Міністерство освіти і науки України
Іллінецький державний аграрний коледж
Слово Шевченкове – вічне
(літературно – мистецьке свято з нагоди дня народження
Тараса Григоровича Шевченка)
Підготували: Н.І.Ренейська, В.М.Назаренко, Т.А.Лісова
2016
Н.І.Ренейська, В.М.Назаренко, Т.А.Лісова - викладачі Іллінецького державного аграрного коледжу
Мета: вшанувати пам’ять геніального художника слова, видатного громадського та політичного діяча, справжнього патріота України –
Т. Г. Шевченка; звеличити його безсмертну постать; переосмислити життя і творчість Кобзаря крізь призму часу; плекати пієтет до правдивого Шевченкового слова, захоплення його геніальною простотою та невмирущою потужністю.
Обладнання: сцену прикрашено вишитими рушниками, у центрі - портрет Т.Г. Шевченка, ліворуч - стіл, покритий вишитою скатертиною, на ньому підсвічник зі свічками, листки паперу, ручка; перед сценою знаходиться екран для мультимедійного супроводу свята.
На сцені учасники хору, ведучі, читці.
На фоні пісні «Реве та стогне Дніпр широкий» звучать слова.
Ведучий: Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
І голос твій нам душі окриля.
Встає в новій красі, забувши лихоліття,
Твоя, Тарасе, звільнена земля.
Ведуча: Немає тих доріг, де закипала мука,
Де відчай і журба ходили, мов брати,
Нові шляхи кладуть твої онуки,
Нове життя прийшло у їх хати.
Ведучий: і росяні вінки заплетені в суцвіття
До ніг тобі, титане, кладемо,
Ведуча: Ми чуємо тебе, Кобзарю, крізь століття,
Тебе своїм сучасником звемо.
Ведучий: Він був сином мужика – і став володарем у царстві духа.
Ведучий: Він був кріпаком – і став велетнем у царстві людської культури.
Ведучий: Він був самоуком – вказав нові, світлі і вільні шляхи професорам і книжним ученим. Десять літ він томився під вагою російської солдатської муштри.
Ведучий: Доля переслідувала його в житті, скільки лиш могла, та вона не зуміла перетворити золота його душі у ржу, ані його любові до людей, у ненависть і погорду, а віри в бога у зневіру і песимізм.
Найкращий і найцінніший скарб доля дала йому лише по смерті – невмирущу славу і всерозквітаючу радість, яку в мільйонів людських сердець все наново збуджуватимуть його твори…
( І.Я.Франко.)
Виголошення промови «Прочитаймо тую славу…»
(Звучить Гімн України)
(Під мелодію «Думи мої, думи» виходить Тарас Шевченко).
Шевченко: Я так її люблю, мою Україну убогу,
Що прокляну святого Бога,
За неї душу погублю.
Мені однаково, чи буду
Я жить в Україні, чи ні,
Чи хто згадає, чи забуде мене
В снігу на чужині –
Однаковісінько мені:
… Та не однаково мені,
Як Україну злії люде присплять, лукаві,
І в огні її, окраденую, збудять,
Ох, не однаково мені!
Мелодія «Думи мої, думи» (хор)
Ведучий: В хаті Григорія Шевченка, кріпака пана Енгельгардта, блиснув у вікні єдиний на все село огник, народилась нова панові кріпацька душа, а Україні її великий співець - Тарас Шевченко.
Читець: Вірш "У тій хатині у раю…
…Мов мишенята»
Ведуча: Минає рік, і два роки, і п’ять років. Росте Тарас. Тільки зіп’явся на ноги, почалося те дитяче бурлакування . Батьки – на панщині, брат десь пастушить, сестра на городі, а ти , Тарасе, куди хочеш – скрізь тобі шляхи одкриті.
Шевченко: Так його, так… де ж сироті дітись, куди прихилитись…Шкода, що не можна сонце заступити, щоб не світило сироті…
(Виходять Тарасик і Оксанка. Сценка з дитячих років поета (спів солов’я)
Тарасик: Ти у вінку – найкраща за всіх панянок у світі. А я тобі ще й чобітки справлю із срібними підківками. Ще ні в кого таких не було. А в тебе будуть.
Оксанка: І за що ж справимо?
Тарасик: Одіб’ємося від злиднів, тоді й усе буде. І по дзвіночках угадаю – ти йдеш.
