Каталог статей

Самостійність як джерело активізації учіння молодших школярів

Самостійність учнів у навчанні є найважливішою передумовою повноцінного оволодіння знаннями, уміннями і навичками.

Самостійність – це одна з властивостей особистості. Характеризується двома факторами по-перше, сукупністю засобів – знань, умінь і навичок, якими володіє особистість, по-друге, ставленням особистості до процесу діяльності, її результатів і умов здійснення, а також зв’язками з іншими людьми, які складаються в процесі діяльності.

Формування самостійності в процесі навчання – одне з основних завдань шкільного навчання. Відповідно, аналіз умов такого формування – одне із завдань педагогічної науки.

Проблема самостійності є актуальною не тільки в наш час, а й великого значення їй надавалося на початку XX ст. Зокрема, ще К.Д. Ушинський висловив думку, яка і нині є найважливішою для теорії і практики навчання: «Слід постійно пам’ятати, що треба передавати учневі не тільки ті чи інші знання, але й розвивати в ньому бажання і здатність самостійно, без вчителя, засвоювати нові знання» [Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. – К.: Абрис, 1997. – 256с.]

Помітним явищем в теорії розвитку самостійності учнів були роботи Є.Я. Голанта, в яких учений визначив три види самостійності школярів [Голант Е.Я Некоторые принципиальные вопросы развития самостоятельности школьников. – М., 1944 – С. 11-17.]

·        організаційно-технічна самостійність;

·        самостійність у практичній діяльності;

·        самостійність у процесі пізнавальної діяльності.

Одним з перших дослідників розвитку пізнавальної самостійності був відомий дидакт М.О. Данилов. Він зазначав, що її суть виявляється в потребі й умінні учнів самостійно мислити, в здатності орієнтуватися в новій ситуації самому бачити питання, задачу і знайти підхід до їх розв’язання. Пізнавальна самостійність виявляється, наприклад, в умінні самостійно аналізувати складні навчальні задачі і виконувати їх без сторонньої допомоги та характеризується певною критичністю розуму школяра, здатністю висловлювати свою думку незалежно від суджень інших [Савченко О.Я. Дидактика початкової школи. – К.: Абрис, 1997. – 256с].

Всебічного розгляду питання самостійної діяльності школярів здобули в працях П.І. Підласистого, М.І. Махмутова, І.Я. Лернера. У більшості досліджень пізнавальна самостійність учня визначається як сформованість прагнення й уміння пізнавати в процесі цілеспрямованого пошуку.

Таким чином, пізнавальна самостійність пов’язана з різними важливими сторонами навчального процесу, тому взаємозв’язки її різноманітні. У навчанні вона виявляється одночасно в різних планах. У процесі формування всебічно розвиненої особистості як мета навчання, у процесі засвоєння знань, умінь і навичок – як засіб підвищення усвідомленості та дійовості засвоюваного матеріалу. Водночас дидактика розглядає пізнавальну самостійність учня як результат ефективно організованого навчального процесу.

Численні дослідження проведені відомими вченими (Л.В. Занковим, В.О. Люблінською, Н.О. Менчинською, М.М. Скаткіним, М.І. Махмутовим та ін) показали, що тільки активна діяльність самого школяра є запорукою успішного розвитку. Особливо важливою значення потрібно надавати формуванню самостійності учнів уже у молодшому шкільному віці. Молодший шкільний вік – це перехідний період у якому поєднуються риси дошкільного дитинства і типові особливості школяра, він багатий прихованими можливостями розвитку, які важливо своєчасно помітити і підтримати. Отже, пізнавальна самостійність школяра формується не внаслідок дії якогось одного ефективного засобу, а є закономірним результатом досконалої системи навчання й виховання учнів на уроці, спрямованої на всебічний розвиток самостійності думки і самостійності як риси характеру дитини.