опанував мову, ще відвідує дитсадок, і тим, хто переступив шкільний поріг. Із творів письменниці добре видно, як вона любить дітей, як уболіває за їхнє сучасне і майбутнє, як хоче, аби діти виросли гідними людьми – здоровими, красивими, добрими, завжди готовими прийти на допомогу.

Мотрич Катерина Вакулівна  народилася 30 листопада 1947 року. Рідний край письменниці – село Васильків, що на Шполянщині Черкаської області. Тут вона закінчила з золотою медаллю школу й довічно лишила частину свого серця.

Життєва дорога повела її до Києва. Після закінчення Київського університету імені Тараса Григоровича Шевченка Катерина Мотрич працювала в редакціях періодичних видань.

Автор книги оповідань «Соняхи» (1977), збірок оповідань і повістей «Час найкоротшої тіні» (1982), «Перед храмом любові і болю» (1989), роману «Досвіток» (1987).

Новели Катерини Мотрич присвячені людям села, зображенню річки, полів та луків, де промайнуло любе дитинство. Написані вони рукою небайдужою, серцем гарячим, люблячим. І не можна лишитись байдужим до потоптаного кимось цвіту, злочинницьки забрудненої річки, ображеної кривдником дитячої особистості.

У своїх творах письменниця широко використовує форму молитви. Це – «Молитва до мови», «Молитва до убієнних голодом», «Молитва до України».

Її перу належить роман "Ніч після сходу сонця".

Не лишилась авторка байдужою і до такої болючої теми як Чорнобиль: збірка «Звізда Полин» (2000 р.)

У 2007 р. у видавництві «Щек» вийшла в світ поетична збірка «Почайна», до якої увійшли вірші, поема «Діалог», а також «Молитва про мову» й «Молитва за убієнних голодом», що з’явилися в кінці 80-х.

У видавництві «Неопалима купина» вийшов роман у віршах «Мотрині ночі», а в журналі «Неопалима купина» була надрукована драма «Кайдашева земля» (2007).

Цей екстравагантний як зовні, так і всередині, надто ж у своєму слові, письменник народився 4 березня 1952 року в селі Оксанина Уманського району Черкаської області. По закінченні середньої школи навчався в Черкаському обласному музично-драматичному театрі ім. Шевченка, потім працював завідувачем клубом у селі Затишок Уманського району, а з лютого 1971-го – директором Оксанинського сільського Будинку культури. Служив у радянській армії на Тернопіллі.

Закінчив Канівське училище культури та Уманський державний педагогічний інститут імені Павла Тичини.

Чудова високохудожня лірика Петра Поліщука стала своєрідним спалахом відкриття. За досить короткий час (1999 - 2007) українського читача дивує вихід кожної його збірки: перша книжка поезій «Оглянься» вийшла друком 1999 року; наступного, 2000-го побачила світ друга – «День як день»; 2002-й – «Любосвіт», за яку був удостоєний літературно-мистецької премії «Берег надії» ім. Василя Симоненка; 2005-й – «Оддячиться колись»; 2006-й – «Май...», «Софіївка», «Жасмин», за яку автор став лауреатом літературної премії імені Бориса Нечерди; 2007-й – книга сонетів «На сьомім небі» , «Любов» (2008) і «За райдугу» (2009).

 Петро Поліщук викладає в Уманському державному педагогічному університеті імені Павла Тичини, а також редагує університетське видання «Боговиця». Письменник підтримує і молоді таланти, керуючи літературним гуртком «У Софіївці».

«Сповідую лише краси причастя», — декларує в одному із віршів своє поетичне кредо Петро Поліщук. І справді: через розмаїття форм віршів поет витворює свій мистецький світ – світ гармонії і краси.

Дергач Василь Олексійович (справжнє прізвище – Дергачов), народився 31 жовтня 1927 р. в с. Олександрівка-2 Старобишівського району Донецької області.

«...щемливим звуком постійно живе в мені і приємно бентежить душу  любов моя до степового краю мого дитинства. Ще й зараз бачу рідну хату і садок над яром в селі Олександрівка-2 на Донеччині, купаюся в хвилях річечки Берестової, милуюсь вербами на її берегах і згадую, як тихо несла вона свої води між схилів Чорної і Білої гір...», – так ностальгійно пише Василь Дергач про своє, нині затоплене в глибокім морі-водоймищі збудованої там електростанції, рідне село.

А 1938 рік Василеві Олексійовичу запам'ятався на все життя: тоді було розстріляно його батька за те, що в 1933 році, рятуючи односельців від голоду, він склав акта на гнилу картоплю, аби роздати її людям.

Без батькової підтримки неповнолітньому хлопцеві довелося скуштувати непосильної роботи на підприємствах Донецька і Макіївки. Далі були вечірня школа, а згодом – Харківський політехнічний інститут.

Дитяча мрія письменника побувати на Тарасовій землі здійснилася в 1952 році, коли він отримав місце роботи інженера, а згодом став і керівником Юрківської ТЕЦ. Саме в нашому краї, як згадує Дергач, зміцнів і заграв новим натхненням його давній ще юнацький поклик до художнього слова. Незабаром почав друкувати перші вірші в пресі. Особливо ж активно розгорнув свою поетичну діяльність із настанням перших днів так званої «хрущовської відлиги». У цей час молодий письменник починає керувати літературним об'єднанням «Звенигора».

У 1972 році у видавництві «Промінь» виходить у світ його перша поетична збірка «Мелодії рідних доріг». Далі одна за одною з'являються поетичні збірки його поезій: «Мелодії рідних доріг», «Житнє поле» (1980), «Материк вічності»(1981).

Молодий митець активно виступає із своїми творами в школах та клубах Черкаської, Київської, Полтавської, Рівненської і Донецької областей України.

Вірші В. Дергача друкувалися у Звенигородській районній газеті «Шевченків край», в обласній та республіканській періодиці, в альманасі «Вітрила», «Поезія», журналах «Прапор», «Жовтень», «Україна», «Ранок».

Збірка «Шлях до храму» в жовтоголубій обкладинці кольорів Національного Прапора України, що вийшла 1990 року, коштувала її автору усунення з посади директора ТЕЦ.    Проте були творчі злети, які додавали духу жити і творити. Так його драматичну поему про Степана Бандеру «Ой, літав орел...» інсценізував Івано-Франківський обласний театр.

Твори письменника відзначаються реалістичністю зображення українських проблем, спрямовують читача-громадянина на боротьбу за нову Україну.

Про це — збірки «На розп'ятті», «Лелеки над Голгофою», короткі оповідання у збірці «З перебитим крилом» та роман-сага із чотирьох книг: «Тепло і холод», «Післягроззя», «На бистрині» та «В тумані», а також двотомник «Святе і грішне».

У 2006 році видав віршовані збірки інтимної і громадянської лірики «Таїна квіту» і «Разочок рідного сузір'я», а з драматичних творів цього ж року вийшла друком п'єса «Примхи санаторного літа».

Спробував себе письменник і в поезії для дітей молодшого шкільного віку. Про це свідчить збірочка «Пустунка киця».

Нині Василь Дергач – редактор щорічного літературно-історичного альманаху «Надвисся».

Презентацію можна скачати тут: