Каталог статей

Шматок хліба

Кілька років тому життя дало мені урок, який я ніколи не забуду. До школи прийшов дідусь, усіма шанований 80-літній пастух колгоспної отари Іван Степанович. Я запросив дідуся в учительську, але він сказав: «Ходімо в сад... Розмова у мене важка...». Коли ми сіли під старою яблунею, Іван Степанович вийняв з-під сорочки вузлик. Розгорнув білу хустку, і я побачив засохлий шматок хліба. Схоже було, що шматок побував у багатьох руках.

—Знаєте, що це таке? — запитав Іван Степанович.

—Хліб.

—Святий хліб, — сказав дідусь.—Я не вірю в бога, як і ви, але хліб називаю святим. А ви, вчителі, немовби й забуваєте  про це. І що ж виходить? У мене четверо онуків, четверо розбишак — ваших учнів. Прийшов я ввечері з поля і застав їх усіх ось за цим заняттям: кидають зачерствілий шматок хліба на дерево, збивають груші. Я відібрав хліб. Стоять передо мною, голови схилили. Кажу: це святий хліб, у ньому піт і мозолі, цілувати його треба. А в очах у них — сміх, ждуть— не діждуться, коли я відпущу їх. Нам'яв вуха, пустили сльозу внуки, та не від сорому, а від болю – ось у чому біда. Відпустив їх, побігли мої онуки — і знову сміються. Подумайте, люди добрі, що ж це таке? Хіба можуть стати справжніми громадянами ці діти? Хіба можуть бути вони щасливими людьми?

Тієї ночі я не спав. Переді мною на столі лежав засохлий, запилений шматок хліба. Дивився я на нього і думав гірку думу... Відтоді минули роки. І зараз у шафі лежить у мене закам'янілий сухар, загорнутий в білу хустину. Іван Степанович помер, та коли я дивлюсь на цей сухар, бачу його очі — строгі й тривожні; чую його докори. Це голос душі трудового народу.

Громадянин. Це  високе слово  повторюється в школах нерідко. Воно зв'язується в нашій свідомості з благородною відданістю Вітчизні, з високим комуністичним ідеалом. Але часто забуваємо ми, вихователі й батьки, що це високе йде своїм корінням у просте, буденне, повсякденне — в труд і хліб, в матеріальні цінності, які творять люди для людей. Забуваємо ми інколи, що щастя наших дітей, юних громадян, здобуто, створено, завойовано, збережено великою кров'ю і великим напруженням сил старших поколінь, працею, потом, мозолями. Вдихнути в юну істоту душу громадянина — не значить передати не тільки радість, захоплення, гордість за все те, що являє собою наші святині, а й сердечний біль, тривогу, турботу за долю цих святинь — свободу й незалежність, честь і велич, багатство і славу вашої любимої Вітчизни.

Я належу до покоління, яке в тяжкому 1941 ропі пішло із зброєю в руках захитати Вітчизну. В огні війни згоріли серця багатьох із нас; над тисячами братських могил виросли високі дерева. А тим, кому судилось повернутися з війни, припала нелегка праця; з попелу й руїн підняли ми фабрики й заводи, збудували нові міста й гідроелектростанції, звели чудові школи й палаци.

Далекі ці роки. Щасливі наші дружини, щасливі й ми, батьки: ростуть у нас діти. Щиро радіємо, коли бачимо, як зводиться для них новий палац, як вони весело йдуть разом з мамами й бабусями до автобуса, що відвозить їх на літо до піонерського табору. Бабусі й дідусі несуть чемодани, матері в сотий раз дають напутні поради...

Все це — закономірності життя нашого, з усього цього треба тільки радіти. І було б нерозумно висловлювати жаль з приводу того, що в тяжкі дні, мовляв, легше виховувати... Хай ніколи не вертаються вони, ті дні, коли діти голодували і шкуринка хліба була їхньою мрією. Але мене, батька, комуніста і, в цьому  немає сумніву,  багатьох  батьків і комуністів тривожить все те ж питання: як поєднати ростучий достаток матеріальних благ з формуванням морального обличчя громадянина, який має глибоко усвідомлювати: все це дісталося дорогою ціною?

В одній школі-інтернаті сталося таке. Тридцять семикласників пішли в неділю з вихователем до лісу. Був квітень, з вечора йшов дощ, учні взули калоші. А вдень випогодилося, сонце підсушило землю, калоші стали важкими, і підлітки викинули їх в яр, ще й землею присипали. Зробили все так, щоб і вихователь не бачив. Коли потім у них запитали: «Навіщо ви це зробили?» вони відповіли: «Все одно скоро видадуть нові...».

