Каталог статей

Як же практично досягти того, щоб у взаєминах учителя з учнями панували помисли високі?

Передусім потрібно, щоб у тих думках, які доносить учитель до свідомості школярів, він виражав самого себе, щоб до серця дитячого доторкалися не холодні істини, а жива, пристрасна особистість педагога. Це залежить від того, наскільки знання, які викладає вчитель учням, стали його особистими переконаннями, ввійшли в його душу. Це залежить і від загальної культури, ерудиції, широти наукового горизонту вчителя. Іскра, яку кидає вчитель у свідомість дитини, здатна запалити вогнище тільки тоді, коли, образно кажучи, вона не тільки що висічена кресалом, а горіла не один день і не один рік у його думках. Іншими словами, вогнище живої думки в свідомості своїх вихованців запалить тільки той педагог, який знає в сто раз більше, ніж вимагає цього обов'язкова програма. Якщо в учителя є це багатство, то його інтелектуальне спілкування неминуче виходить за межі уроку і набуває індивідуального характеру: інтелект педагога і інтелект окремих учнів зв'язуються десятками ниточок - це й є живі доріжки від серця до серця.

Інтелектуальне спілкування з дитячим колективом і особливо з окремими вихованцями - це таке ж багате джерело радості, як і одухотворена праця. Форми цього спілкування найрізноманітніші. Це передусім жива, пристрасна, хвилююча розмова про науку, про книгу - розмова з групою чи з окремими школярами. Важко все це передбачити й заздалегідь визначити, про що йтиме мова. Це не якісь консультації чи додаткові заняття, а передача від серця до серця тих жаринок, з яких розгоряється вогнище мислі вихованця.

Любити дитину - це значить захищати її від того зла, яке ще оточує багатьох дітей у житті (маємо на увазі перш за все сім'ю). Щороку, коли шкільний поріг переступають першокласники, з тривогою дивишся в очі дітям, які несуть у своєму серці відкриту рану. Я добре знаю цих дітей, знаю їхніх батьків, знаю болі й тривоги дитячої душі, знаю, що окремих дітей треба вже не виховувати, а перевиховувати. Ці діти в мене на особливому облікові, їх виховання я називаю захисним вихованням,- воно становить важливу складову частину моєї педагогічної системи.

З якими ж ранами в серці приходять діти, скалічені злом родинного оточення?

На мою думку, дуже небезпечна рана (а небезпечна вона тим, що вражає серця дітей навіть у багатьох, з першого погляду, благополучних сім'ях) - це самотність, коли дитина знає й відчуває, що вона нікому не потрібна. Йдеться тут не про те, що мати чи батько відмовляються від дитини, що вона покинута напризволяще. Такі випадки бувають рідко і про них слід говорити окремо. Мова йде про далеко складніше явище духовної самотності. Дитині притаманна здатність жити серцем, віддавати його близькій для неї людині, іншій живій істоті чи навіть не одухотвореним речам. Ця здатність безкорислива, вона облагороджує душу дитини, робить її життя багатим, світлим. У переважної більшості дітей, що приходять до школи, є хтось дорогий, комусь вони віддали свою душу, і це дає їм щастя, повноту духовного життя. А є діти, у яких життя склалося так, що вони нікому не змогли віддати свого серця і відчувають себе самотніми, не знають щастя духовної близькості, спорідненості. Це буває в тих сім'ях, де найближчі до дитини люди - мати, батько - позбавлені сердечної чутливості, не здатні відгукнутися на прагнення дитячого серця, з'єднатися в щирій, задушевній дружбі. Емоціональне невігластво батьків, обмеженість їх бажань матеріальними потребами, іноді тваринними інстинктами - все це калічить дитячу душу: до школи приходять вони, глухі до добра; їхнє серце - як зашкарубла підошва. Захистити дитину від духовної самотності, пробудити здатність жити серцем - це одно з найважливіших завдань захисного виховання.

Є ще грізніша самотність: окремі діти розуміють, що народилися вони на світ випадково, ні матері, ні батькові вони непотрібні. Ці діти приходять до школи з тяжкою психічною травмою. Вони, як правило, несуть у своєму серці відкриту рану - озлобленість. Озлоблена дитина не вірить в людяність. До щирого, сердечного слова вчителя вона виявляє настороженість і недовір'я. Захисне виховання дітей з цією травмою вимагає глибокої, самовідданої любові вихователя до людини, високої культури почуттів, тонкої здатності відділяти зло від особистості дитини.