Оксанка: Я без тебе нікуди.
Тарасик: А як до пана покличуть?
Оксанка: Не піду! Хоч убий – не піду!
Тарасик: А я втечу до тебе звідки завгодно.
Оксанка: А як закують? Не діждуся - мій вінок до тебе припливе.
Тарасик: Оксанко, не кажи цього. Може, й річки туди не буде.
Оксанка: Докотиться через гори, байраки, долини.(Виходять).
( Дитячий танок.)
Шевченко: Ми вкупочці колись росли,
Маленькими собі любились,
А матері на нас дивились
Та говорили, що колись,
Одружимо їх. Не вгадали…
Читець: Вірш « Мені тринадцятий минало…
…Не дав мені Бог нічого»
Читець: Вірш «І золотої, й дорогої…
…і піде в найми».
(Музика «Думи мої, думи»)
Ведучий: Коли Шевченкові йшов п’ятнадцятий рік, його взяли за слугу – козачка молодого пана Енгельгардта. Разом з паном Шевченко виїхав з Кирилівки, спочатку у Вільно. Потім у Петербург. Тарас тут вчиться у Ширяєва малярства, змальовує в Літньому саду скульптури. Його помітив український художник Іван Сошенко, який познайомив Шевченка з художником Брюлловим. Знаючи, що Шевченко кріпак, Карл Брюллов малює портрет В. Жуковського, який розігрують у лотерею. За виручені 2500 крб. асигнаціями викуповують Тараса Григоровича з неволі 22 квітня 1838 року.
Шевченко: Щасливий день! Воля! Воля! Воля!
Ведуча: А в цей час прокидається і непереможне бажання писати. Майже день у день другої роковини його викупу з кріпацтва з’явилася друком перша збірка Шевченка «Кобзар». Це була чи не найсвітліша і найрадісніша доба поетового життя. Спеціально до збірки поет написав вступний вірш-заспів «Думи мої, думи», який вмістив на початку «Кобзаря».
(Пісня «Думи мої, думи»(запис)
Шевченко (сидить за столом і пише): Сумно схиляю голову до паперу, виливаю свої сльози-думи, роздумую про людський світ. Який-то чудовий світ! І скільки в ньому зла, насилля, хитрощів, ошуканства.
(Голосніше музика)
Читець. Вірш «У всякого своя доля…
… Так із нього сердечного кров, як воду, точе».
Ведучий: Шевченкова муза – то доля самої України. Упродовж усього свого свідомого життя - з малих літ і до останку – гріла і спопеляла поета віддана, гаряча, любов до знедоленого краю, рідного народу.
Ведуча: Найбільш викривальні соціально-загострені твори поета присвячені жіночій долі, а точніше жіночій недолі. Адже створена поетом галерея образів жінок, то галерея страдниць, мучениць, покутниць. Усі вони – жертви кривди, не стільки моральної, скільки суспільної, причому найтяжчої.
(Інсценізація уривків з творів Шевченка про жіночу долю на фоні музики «Така її доля»)
1.«Лілея»
2.«Причинна»
3.«Катерина»
4.«Наймичка».
Ведучий: Ой поете, великий пророче !
Скільки сил ти віддав у житті,
Захищаючи долю жіночу.
І завжди в самоті, самоті.
Ведучий: У кожного життя - два явори,
І в кожного в житті є дві тополі,
І місяць сріблом ночі обсипає,
І ранок завше обрій обіймає.
Лиш кохання часу не питає,
Лиш любов часу свого не має.
(Пісня «По діброві вітер виє»)
Ведучий: У жінці, коханій Тарас Шевченко бачив весну. Яка у своїх долонях розкриває пелюстки краси, любові. Свою любов проніс Тарас через своє життя з тополиною розрадонькою, із тугою на серці.
Шевченко: Навчаючись в академії, у 1843 році я їду в Україну, і саме в ці роки я переживаю справжнє, своє єдине та велике кохання… До цього раніше зовсім не думав про шлюб. А щойно з’явилось величезне бажання мати свою родину, свій дім, дружину, надійний захисток.
(Запалює свічку, пише)
Душі з небес благословенній
Дано любить, терпіть, страждать.
І дар приречений, натхнення,
Дано сльозами поливать.