Не варто розповідати, чим закінчилась ця історія. Закінчити її якимсь одним «виховним заходом» — неможливо. Завершення її впирається в ту ж проблему — становлення громадянина.

На моїх очах стали батьками ті, хто колись сам переступив поріг школи маленьким першокласником. З кожним роком у дітей наших чимраз більше матеріальних і духовних благ — це дуже добре; дитинство з кожним роком все радісніше — теж добре — і безтурботніше — а це вже дуже погано. Чи може людина бути щаслива, якщо життя її перетворюється в бездумне споживання радощів, якщо вона не знає, який важкий, тернистий шлях веде до джерел цього потоку радощів, якщо вона не осягла поглядом своїм тисячі струмків, з яких створився цей потік і — створився не сьогодні, а давно: коли Олександр Ульянов виголошував на суді гнівну промову, яка викривала царя і його сатрапів, коли великий Ленін закладав фундамент нашої партії, коли Сергія Лазо спалили в паровозній топці, повісили Юліуса Фучіка. розстріляли Нікоса Бєлоянніса, коли ми з тобою, ровеснику, стояли на смерть біля фортеці на Волзі, коли тисячі надмогильних червоних зірочок появилися на полях від Волги до Ельби? Ні, не може бути справжнім громадянином людина, яка не знає джерел своїх радощів і свого щастя.

Труднощі виховання зовсім не в тому, що достаток матеріальних і духовних благ таїть у собі якусь небезпеку. Комунізм ми будуємо для щастя і радощів людини. Труднощі виховання ось у чому: чим більше радощів життя дається молодому поколінню, тим з більшою турботою ми  мусимо вкладати в юні серця ті моральні цінності й багатства, ті наші  святині, без яких життя може перетворитися в бездумне проїдання створеного старшими поколіннями, в „існування, – за словами Ф.М.Достоєвського, – для власної пельки”.

Від чого залежить громадянське осереддя людини? Від того, що ввійшло в її серце в роки дитинства і отроцтва, що схвилювало, стривожило її душу, що наболіло  на  душі,  як   каже народ. Святинею для наших дітей повинен стати  насамперед обов'язок перед  мільйонами борців за свободу і  незалежність  нашої   Вітчизни, які віддали життя  за  щастя  майбутніх поколінь. Це — святая святих всього шкільного виховання.   Кожна     дитина, кожний  підліток    повинні     переживати свій обов'язок  перед  тим   невідомим  солдатом, який в годину смертельної небезпеки для Вітчизни стояв на смерть  і   не  пустив   ворога   до стін Москви, не  відступив  за   Волгу, тілом своїм загородив шлях фашистському танкові, кинувся під танк із зв’язкою  гранат, згорів у полум'ї війни... Винятково важливе завдання морального виховання полягає в тому, щоб серце дитяче прискорено забилось від думки, що на цьому горбику, в цій балочці йшов в атаку на ворога дід, прадід; земля, щедро полита його кров'ю, стала його могилою. В цьому переживанні, в цьому хвилюванні серця — джерела тієї великої духовної сили, без якої нема справжнього громадянина, справжнього патріота. Цю силу я назвав би почуттям народу. Але джерело те відкривається перед людиною тільки тоді, коли обов'язок перед полеглими за наше щастя втілюється в активну діяльність. Корінь громадянських почуттів — у дитинстві;  якщо дитячі роки прогаяні – цього ніколи не наздоженеш.

За селом, на древній скіфській могилі я показую дітям сліди давньої битви. По цій дорозі в тяжкі дні сорок першого року відступали до Дніпра наші війська. Сюди, на вершину могили, прийшов наш кулеметник. Затримати ворога, прикрити наших бійців — такий він мав наказ. І ось на дорозі показались ворожі мотоциклісти. Він скосив їх вогнем свого кулемета. Фашисти стали обстрілювати кулеметника з міномета, потім з гармати. Змовкли вибухи, на дорогу знову виїхали мотоциклісти, і могила знову ожила, фашисти падали від куль радянського воїна. Фашисти послали танк. Він наблизився до самої могили і став обстрілювати її з гармати. Змовкла гармата, знову виїхали на дорогу фашисти, і знову ожила висока могила. Наш воїн був тяжко поранений в руку, в голову і в груди, очі йому заливала кров, він знав, що востаннє бачить голубе небо рідної землі. Але поки билось його серце, він боровся з ворогом. Тут він і помер: танк виповз на могилу, став стріляти в упор, снаряд розірвав груди молодого бійця, на траву впало закривавлене серце. Ввечері прийшли колгоспники, викопали яму, загорнули серце в шматок багряного шовку, а тіло — в другий і поховали. Тут і лежав його прах до того дня, коли наша рідна Радянська Армія визволила село від фашистів. Знову прийшли на вершину могили колгоспники. Коли докопали до того місця, де було захоронене серце, — кажуть у народі, — зупинились, вражені: грудка землі, що лежала на тому місці, де було захоронено серце, затремтіла, як жива. Затремтіло серце воїна. Це легенда, створена народом. Вона така ж правдива, як героїчний подвиг. Пам'ятайте, діти: земля, де ми зараз стоїмо, це могила, в якій захоронено серце героя.