З тяжкою раною приходять до школи діти, яких у сім'ї виховують в дусі обману, нечесності, егоїзму, зневаги до людей. Вони бездушні, безсердечні. Вони не здатні відчувати серцем людину поруч з собою, не вірять в добро. Якщо не захистити цих дітей від зла, що панує в сім'ї, вони виростуть жорстокими людьми, готовими в ім'я власної вигоди піти на все, аж до зради, до звірячого бажання знищити того, хто стоїть у них на шляху. Позбавлені захисного виховання, з раною в серці, не поміченою вихователем, ці діти, ставши зрілими людьми, часто стають на шлях найстрашніших злочинів.

З покаліченим серцем приходять до школи ті діти, які з перших кроків свого свідомого життя зазнають фізичних покарань. Батько, що б'є дитину,- убиває в її серці найдорожче: ту здатність жити серцем, про яку говорилось вище. Штурхани, потиличники, удари ремінцем - це не тільки насильство над тілом. Це також і удари по чутливому дитячому серцю. З кожним ударом воно стає все менш чутливим до цих же ударів, стає товстошкірим. Вихована в ранньому дитинстві в дусі насильства над тілом і духом дитина стає несприйнятливою до будь-яких засобів виховного впливу.

Часто вона жорстока й безсердечна. Захисне виховання цих дітей є по суті випробуванням педагогічної культури вчителя - випробуванням його любові до людини.

Своєрідного захисного виховання потребують і заласкані в сім'ї діти, розбещені повною і нічим не обмежуваною свободою самовиявлення. Є деяка частина дітей, батьки яких не привчають до підкорення особистих інтересів інтересам інших людей. Ці діти приносять з сім'ї дикий, безглуздий принцип: «Я так хочу - так і роблю, мені подобається - значить, можна». Нещасна та дитина, в душі якої живе тваринна упевненість у тому, що її інтереси важливіші за все. Вона стає хамом, нахабою, хуліганом, якщо не захистити її від «благ» повної свободи самовиявлення. Поради й вимоги вчителя про поведінку в колективі така дитина переживає як особисту образу.

Захисне виховання - це глибоко індивідуальна творчість педагога. Тут треба вміти так доторкнутися до болісного, скаліченого серця дитини, щоб виховання не обернулось для неї стражданнями. Від духовної самотності найкращим захистом є пробудження почуття любові, симпатії до людини - вчителя чи старшого товариша-школяра, до когось з таких же самотніх людей - до дідуся чи бабусі, до жінки-матері, яка втратила свого сина.

Зближення з людиною починається з того, що вихователь вчить самотню дитину співпереживати: розповідає їй про горе, трагедію, пережиті тим, з ким він має на меті зблизити свого вихованця. Співпереживання - це перший крок до пізнання людини серцем. Дитину, що з тих чи інших причин у сім'ї не зазнала любові до найближчої, найдорожчої істоти, я вчу близько приймати до серця чуже горе. Чим глибше співпереживання, тим чутливішою стає дитина до людей, які її оточують.

У захисному вихованні самотніх дітей дуже важливо, щоб дитина не відчула виховної навмисності: вчитель намагається зблизити її з кимось спеціально для того, щоб виховати... Якщо до цього «запланованого добра» додається ще хоч маленька краплина байдужості - дитина запротестує, зненавидить і вчителя, і того, з ким учитель збирається її зблизити. Зближення самотньої дитини з іншою людиною мусить відбуватися в природних обставинах. Людина, якій дитина віддасть своє серце, мусить мати в своєму серці щось таке, що збагатило б дитину духовно. Розвіяти дитячу самотність може тільки духовно багата й щедра людина.

Дітей, озлоблених безсердечністю батьків, дітей, не потрібних ні батькові, ні матері,- дуже мало. За тридцять два роки роботи в школі в моє життя ввійшло дев'ятеро таких дітей. Ці діти завжди пробуджували в моєму серці гостре почуття жалю, і я намагався дати їм те, чого вони не знали в сім'ї. Я ставав другом таких дітей, і за мої сердечні турботи вони віддячували щирою, щедрою, самовідданою любов'ю. Саме дружба з цими дітьми стала для мене животворним джерелом натхнення, тією цілющою водою, якої потребує кожен педагог, коли напружена праця втомлює його серце, виснажує духовні сили.

