Каталог статей

Реквієм за убієнних голодом 1932 – 1933 рр.

Сценарій позакласного заходу

Мета:       усвідомити трагізм голодомору 1932 – 1933 рр. на Україні; познайомити учнів з творами українських письменників,  у яких висвітлена тема голодомору; виховувати в учнів особистісні риси громадянина України, патріотизм на основі особистісного усвідомлення досвіду історії.              

Обладнання: книжкова виставка,  стіл з рушником, п’ять колосків з чорною стрічкою, свічка, записи класичної музики ( твори Баха, Альбіоні, «Реквієм» Моцарта).

Хід позакласного заходу

У залі темно, єдине світло від лампадки.

Ведучий 1   Не сьогодні сказано: «Час народжуватися і час помирати. Час руйнувати і час будувати . Час розкидати каміння і час збирати. Час мовчати і час говорити.»

Зала частково освітлюється. Перед Матір’ю Божою на колінах змучена жінка в білому. Вона молиться. Звучить молитва (« Молитва за убієнних голодом 1932 – 1933рр.» Катерини Мотрич)

Жінка   Сину Божий! Ісусе Христе! Спасителю наш! Порятуй від голодної смерті народ мій, у якого дика сарана забрала все до зернини.

   Богородице! Матір наша небесна! Свято Покрово , покровителько люду свято руського! Куди ж ви всі відійшли? Чи ж не бачити криниці, повної українських сліз? Чи ж не бачите, що на Україні вже , а велетенська могила? Де ж ви сили небесні?

   Діточки мої! Заждіть! Ось квасок, петрушечка зійдуть. Вже ген жита зеленіють, сади біліють, Івани , Марії, Тараси ! Стривайте! Зачекайте! Куди ж ви? Як же я без вас?

   Господи , страждання, муки й горе мого народу до всевишньої скорботи зарахуй, і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині прісно й навіки вічні відведи! Амінь.

Ведучий 2   З плином часу все таємне обов’язково стає явним.   Одна з таких сумних подій минулого – голод 1932 – 1933 рр. Трагедія колективізації України. масштаби якої й досі остаточно не з’ясовані, травмувала націю, залишивши на тілі й у душі народу глибокі соціальні, психологічні й демографічні травми, хоча минає вже сімдесят п’ять років з того сумного часу. Потік  людської пам’яті розмиває стіну замовчування про велике горе нашої землі, про голодомор. З 28 листопада 1998 року в Україні відзначається день пам’яті загиблих у 1932 – 1933 рр.

Учень1 Літа 1933 – го від Різдва Христова був в Україні великий Голод. Не було тоді ні війни, ні суши, ні потопу, ані моровиці. А була тільки зла воля одних людей проти інших. І ніхто не знав, скільки невинного люду зійшло в могилу – старих, молодих і дітей, і ще ненароджених – у лонах матерів.

Учень 2  А чи була того року весна? Чи прилетіли до знайомих людських осель довірливі лелеки? Чи співали травневими ночами солов’ї?  Ніхто того на пам’ятає сьогодні, пам’ятають інше.

Учень 3 На світі весна, а над селом нависла чорна хмара. Діти не бігають, не граються. Ноги тонесенькі , складені калачиком, великий живіт між ними, голова велика. похилена лицем до землі, а лиця майже немає, самі зуби зверху. Сидить дитина і гойдається всім тілом: назад – вперед, скільки сидить, стільки гойдається. І безконечна одна пісня на півголосом: їсти, їсти, їсти…Ні від кого не вимагаючи, ні від матері, ні від батька, а так , у простір, у світ – їсти, їсти, їсти.

Уривок з музичного твору ( звучить « Патетична соната» №13 Бетховена.)

Учень1 На вулиці лежить хлопчик років десяти. Повз нього Йдуть люди: «О, цей вже помер». У відповідь ледь чутний дитячий голосок: « Ні, я ще не вмер».

Учень читає вірш « Вічний монолог».

Я ще не вмер…

Ще промінь в оці грає.

В четвер мені пішов десятий рік.

Хіба в такому віці помирають?!

Ви тільки поверніть мене на бік.

До вишеньки.

В колиску ясночолу…

Я чую запах квітів. Я не вмер…

А небо стрімко падає додолу.

Тримайте хтось!

Хоча б за коси верб…

Куди ж ви люди, людоньки,

Куди ж ви люди, людоньки, куди?

Окраєць ласки.

Чи хоч з печі диму!

В клітинці кожній – озеро води.

Я ще не вмер.

Усі проходять мимо.

…А житечко моє таке густе.