Діти приносять на могилу дубок. Не треба ніяких слів, коли в дитячих серцях тремтить ніжна хвиля благородних почуттів, коли глибоко переживається те, що робиться: вони не просто садять деревце – вони закладають живий пам'ятник героєві. Важко виростити дуб на вершині могили, та діти не відступають перед труднощами. Кілька років поливають дубок; минають роки, діти стають підлітками, юнаками, дорослими людьми. Біля живого пам'ятника героєві вступають у піонери і в комсомол. День подвига нашого друга, невідомого героя, стає для моїх вихованців днем слави, світлої пам'яті й суму. Щороку ми всі приходимо в цей день   на могилу; кладемо червоні троянди на те місце, де, за переказами, впало закривавлене серце героя. Потім ідемо колективно працювати — робимо що-небудь для суспільства; наша праця спрямована на умноження всенародних багатств, на те, щоб прикрасити лице рідної землі.

Романтичне, героїчне зливається з буденним, повсякденним — з працею; громадське, всенародне зливається з особистим, сердечним, безмежна дорогим серцю; в цьому злитті — джерело громадянських почуттів, громадянських переконань, громадянської   свідомості.   Висока   ідея   стає особистим переконанням тільки тоді, коли вона торкається особистого – сердечних турбот і хвилювань, дум і тривог.

Справжнє громадянське виховання починається там, де ідея і особиста праця — піт, мозолі, зливаючись воєдино, творять те, про що народ говорить: у людини є святе за душею. Я твердо переконаний, що цим святим для кожної людини повинна стати праця, одухотворена високою ідеєю. Це така ж святиня, як і обов’язок перед полеглими за наше щастя. Коли я вдумуюсь у слова патріотизм, Батьківщина, громадянин, — ці слова завжди зв'язуються в моєму уявленні з трьома іншими поняттями: народ, труд, хліб.

Ми вже звикли до поняття органічна потреба в праці. Там, де мова йде про побудову комунізму, говоримо й про цю потребу. А тимчасом виховання потреби в праці починається в радості праці — коли це почуття зливається з розумінням її необхідності: не будеш працювати — не маєш права на матеріальні й духовні блага, які дає тобі суспільство. Діти мої тиждень тому переступили поріг школи, стали учнями, і ось ми з ними вперше приступаємо до праці. Перед нами кілька десятків квадратних метрів мертвої глини — тут ніколи ніщо не росло. Я запалюю в дитячих очах іскру бажання: перетворимо цей пустир у квітучий куточок. Носимо на глину річковий мул, змішуємо з піском і перегноєм, створюємо родючий грунт, сіємо  пшеницю.  Мріємо  про  те,  що тут   виростуть  повнозерні   колоски   і пустир зеленіє. Взимку   затримуємо сніг, оберігаємо рослини від морозу.

Наша мрія — хліб. Мета одержати хліб на пустирі, де ніщо ніколи не росло, пробуджує в серцях дітей сили, потрібні для подолання труднощів: нелегко носити родючий мул, перекопувати грунт, збирати перегній. Так, нелегко, але я й прагну до того, щоб праця була і посильна і нелегка. Перший піт трудової втоми, перша думка про те, що хліб дається людині нелегко. В тихі літні вечори ми збираємось під лубом, мріємо про те, як зберемо зерно, змелемо його, спечемо свій перший хліб. Діти люблять мріяти, у них загоряються очі, їм хочеться працювати, щоб мрія здійснилась. Тут уже ви, вихователю, дбайте про те, щоб духовний заряд, який вам удалося вкласти в дитячу душу, не перетворився в холостий постріл. Мрія виховує базік, якщо одночасно з трепетанням мислі й почуття не напружуються м'язи, не долаються труднощі. Радість праці по суті й дається перемогою над труднощами, — вона здобувається. Мені здається, що один з найбільших недоліків шкільного виховання — це якраз грім холостих пострілів: слова, мрії є, а діла, яке здобувало б радість праці, дуже мало.

