Каталог статей

Принципи національного виховання. Їх характеристика

Принципи виховання — керівні положення, які відображають за­гальні закономірності процесу виховання і визначають вимоги до змісту, організації і методів виховного впливу.

Вони є узагальненою системою вимог, які охоплюють усі аспекти виховного процесу, відображають результати виховної роботи.

Процес виховання ґрунтується на принципах:

1. Цілеспрямованість виховання. Початком будь-якої діяльності, зокрема виховної, є визначення мети. Педагог відповідно до мети своєї діяльності повинен спрямовувати всю виховну роботу. Маючи мету, він вчасно зможе поба­чити недоліки у вихованні, скоригувати виховний процес.

2. Поєднання педагогічного керівництва з ініціати­вою і самодіяльністю учнів. Педагогічне керівництво зу­мовлене недостатнім життєвим досвідом молодої людини, а виховання творчої особистості можливе лише за умови поєднання зусиль вчителя з самостійністю, творчістю, іні­ціативою і самодіяльністю учнів. Різноманітна діяльність учнів — основа виховання. Ді­яльність — трудова, пізнавальна, художньо-творча — роз­виває соціальну активність, ініціативу. Стимулюючи розвиток самостійних починань учнів, вчитель дбає, щоб у їх поведінці органічно поєднувались слово і діло, відпові­дальність за результати справи. Цього можна досягти за безпосередньої участі учнівських колективів у плануван­ні справ, усвідомлення їх необхідності і значення, залу­чення їх до організації справ, оцінювання їх результатів.

3. Повага до особистості дитини, поєднана з розум­ною вимогливістю до неї. Повага до людини передбачає гуманне ставлення до неї. Вона є стрижнем взаємин між учителем і учнями.

Відома формула А. Макаренка «Якомога більше вимо­ги до людини і якомога більше поваги до неї» виражає суть цього принципу, який реалізується у стосунках між учителем та учнями, між колективом педагогів і колек­тивом учнів, між учнями. Виховне значення педагогічної вимогливості полягає в тому, щоб стимулювати або при­пиняти, гальмувати певні вчинки учнів. Вимоги можуть бути прямими і непрямими. Прямі вимоги педагога по­винні бути позитивними, стимулювати цілком певні вчин­ки; непрямі — можуть бути позитивними (прохання, до­віра, схвалення), нейтральними (порада, гра, натяк, умовна вимога) і негативними (погроза, недовіра, осуд). Вимоги вчителя (колективу педагогів) стають особли­во ефективними тоді, коли вони спираються на здорову громадську думку учнівського колективу і підтримують­ся нею. За таких умов громадська думка стає одним із засобів подолання негативних рис окремих учнів (проявів індивідуалізму, егоїзму, інших відхилень від норм і пра­вил співжиття).

Розумна педагогічна вимогливість не має нічого спіль­ного з приниженням гідності учнів. Антипедагогічними у взаєминах учителя з учнями є також адміністрування, використання погроз, силових методів, а також поблаж­ливість, потурання примхам учнів.

4. Опора на позитивне в людині. Виховання передба­чає опору вихователя на хороше в людині, його довіру до здорових намірів і прагнень учнів.

Зосередження тільки на негативних рисах характеру і поведінки учнів деформує виховний процес, заважає фор­муванню позитивних рис особистості. Не можна лише до­рікати учневі за недоліки, бачити в ньому тільки негатив­не. Це може створювати в нього однобоке уявлення про себе, про свої людські якості, взагалі про свою гідність.

Принцип опори на позитивне в людині ставить серйоз­ні вимоги до організації життєдіяльності учнів, потребує створення здорових стосунків між учителями та учнями, продуманого змісту навчально-виховних занять, їх форм і методів.

5. Урахування вікових та індивідуальних особливос­тей учнів. Одне із завдань педагога — бачити неповтор­ність, творчу індивідуальність кожної дитини, виявля­ти, розкривати, плекати у неї неповторний індивідуаль­ний талант. Тому кожен педагог, вихователь повинен знати і враховувати індивідуальні особливості дітей, їх фізичний розвиток, темперамент, риси характеру, волю, мислення, пам'ять, почуття, здібності, інтереси, щоб, спи­раючись на позитивне, усувати негативне в їх діяльності та поведінці.

6. Систематичність і послідовність виховання. Ефективність виховного процесу залежить від послідов­ності, безперервності педагогічних впливів на учнів. Йдеть­ся про систему педагогічних впливів, яка забезпечує фор­мування в кожного учня світогляду, переконань, ідеалів, інтересів, морально-вольових рис, навичок і звичок пра­вильно орієнтованої поведінки, цілісної особистості.

Рівень розвитку суспільно значимих якостей в учнів молодшого, середнього і старшого віку різний. Саме тому важлива послідовність, узгодженість, систематичність, планомірність педагогічних впливів, підпорядкованих ме­ті, принципам, завданням, змістові, формам і методам ви­ховної діяльності загалом. У вихованні треба спиратися на набутий учнями життєвий досвід, закріплювати його в уміннях, навичках і звичках правильної поведінки.

7. Єдність педагогічних вимог школи, сім'ї та громад­ськості. За результати виховання підростаючого поколін­ня відповідає не тільки школа, а все суспільство. Дитина виховується не тільки в сім'ї та школі. На неї впливає багато інших чинників, у тому числі й недостатньо конт­рольованих. Оскільки «усім складним світом навколиш­ньої дійсності дитина входить у численні стосунки, ко­жен з яких неминуче розвивається, переплітається з ін­шими стосунками, ускладнюється фізичним і моральним зростанням самої дитини», виникають не тільки істотні виховні резерви, а й певні труднощі. Розумні, стійкі та і дині вимоги до дітей з боку різних соціальних інститутів посилюють педагогічний вплив на них, підвищують ефек­тивність виховного процесу.

