Каталог статей

Тема. Стоїть в скорботі мати-Україна , біля могил своїх дітей стоїть…

Позакласний захід: урок-реквієм.

Мета: довести на основі фактів і документів, що голод 1932 – 1933 рр. був геноцидом  проти українського народу. Виховувати прагнення учнів вивчити трагічні сторінки історії України в ім’я пам’яті й милосердя на землі.

…а онде під тином

Опухла дитина, голоднеє мре…

Т. Шевченко

І не злічити убієнних,

Могил по селах не злічить…

М. Руденко

(Звучить пісня «Україна є!»)

Учень. Моя мати Україна –

Наче пташка сива,

Я – в її крилі пір’їна,

Звихрена й щаслива

Пташка, вирвавшись на волю,

Променями грає,

Неба синю парасолю

Крилечком торкає,

Сходить сонце на планеті,

Золоте й черлене

Не згуби ж ти мене в леті,

Рідна моя нене.

Учень 2. Краю милішого, ріднішого,

Як Україна – в світі нема

Слова солодшого, зручнішого,

Як Україна, -  в світі нема

Найрідніша Батьківщина, земле рідна,

Земле сонячна і хлібна,

Ти навік у нас одна

Ти, як мати, найрідніша,

Ти і взимку найтепліша

Наша отча сторона

Учень 3. Любіть Україну, як сонце любіть,

Як вітер, і трави, і води…

В годину щасливу і в радості Мить,

Любіть у годину негоди

Любіть Україну у сні й наяву

Вишневу свою Україну,

Красу її вічно, живу і нову,

І мову її солов’їну.

Учень 4. Без неї – ніщо ми, як порох і дим,

Розвіяний в полі вітрами…

Любіть Україну всім серцем своїм

І всіми своїми ділами

Для нас вона в світі єдина, одна

Як очі її ніжно-карі…

Вона у зірках, і у вербах вона,

І в кожному серця ударі…

Учень 5. За Україну молюся

За соборну, вільну Україну

Молюся, Боже мій до тебе

-         Україно, мову солов’їну,

Край пшеничний під блакитним небом,

Ріки збережи й сади веселі

Ароматами медів залиті,

Їх дари солодкі, соковиті,

Ниспошли нам злагоди в оселі,

У твоїй руці – Твої ми діти.

Учитель. Літа 1933 – го від Різдва Христового був у Україні Великий Голод…

Світ мав би розколотися надвоє, сонце мало б перестати світити, земля перевернутися від того, що це мало місце! Але світ не розколовся і сонце сходить, Земля обертається, як їй належить.

І ми ходимо по цій землі зі своїми тривогами і надіями, ми, єдині спадкоємці всього, що було. Тож пом’янемо хоч сьогодні, з непростимим спізненням у кілька довгих десятиліть, тих великомучеників нашої нелегкої історії – мільйони українських селян, жертв небаченого в історії людської цивілізації голодомору.

Пом’янемо, і знайдімо в собі силу й відвагу пройти з ними їхньою хресною дорогою. Не їм це потрібно, а нам. Все, що вони могли сказати світові, вони вже сказали… Тепер наша черга.

Схиліте голови, і станьте на коліна,

І поминальні свічі запаліть.

Стоїть в скорботі Мати – Україна,

Біля могил своїх дітей стоїть.

До могил цих ми отчого неба прихилимо,

А з небом услід примандрують пшеничні лани,

І простелиться шлях їх до отчої хати, мов килим,

Тільки шляхом отим не прийдуть в Україну сини.

(Звучать дзвони, заходять діти зі свічками в руках)

Ведуча. Пам’яті мільйонів українських селян, які загинули мученицькою смертю від голоду, заподіяного сталінським режимом у 1932 – 1933 роках.

Ведучий. Пам’яті тисяч українських сіл і хуторів, які зникли з лиця землі після найбільшої з трагедій ХХ століття присвячується.

Ти кажеш, не було голодомору?

І не було голодного села?

А бачив ти в селі пусту комору,

З якої зерно вимели до тла?

Як навіть марево виймали з печі,

І забирали прямо із горшків,

Окрайці виривали з рук малечі,

І з торбинок нужденних стариків?

Ти кажеш, не було голодомору?

Чому ж тоді, як був і урожай,

Усе суціль викачували з двору, -

Греби, нічого людям не лишай!

Хто ж села, вимерлі на Україні,

Російським людом поспіль заселяв?

Хто? На чиєму це лежить сумлінні?