...На зеленій траві стелять діти білі вишиті скатертини, розкладають хліб. яблука, мед; все не здобуто нашою працею. Хліб порізаний на м'які пахучі скибки. Ось про що ми мріяли, збираючи добрива, носячи мул, риючись   у   гної.   Кожна   дитина   тримає свою скибку як щось безцінне, в очах — гордість. Це її перший хліб. Хіба можна навіть подумати про те, щоб хтось кинув на землю хоч крихту? Це неможливо, бо маленька людина бачить у хлібі, створеному власними руками, саму себе, гордиться собою, поважає себе. — Якщо ви хочете, щоб праця стала для людини органічною потребою, навчіть її поважати саму себе, навчіть вкладати в труд найкраще, що є в її душі.

 Найважливіше завдання комуністичної педагогіки — громадянська спрямованість праці. Вже в 8—9-річному віці педагогічний колектив нашої школи включає дітей в працю, що має яскраво виявлений громадянський характер. Це праця для людей — створення матеріальних і духовних благ не тільки для своїх дитячих потреб, а й в ім'я суспільних інтересів великого колективу дорослих трудівників. При цьому дуже важливо, щоб ця праця охоплювала цілий період духовного життя людини— від дитинства до отроцтва, від 8—9   до   14—15   років.

Ніколи не можна забувати, що труд і трудно — від одного кореня, що справжній труд не може бути легкою справою. Людина, яка скоро одержить паспорт, повинна пережити таку ж громадянську відповідальність у праці, як і дорослий. В багаторічній практиці педагогічного колективу нашої школи виробилось правило: в 15—16-річ-ному віці учні, особливо юнаки, узнають працю, що вимагає великого напруження сил. У тріскучий січневий мороз юнаки їдуть трактором у поле, кілька раз на день привозять сіно від польових стогів до тваринницьких ферм. Це нелегка праця: не у кожного й дорослого вистачить витримки і сил для неї. Доручаючи цю працю юнакам, ми маємо на увазі, що людина готується до неї фізично й   духовно     протягом     ряду    років.

Не можна не сказати про те, що подекуди громадянське виховання підмінюють грою. В одному місті збудували прекрасне приміщення школи. І вирішили в урочистій обстановці передати школу дітям. До семирічних малюків, які щойно переступили поріг школи, підійшли кращі, передові будівельники. Семирічній дівчинці вручили великий дерев'яний ключ, спеціально зроблений на цей випадок. Передача ключа мала, очевидно, символізувати те, що діти  віднині  —  господарі  школи.

На перший погляд ніби все тут дуже добре. Але якщо вдуматися в суть, то спектакль цей викликає глибоке обурення. Обурює те, що ми, влаштовуючи такі спектаклі, забуваємо, що криється за кожним нашим словом, яким світ відкривається перед дітьми і як вони сприймають те. в що ми намагаємося вкласти добрі спонукання. Організатори цих заходів виходять, очевидно, з того, що діти — радість нашого життя, що ми живемо й працюємо заради них. Незаперечна істина! Але говорити це дітям, влаштовувати інсценізації, що підкреслюють   таку     думку,   —   значить  розбещувати  дітей.

Замість того, щоб низько кланятись перед семирічною дитиною, як це робили будівники школи, потрібне було зовсім інше. Діти розуміють, що для них збудовано прекрасний палац науки, мислі, творчості. Так нехай же вони підійдуть до будівельників, до землі поклоняться їм,подякують за працю, пообіцяють берегти цінності, господарями яких є дорослі.

Діти люблять іграшки, але не люблять, коли їх самих намагаються перетворити в іграшку. На жаль, дорослі інколи залучають дітей до сумнівної гри в громадянство. Задумали  в одній школі провести... показовий піонерський диспут. Піонерам-восьмикласникам роздали шпаргалки і наказали завчити текст виступів. Окремі піонери завчили короткі репліки: заперечення, сумнів, незгода з тим, хто виступає. На диспут привели вожатих усіх загонів: вчіться. Організатори спектаклю були захоплені: ось як треба проводити піонерські диспути, все йде, як по нотах! Їм і невтямки було, що ноти від початку до кінця фальшиві, що вся ця  інсценізація — спотворення юної душі, опошлення святинь, дорогих радянській людині.

Громадянське  виховання — немов найтонший різець, яким працює скульптор. Поки він лежить на столі, поки він не в руках майстра — це ще не інструмент, а просто шматочок металу. Інструментом, який відтворює найтонші риси одухотвореного людського лиця, він стає, лише потрапивши до рук справжнього майстра — скульптора. Хай же доторкаються до цього шматочка металу тільки мудрі руки майстра. Тримайте різець якнайдалі від рук кустаря.

В.  СУХОМЛИНСЬКИЙ, заслужений учитель школи УРСР, член-кореспондент

Академії педагогічних наук РРФСР.

Павлиська  середня  школа на  Кіровоградщині.