Каталог статей

ЩО РОБИТИ, ЯКЩО ГОВОРЯТЬ, ЩО В ШКОЛІ ВЕЛИКИЙ КОНКУРС?

Запитайте себе, чи насправді дитині потрібне навчання саме в цій школі. Ви знаєте, що зарахування до першого класу не повинне проводитися на конкурсній основі.

Школа не має права відмовити вам, якщо ви проживаєте в при­писаному до неї мікрорайоні. Проте, якщо ви хочете відправити дитину до школи з іншого мікрорайону, а вільних місць у класах не так уже й багато, ніщо не перешкодить директорові школи влаштувати для батьків невеликий «забіг» із документами.

У такій ситуації опинилася свого часу і я. За дві зупинки від нашого дому була (і є дотепер) одна вельми престижна школа, до якої всі батьки мріяли віддати своїх дітей. Проте, наслухавшись розповідей про те, як самовіддані батьки чергували біля будівлі школи упродовж ночей, щоб уранці першими, обігнавши всіх, кинутися до кабінету директора з документами, я категорично відмовилася брати участь у такому змаганні.

Чому? Тому, що я хотіла, щоб у нас з учителем і директором склалися стосунки, які були засновані на взаємній пошані. Мені зовсім не хотілося від самого початку виступати в ролі прохача «біля парадного під'їзду».

Одна мама, подавши документи до цієї школи, сказала: «Я вийшла з відчуттям, що я і моя дитина вже щось винні за те, що у мене прийняли документи». За декілька днів їм зателефонували і попросили забрати документи: «Ви не пройшли за конкурсом».

Моїй подрузі «пощастило» більше. Вона «належала» до цієї школи за місцем проживання, її дитина пішла туди до пер­шого класу. Коли ми зустрілися через півроку і я запитала, чи подобається їм школа, подруга, зітхнувши, відповіла: «їх муш­трують, задають багато завдань та весь час погрожують, що пере­ведуть у клас для тих, які відстають». Власне кажучи, все логічно. Якщо колектив школи від самого початку бере на себе роль «вели­кого начальника», який може карати або милувати, а учні й бать­ки опиняються в ролі «нахлібників», яких утримують із милості, навряд чи між ними можливі теплі, дружні взаємини.

Мені значно більше подобаються вчителі й директори, які серйозно дбають про те, щоб учні та їхні батьки були задоволені умовами навчання в школі.

Можливо, учні «престижної» школи здобувають більше знань, ніж учні звичайних шкіл, але я вже говорила, що для мене найважливішим завданням було забезпечити моїй дитині мак­симальний комфорт і мінімум стресів у перші роки її шкільного життя.

Вам, ймовірно, запропонують різні способи підвищити свої шанси на вступ. Зазвичай це або сплата вступних внесків, або відвідування підготовчих занять. Про внески ми поговоримо далі.

Що стосується занять, то їх відвідування можуть бути дуже корисними для дитини незалежно від того, буде вона вступати до цієї або іншої школи. Проте, на мій погляд, дуже важливо, щоб на таких заняттях не панувала атмосфера змагання: не проводилися контрольні роботи, не виставлялися оцінки, вчитель не виділяв успішних і слабких учнів тощо. Це важливо для душевного спо­кою дітей, які зазнають труднощів у навчанні, але ще важливіше для потенційних відмінників. У таких дітей не складатиметься враження, що все, що в них є доброго, — це їхні оцінки, що саме за оцінки їх цінують і люблять, вони не боятимуться помилитися, опинитися «недостатньо ідеальними». Вони не думатимуть, що через невисоку оцінку вчителька перестане їх поважати, мама розлюбить і взагалі настане кінець світу.

Зрозуміло, кожну дитину можна та необхідно хвалити за її успіхи. Але в ситуації «конкурсу», «змагання» похвала може перетворитися на сильний наркотик. Дитина постійно відчуває значне внутрішнє занепокоєння: вона з жахом уявляє собі, що буде, якщо вона одержить погану оцінку. Здобувши похвалу, вона заспокоюється, але не надовго — адже хорошу репутацію необхідно постійно підтримувати і, заробивши одну високу оцінку, потрібно негайно братися до здобуття наступної.

Трудоголіки, які проводять дні і ночі на роботі, «робочі коняч­ки»,якідозволяютьсвоємуначальству «їздити насобі», відчайдушні молоді люди, які ладні чинити будь-яку безрозсудність, аби їх визнали «крутими», — все це жертви «синдрому відмінника», які «підсіли» на похвалу як на наркотик.

Тому прошу вас серйозно подумати і не піддавати самооцінку вашої дитини дуже суворим випробуванням. Приведіть її туди, де до неї ставитимуться доброзичливо і з повагою, а не туди, де над нею висітиме дамоклевим мечем загроза переведення до «класу для тих, які відстають».