Стати другом такої дитини, пробудити в її серці почуття любові, полюбити її всіма силами своєї душі - це вимагає великої майстерності. Озлоблені байдужістю батьків, діти дуже насторожені, вони з недовір'ям ставляться до ласки, хоча вона для них потрібна, як волога спраглій землі. Але починати треба не з виявлення ласки. Я намагаюсь знайти з дитиною такий спільний духовний інтерес, таку діяльність, щоб дитина відчула в мені людину і потяглась до людського. Як правило, ця спільна діяльність народжується в колективі. Потім дитина стає моїм товаришем, ми ніби забуваємо, що ми - вчитель і вихованець. Духовне спілкування стає для нас потребою. У дитини зникає підозрілість і озлобленість. За любов і сердечність дитина віддячує щирою готовністю віддати багатства своєї душі, чимось утвердити свою симпатію. Особиста дружба - це задоволення потреби в людині - однієї з вищих моральних потреб, які школа мусить утверджувати з дитинства.

Найдійовішим засобом захисту дитини від обману, нечесності, егоїзму є пробудження поваги до самої себе, пробудження чутливості до людського в собі. Виховання таких дітей вимагає тривалої індивідуальної роботи. Тут також треба знайти спільність духовних інтересів, щоб побачити доріжку до дитячого серця. Найчастіше в основі цієї спільності в мене є книга. Книгою і розмовою про книгу я відкриваю дитині очі і серце на добро і зло, добиваюсь того, що вона захоплюється добром і зневажає зло.

Хоч би як було вражене дитяче серце потворністю домашньої атмосфери, в ньому жевріє іскра співпереживання, і чим менша дитина, тим сильніша здатність співпереживати. До першого класу прийшов Валерій Г.- бездушний, безсердечний, жорстокий - таким зробила його родинна атмосфера цинічної зневаги до всього чистого й святого, що є в людині. Я пробудив у хлопця інтерес до книги. Ми прочитали з ним оповідання Г. Сенкевича «Янко-музикант». Яскраві картини боротьби добра і зла потрясли дитину. Читаючи оповідання, я спостерігав, як хлопчик мислено вступає в поєдинок з жорстокістю і свавіллям. Валерій серцем відчув, що в житті є речі для людини незрівнянно дорожчі, ніж привласнення матеріальних цінностей, вигода. Це - радість творення добра для людей. Одну за другою ми читали з хлопцем книги про людське благородство, потім він став читати сам. Я з радістю бачив, як атмосфера домашньої жадібності, обману, цинічного приниження людської краси стає для хлопчика чужою. Він знайшов радість у віддачі теплоти свого серця іншим людям. Уже в четвертому класі хлопчик став вожатим жовтенятської групи. Для нього справжнім щастям стало давати щастя дітворі. Десь у лісі він знайшов струмочок, що витікав з джерела. Привів до струмочка дітей і разом з ними побудував тут іграшку - водяний млин. Спорудив для дітей курінь.

У перші тижні перебування Валерія в школі, коли я зустрічався очима з його поглядом - лицемірним, байдужим до горя людського, в моїй душі піднімалося глухе обурення проти тих, хто знівечив дитяче серце. Я ненавидів зло і боявся, що зненавиджу й хлопчика. Тепер же в очах Валерія сяяло людське благородство. Ось він захоплено розповідає мені про водяний млин у глибині лісу, про те, що наступної зими думає спорудити тут з своїми хлопцями маленьку вітроелектростанцію: хай біля годівниці для лісових пташок засвітиться маленька лампочка, хай світло приваблює пернатих друзів. Так, це вже були зовсім не ті очі, якими дивився хлопчик на світ п'ять років тому. Ці очі не можна не любити.

Виховання дітей, серце яких скалічено бійкою, грубим окриком, лайкою, вимагає не тільки бережливості, чуйності, а й великої наполегливості. Місія педагога полягає передусім у тому, щоб захистити дитину від насильства над тілом і душею. Я домагаюсь того, що батько перестає бити дитину. Але в багатьох випадках бійка і лайка вже огрубили дитяче серце, зробили його жорстоким і глухим до добра. Тут найскладніші інструменти педагогічного мистецтва мусять бути використані для того, щоб пробудити в дитячому серці чутливість до найтонших засобів впливу на людську душу - передусім до краси і до слова вчителя. Я прагну до того, щоб дитина, скалічена бійкою і лайкою, ніколи не чула крику, погрози, ніколи не ждала покарання.