(Музика «Зоре моя вечірняя»)
Закревська: Я, Ганна Закревська, у життя поета прийшла тихо і непомітно. Зустріч із ним була щасливою прозорою миттю. Востаннє ми бачилися весною, коли цвіли яблуні під зорями вечірньої Ворскли. Тарас лагідно поклав руку на моє плече і зринула пісня з його вуст «Ой зійди, зійди, зіронько вечірняя», а з очей повільно спадали сльози.
(Пісня «Ой зійди ,зійди, зіронько вечірняя»)
Рєпніна: Шевченко здався мені, Варварі Рєпніній, простим, невибагливим. Краса душі його свята, любов благословенна. Так, він був українським Златоустом, вогником-горицвітом, оксамитовою зорею ліричної поезії. Я була для нього морем ніжності і тепла, але коханням Тарас мені не відповів.
Шевченко: За вашим проханням, добра моя Варваро Миколаївно, я був призначений в Київський університет, і в той же день, коли прийшло призначення, мене заарештували і відвезли в Петербург 22 квітня 1847 року, а 30 травня мені зачитали конфірмацію, і я був уже не вчитель Київського університету, а рядовий солдат Оренбурзького лінійного гарнізону.
Рєпніна: Розуміючи, що нам ніколи не бути разом, я намагалася знайти його в поезіях про жіночу долю і бачила її як на вишитому рушнику.
(Танець «Рушники»)
Голос із мікрофона:
Де, скажи мені, Тарасе,
Взяв ти силу виняткову
Повернути першомову
Тим заляканим, убогим,
І, не знаючи дороги, їх вести.
Що навіть нині
У черкаського хлопчини,
Кріпака і самоука
Вчиться нинішня наука,
Щоб вернути людям знову,
Ту цілющу рідну мову.
(Шум. Входить гурт селян з граблями, косами. Кожен щось хоче сказати поетові)
Дід: Тяжка доля в кріпацькому ярмі, Тарасе!
Селянин: Пани-кати…латану свитину з каліки знімають , з шкурою знімають, бо нічим обуть княжат недорослих!
Дівчина: А он розпинають вдову за подушне, а сина кують…Єдиного сина, єдину надію в військо оддають!
Жінка: А онде під тином опухла дитина, голоднеє мре, а мати пшеницю на панщині жне…
Дід: Чи Бог бачить із-за хмари наші сльози, горе?
Дівчина: Чи довго ще на сім світі катам панувати?
Шевченко (задумливо):
І я прозрівати
Став потроху…
Світе тихий, краю милий!
Моя Україно!
За що тебе сплюндровано?
За що , мамо, гинеш?
Селянин: Село неначе погоріло,
Неначе люди подуріли,
Німі на панщину ідуть,
І діточок своїх ведуть!...
Дід: І не в однім отім селі,
А скрізь на славній Україні
Людей у ярма запрягли
Пани лукаві...Гинуть! Гинуть!
У ярмах лицарські сини…
Жінка: Кругом неправда і неволя,
Народ замучений мовчить.
Кати знущаються над нами.
А правда наша п’яна спить.
Шевченко (задумливо):
Пани, пани, схаменіться!
Будьте люде.
Бо лихо вам буде.
Розкуються незабаром
Заковані люде,
Настане суд, заговорить
І Дніпро, і гори!
І потече сторіками
Кров у синє море
Дітей ваших…
Селянин: Ех, Тарасе, не доведуть тебе до добра такі вірші!
Шевченко: А що мені буде?
Дід : У москалі оддадуть.
Шевченко: Нехай!
Не жди сподіваної волі –
Вона заснула: цар Микола
Її приспав. А щоб збудить
Хиренну волю, треба миром,
Громадою обух сталить,
Та добре вигострить сокиру –
Та й заходиться вже будить!
(З’являються жандарми, заарештовують Шевченка)
Жандарм (під барабанний дріб читає наказ): Государ імператор височайше звелів: призначити Шевченка рядовим в окремий Оренбурзький корпус з правом вислуги під найсуворішим наглядом із забороною писати і малювати (виводять поета)
(Селяни висловлюють обурення «За що? За віщо? Тяжка доля …».Звучить хвилююча музика).
Ведуча: Якби він був недолюдком- кровопивцею, то й тоді для нього страшнішої кари не можна було б придумати, як заслати в окремий Оренбурзький корпус солдатом. Ось у чому причина його нестерпних страждань. І до всього ще й заборонено писати і малювати. Трибунал під головуванням сатани не міг би винести такого холодного нелюдського вироку.