Імперський молох світ нам затуляв!

Я бачив сам у ту зловісну пору

І пухлих і померлих на шляхах.

І досі ще стоять мені в очах…

А кажеш – не було голодомору!

Ведуча. Усього було в нашій історії: і високого, і трагічного. Як ні один інший народ у світі, українці заплатили за своє право на волю мільйонами синів і дочок, які, як ні один народ, навчилися мовчки гідно вмирати за свою землю, зо свою віру, за своє майбутнє. І згадується нині давня забута легенда.

1-ий учень (розповідає легенду). Коли постали народи, то Бог наділяв їх усіх землею. Який народ не приходив, тому й дарував Бог землю. А наші козаки – українці забарилися. Треба було їм з турками битися, татарів виганяти, щоб не спалювали села і не брали живцем у ясир. Сказано – козаки. Приїхали на конях степових до Бога, щоб дав їм землю, а Бог відказує:

- Нема, всю вже поділив. Де ж ви були раніше, що робили? Що ви за люди?

- Ми, пресвятий Боже, - козаки, турків воюємо і Твою віру в руках тримаємо.

Бог зажурився, сказав:

-         Нема в мене землі. Всю роздав.

Козаки, вийнявши з піхов шаблі, брязнули ними. Бог подивився на цих відважних людей і прорік:

-         Є у мене земля, для себе я її припас. Ось вона тут, де я стою, обабіч могутньої ріки, що зветься Дніпро. На цій землі ріки течуть молоком, а земля повниться медом. Віддам я вам цю землю, житимете між війнами, бідою, голодом. Та ніколи не забувайте, що це Бог вам свою землю віддав, якщо вистоїте у цій жорстокій борні, то станете на землі щасливими господарями, заживете багато.

Ведуча. Сумна, трагічна історія нашої землі. Скільки разів топтали її чоботи чужинців, скільки разів червоніла вона від крові і промокала від сліз… Як тяжко було здобути хоч окраєць щастя на цій багатій, Богом дарованій землі.

Ведучий. Братовбивча громадянська війна, біда, холод, голод… Та певно, найстрашнішими були 30-ті… Це було не стихійне лихо, а зумисно спланований голодомор. Сталінський терор штучно створив на родючих українських землях нечуваний голодомор. Це був спланований геноцид. Треба було назавжди залякати селянина, поставити його на коліна, щоб ніколи не виникала думка бути господарем своєї землі.

Ведуча. Довгі десятиліття ця кривава рана в історії народу була щільно оточена безмовством. 55 років і Україні не можна було згадувати про трагедію 33 року. Мільйонів смертей ніби й не було.

Учень. А наприкінці 1932 року, такого страшного для України, до Харкова було скликано всіх кобзарів землі української, чия доля і донині невідома. А їх було понад 200…

(Звучить мелодія «Свіча»)

Учень. (Вірш «Дума про кобзарів» Віктора Рафальського)

Чом замовкли кобзи, кобзи голосисті?

Чом не чути, кобзи, рокіт ваших струн?

Заросли стежини геть у полі чистім,

І не пройде ними з кобзою співун.

Ой скажи ти, вітре, де біліють кості

Довговусих, мудрих, сивих співунів?

Бо не знає, не знає ненька – Україна й досі,

Де лягли у землю двісті кобзарів?

Ой скажіть, тополі, може, вам відомо

Те, що невідомо вітрам у степах?

З усіма гаями перемовтесь словом:

Де знайшов свій спокій кобзарів тих прах?

Ви, старі дідівські мовчазні могили,

Хоч на мить поруште давній супокій –

Мовте з слово тільки, може б, ви відкрили

Те, що так сокрите в таємниці тій?

Орле мій могутній, сизокрилий орле,

Ти літаєш, орле, попід небеса, -

Може, твій орлиний зір те все огорне,

Те, що не відомо вітрам і лісам?

Таїна. По світу бродить клята кривда,

Та в неї й чорта взнаєш поготів

І ніхто не скаже, і ніхто не віда,

Де ж поділись, Боже, двісті кобзарів?

Ой заграйте, кобзи, кобзи дзвінко струнні,

Співуни кобзарські, думу заведіть,

Як у дні моєї голубої юні

Кобзарі Вкраїни зникли в одну мить.

Є багато, звісно, таємниць на світі,

Та життя на світі збереже одну,

Заспівайте ж думу кобзарі новітні,

Про страшну, як правда, чорну таїну.