Потім я починаю пробуджувати її серце красою. Лікування красою - так можна назвати одну з граней моєї педагогічної системи. Про цю грань не розкажеш двома словами, тут треба характеризувати складність і багатогранність тонких духовних впливів на почуття, на серце, а через серце й на розум. Перед дитиною з огрубілим, «товстошкірим» серцем я розкриваю красу природи, музики, живопису. Це вимагає часу й великого терпіння. Іншій дитині доводиться відкривати очі на десятки картин природи, поки серце її, образно кажучи, не стрепенеться, не відчує відтінків краси. Весною і влітку, восени і взимку я ходжу з дітьми до лісу, в поле, в сад, у діброву, в луг - слухати музику природи. Це один з найдійовіших засобів лікування красою. Пробуджуючи серце, краса ніби відкриває його найпотаємніші куточки, і вони стають чутливими до слова вчителя.

Важливим засобом захисного виховання дітей, скалічених бійкою і лайкою дорослих, є турбота про живих істот, квіти, рослини - про все живе й красиве. Спеціально для цих дітей у нас є лікарня звіряток, пташині годівниці. Діти, у яких треба пробудити чутливість серця, доглядають за підібраними в холодну зимову пору пташками, зайчатами, їжаками... Цих дітей ми також ведемо на колгоспну тваринницьку ферму, де вони доглядають за маленькими ягнятами й телятами.

Дуже великої уваги і педагогічного такту вимагає захист дітей, розбещених нічим не обмеженою свободою самовиявлення, від свавілля батьків,- бо тільки свавіллям можна назвати задоволення дитячих примх, життя за принципом «мені все дозволено». Не треба намагатися зразу ж, з першого дня зламати волю такої дитини. У вихованні таких дітей я дотримуюсь принципу зіткнення бажань, інтересів. Я домагаюсь того, щоб розбещена свавіллям батьків дитина, зрозуміла: мої бажання, мої інтереси, цілком законні і вмотивовані, стикаються з такими ж законними бажаннями і інтересами інших людей. Мені хочеться задовольнити своє бажання, але й іншій людині хочеться задовольнити своє бажання, яке заперечує моє. Я переконую дитину: якщо ти і та людина, з бажанням якої зіткнулось твоє бажання, намагатиметесь діяти кожен тільки в своїх власних інтересах, життя перетвориться в пекло, людина опуститься до рівня печерного дикуна. Така «свобода» приноситиме тільки нещастя, страждання. Отже, щоб користуватися благами справжньої свободи, треба урізувати свободу свого самовиявлення, обмежувати свої бажання, пам'ятати, що принцип «мені все дозволено» - це звірячий закон дикунів і хуліганів.

А щоб дитина все це осмислила, вона повинна на власному досвіді переконатися, що без обмеження свободи самовиявлення, без урізування бажань не може бути справжньої свободи. Дуже важливо вміти створювати такі ситуації, при яких стикаються бажання і інтереси. Клас, наприклад, іде в цікавий похід до лісу, але в школі є суворий порядок: щодня один учень з кожного класу включається до бригади самообслуговування, яка працює і в їдальні, і на подвір'ї, і в теплиці. Спробуй порушити шкільний порядок, і на тебе обрушиться гнів колективу. Десятки таких уроків - і найрозбещеніша дитина починає розуміти, що вона живе не на безлюдному острові, а серед людей.

У Д. І. Писарєва є цікава думка: «Людська природа так багата, сильна й еластична, що вона може зберігати свою свіжість і свою красу серед найбільш гнітючої потворності оточуючих обставин».

Звичайно, ці багатства, сила, еластичність не виникають самі собою, не даються дитині природою, як якийсь імунітет проти небажаних впливів. Їх треба створювати, плекати, утверджувати. А для цього необхідно захищати багатства людської природи в дитячій душі. Щоб захистити дитину від зла, подолати його і утвердити добро, треба бачити, розуміти минуле і уявити майбутнє дитини, виразно накреслити перед собою ідеал виховання. Треба любити в дитині все людське чисте, благородне.