Ведуча: Каратись, мучитись, страждати,
Не застогнати ні на мить.
Із кріпаків піти в солдати
І втому пеклі не згубить
Людської правди ні росини,
Все зберегти в душі святій
І через горе України
У всіх знедолених на бій
Покликати і научати,
Як бідарю на пана йти.
Ведучий: І там в казематі народився славнозвісний твір про Коліївщину, безсмертних Залізняка і Гонту, про визвольну боротьбу українського народу – поема «Гайдамаки» .
Читець: (уривок з поеми «Гайдамаки»)
Гомоніла Україна,
Довго гомоніла,
Довго, довго кров степами
Текла – червоніла.
І день, і ніч ґвалт
Гармати; земля стогне, а згадаєш –
Серце усміхнеться.
Гонта ( виходить з шаблею):
Не за горами кари час!
Крепітесь, братіє, борітесь!
Україну захищайте!
Не давайте матері, не давайте
В руках у пана пропадать.
За віру! За волю! За Україну!
Ведучий: Співець-патріот, мученик-засланець мріє ще повернутись на кохану Україну , подивитися на її зелені лани, вилити там своє горе, почути рідне слово.
Ведуча: Не судилося Шевченкові побачити свій край вільним . Поет був хворий. Тому тремтяча рука його спішила сказати останні слова:
Врага не буде, супостата,
А буде син, і буде мати!
І буде люде на землі!
Ведучий: Збудеться найзаповітніша мрія поета, здійсненню якої віддав усього себе, і оживе добра слава, слава України.
(Козацька пісня)
Шевченко: З домовини, до віку ранимої,
Над владиками світу встаю.
І до вас промовляю, сини мої,
Не проспіть Україну мою!
В казематах я гибів недарма,
І в могилу дочасно зійшов,
Щоб ніколи російська казарма
Не топтала наш геній і кров.
І, нарешті, ковтнувши свободи,
Не втішайтесь дарами в раю.
Я прошу тебе, гнаний народе,
Не проспи Україну мою.
(Мелодія «Заповіт»)
Що смерть? Не страшно вмерти, коли знаєш, що народ дорогої України повстав і виборов волю.
Що смерть? Не вмирає правда, душа, пісня.
Що смерть? Коли скрізь лунатиме мій «Заповіт!»
(Звучить «Заповіт»)
Ведучий: Цілий світ задивлений на Канів,
Дивне місто – що не говори.
Скільки чути – ширитись осанна
З висоти Чернечої гори .
Ведуча: День у день – хурделиця чи спека –
З різних сіл , з містечок і країн
Йдуть до неї люди, наче в Мекку,
Йдуть з усього світу на поклін.
Ведучий: Йдуть , хоч стежка стелеться терново,
Йдуть і йдуть - без ліку і числа,
Щоб вогнем Тарасового слова
Очищати душу і тіла.
(Звучить Гімн України)
(Звучить пісня: сл. Ю.Рибчинсько, муз. Т.Петриненка «Шлях до Тараса»)
Завершальне слово викладача
Шановні студенти! Нині (як і щороку в березні) завдяки Т.Г. Шевченкові ми маємо нагоду двічі згадати, що ми є українцями: в день його народження та в день його смерті . Хочеться вірити , що ми не просто вшанували пам'ять Кобзаря, а й відчули його невмируще слово серцем, якому маємо вірити , бо тоді ж кому вірити, як не Шевченку, який своє життя віддав за Україну, за нас з вами, за те , щоб ми були вільні, горді. Жоден поет світу не зрівняється з ним у величі своїх жертв, любові до свого народу. Дивна дія Кобзаревого слова - навіть через століття ми чуємо його вірші. Нині історичні обставини склалися так, що по-різному моляться українці , належать до різних партій і держав. Часто піддаються на провокації і сваряться між собою, забуваючи, що вони однієї матері діти, що ворогам цього тільки треба , але коли звучить слово Шевченка - всі замовкають, бо то говорить сила правди, сам Бог устами нашого пророка. І лише тоді почнеться справжнє відродження добра і справедливості, коли ми всі почуємо те слово і засвоїмо Шевченкові уроки. Слава Кобзареві! Слава Україні! Героям Слава!
|