…А мамина рука іще гаряча.

Вам стане соромно колись за те.

Та я вже цього не побачу.

                                                   М . Замига

З листа  до Й. В. Сталіна

Учень  Шановний  товаришу Сталіне. Чи є закон Радянської влади, щоб селянство сиділо голодне, так як ми. колгоспники, не маємо вже у своєму колгоспі ні фунта хліба Ми , колгоспники, й вирішили спитати: що буде далі?

    Питаємо: за що ми билися на фронтах? За те, щоб сидіти голодними, щоб бачити , як вмирають діти в корчах голоду?

Під час читання кодоскоп демонструє фотографії Й Сталіна з дітьми, які повинні були уособлювати батьківську турботу вождя народу про дітей, їхнє щасливе дитинство в Радянському Союзі, а також фото голодних та знедолених дітей 1933 року на Україні.

Учениця 6 – 8 липня 1932 року в Харкові проходить III Всеукраїнська партконференція , на яку прибувають із Москви члени Політбюро ВКП(б) В. Молотов і Л. Каганович. Скликана вона була на вимогу центру з єдиною метою: Віднайти й назвати винуватців невиконання плану хлібозаготівель. Місцеве керівництво перестрашене гігантськими плановими зобов’язаннями по хлібозаготівлі, в злобі та відчаї творить беззаконня, вдається до терору й злочинів щодо селянства.

Це було не стихійне лихо, а зумисно підготовлений голодомор.

Учень    Законом від 7 серпня 1932 року вводилася смертна кара за розкрадання державної власності, яка каменем падала на голову саме голодних людей. Варварський «Закон про колоски» підняв небачену досі хвилю репресій проти українського селянства, збільшив смертність серед мільйонів селян, але, безумовно, вирвав у голодних людей все ж таки додаткові 200 млн. пудів хліба.

Україну перетворюють на гігантську резервацію , в якій почав містично владарювати Голод.

Учениця  Хати хліборобів перетворилися на великі торби з мертвяками: їх довго нікому було хоронити, як тих, що лежали на дворі.

Знеможені з голоду, обмерзлі люди сірими примарами, обкутаними в лахміття, тягнулись під пронизливим вітром, засніженими дорогами до міста, маючи надію здобути чогось їстівного. І не дістали нічого. Навіть і кусника хліба, ними виробленого й у них віднятого. Падали множинно на вуличні бруковими: вмирали в суміші снігу й грязюки.

Інсценізація епізоду з твору «Марія » Уласа Самчука

Корній. Чого ти така?

Марія. Прийшла до неї, а вона в постелі лежить. Гукаю: «Надіє!».Не чує. Кличу. Нарешті розплющила очі й так засміялася, так , знаєш, страшно засміялась. А де питаю , мале? А вона нічого не розуміє. Яке, каже, мале? А Христися ж де? Засміялася знов: «Нема Христусі. Нема вже її…»

Корній. Як нема? Як нема? Як же так можна?

Марія. З’їла того пляцка. Там дерево було. Дитина ж. Взяло, каже, і скрутило. Але …(шепоче) вона задушила його…Задушила…Дитя мучилося – вона задушила. Дика така. Підеш до неї. Вона не хоче вже їсти. лається й сміється.

Учень  Так відтворив трагедію українського народу Улас Самчук. І дійсно, на Україні було зареєстровано 28 випадків людоїдства і 13 випадків трупоїдства. Такого жаху український народ ще не переживав.

Дума про голод

Учень1 Кобзар Єгор Фомич Мовчан жив у с. Велика Писарівна на Сумщині. Якось в Харкові на базарі він заграв свою думу про голод в Україні. Одразу ж якийсь агент схопив його за руку і потяг у міліцію. Спасибі, люди відбили. Потім він співав її по селах та хатах.  Люди плакали, слухаючи Кобзаря. То були шістдесяті роки, початок застою. На голод в Україні було накладено табу. Але думу записали, ризикуючи, зберегли. Уривок з думи , сподіваємось, дасть вам уявлення про ті часи.

1-й учень  В тридцять третьому году їли люди лободу.

                   Пухли люди з голоду. Помирали на ходу.

2-й учень  Отощали усі люди. Падали, як мухи,

                   Кропивою – лободою не наповниш брюха…

                   Гей, гей! – не наповниш брюха!

3-й учень  Хліб качали, вимітали –

                   Весь народ сумує,

                   А «великий голова» мовби і не чує.

4-й учень Він укази іздає:

                  Продналог давайте,

                  Де хочете, там беріть,

                  Хоч з нігтів колупайте.