8. Єдність свідомості й поведінки. Поведінка люди­ни — це її свідомість у дії. Як суспільний продукт, свідо­мість формується в процесі суспільної практики.

Особливе значення єдності свідомості й поведінки як принципу виховання полягає в тому, щоб світогляд набув для кожного учня суб'єктивного смислу, став переконан­ням, поєднанням зі знаннями і практичними діями. Ви­ховання єдності свідомості й поведінки — складний і су­перечливий процес. Він не є автономним, відірваним від обставин життя, зовнішніх впливів, серед яких можуть бути й негативні.

Між усвідомленням того, як треба діяти, і звичною поведінкою існує певна суперечність, нейтралізувати яку можна з допомогою звичок і традицій поведінки.

9. Народність. Передбачає єдність загальнолюдського і національного. Національна спрямованість виховання пе­редбачає вивчення рідної мови, формування національної свідомості, любові до рідної землі і свого народу, прищеп­лення шанобливого ставлення до культури, спадщини, тра­дицій і звичаїв усіх народів, які населяють Україну.

10. Природовідповідність. Враховує багатогранну і ціліс­ну природу дитини: анатомо-фізіологічні, психологічні, віко­ві, генетичні, національні, регіональні особливості. Нехту­вання або лише часткове врахування природи дитини не дає змоги ефективно використати виховні можливості, натомість породжує нерозвиненість задатків, нахилів, талантів учнів, невикористання засобів пізнання, загальмованість психічних процесів тощо.

11. Культуровідповідність. Передбачає органічний зв'я­зок із культурним надбанням всього людства, історією сво­го народу, його мовою, культурними традиціями, народ­ним мистецтвом. Забезпечує розуміння духовної єдності та спадкоємності поколінь.

12. Гуманізація. Означає створення умов для форму­вання кращих якостей і здібностей дитини, джерел її жит­тєвих сил. Виховання як основна складова у навчально-виховному процесі передбачає гуманізацію взаємин між вихователями та вихованцями, повагу до особистості, розуміння її запитів, інтересів, гідності, довіру до неї. Сприяє вихованню гуманної особистості — щирої, людяної, доб­розичливої, милосердної.

13. Демократизація. Мислиться як усунення авторитар­ного стилю виховання, сприйняття особистості вихованця як вищої соціальної цінності, визнання його права на свобо­ду, на розвиток здібностей і реалізацію індивідуальності. Забезпечує співробітництво вихователів і вихованців, враху­вання думки колективу й кожної особистості.

14. Етнізація. Передбачає наповнення виховання на­ціональним змістом, спрямованим на формування само­свідомості громадянина. Створення можливості всім ді­тям навчатися у рідній школі, виховувати національну свідомість та гідність, відчуття етнічної причетності до свого народу. Відтворення в дітях менталітету свого наро­ду, збереження специфічних особливостей нації, вихован­ня дітей як типових носіїв національної культури, продо­вжувачів справи попередніх поколінь.

Будучи органічно пов'язаними між собою, принципи виховання охоплюють усі аспекти цього процесу і спря­мовують його на формування людини як цілісної особис­тості. Реалізація принципів виховання дає позитивні ре­зультати лише тоді, коли їх застосовують у гармонії вза­ємодії між собою.

15. Зв'язок виховання з життям. Його суть — виховна ді­яльність школи має орієнтувати учнів на те, що вони по­винні жити життям суспільства, брати посильну участь у ньому вже за шкільною партою і готуватися до трудової ді­яльності. Реалізація цього принципу передбачає викори­стання у виховній роботі краєзнавчого матеріалу, система­тичне ознайомлення учнів із суспільно-політичними подія­ми в країні, залучення їх до посильної участі в громадсь­кій роботі.

Прилучаючись до активного життя, школярі засвоюють досвід старших поколінь, можуть і повинні брати посиль­ну участь у процесі державотворення. Завдяки цьому в них формується психологічна, моральна і практична готовність до самостійного суспільного життя й діяльності.

16. Виховання в праці. В основі цього принципу — ідея, що формування особистості безпосередньо залежить від її діяльності, від особистої участі в праці. Цей принцип спи­рається і на таку психологічну якість, як прагнення дити­ни до активної діяльності. Реалізується за умови усвідом­лення учнями, що праця — єдине джерело задоволення матеріальних і духовних потреб, чинник усебічного роз­витку особистості, сумлінне ставлення до неї — важлива позитивна риса.

17. Комплексний підхід у вихованні. Ґрунтується на діа­лектичній взаємозалежності педагогічних явищ і процесів. Втілення його в життя передбачає: єдність мети, завдань і змісту виховання; єдність форм, методів і прийомів ви­ховання; єдність виховних впливів школи, сім'ї, громадсь­кості, засобів масової інформації, вулиці; врахування ві­кових та індивідуальних особливостей учнів; єдність ви­ховання і самовиховання; постійне вивчення рівня вихо­ваності учня і коригування виховної роботи.

18. Виховання особистості в колективі. Індивід стає осо­бистістю завдяки спілкуванню і пов'язаному з ним відок­ремленню. Найкращі умови для спілкування й відокрем­лення створюються в колективі.

http://nazachot.ru/