Каталог статей

Святині дитячого серця

Святині дитячого серця

Редакція журналу звернулася до відомого українського педагога, члена-кореспондента Академії педагогічних наук СРСР заслуженого вчителя республіки Василя Олександровича Сухомлинського з проханням поділитися думками про виховання у дітей почуття любові до матері, до рідних.

В.О. Сухомлинський надіслав до журналу уривок з своєї книги, яка готується до видання.

Нещодавно я розмовляв з другом, людиною високої культури і широкої ерудиції, про виховання дітей та молоді. З великою тривогою говорив він про непоодинокі випадки зневажливого ставлення дітей до батьків.

Ми, люди старшого покоління, кому доводиться мати справу з дітьми і юнацтвом, часом забуваємо, що виховання комуністичної ідейності треба починати з найближчого, найріднішого – із ставлення до матері, батька, бабусі... Якщо ти не пробудив у людині співчуття до ближнього, зокрема у сина й дочки до батька-матері, ти поганий вихователь. Це говорив не педагог, а людина великого життєвого досвіду, і вона мала рацію.

Справді, в багатьох сім’ях і школах виховання будується якось так, що високі, благородні ідеали, які намагається утвердити вихователь в серцях своїх вихованців, стосуються того, що поза учнем, поза його особистими, сердечними справами. Звідси утвердження тупої безсердечності, моральної „товстошкірості”, звідси схильність певної частини дітей і юнацтва до демагогічного пустослів’я.

Найдорожча для дитини людина – рідна мати мусить святинею увійти в її серце. Любов до матері – це перша школа виховання почуття обов’язку перед найдорожчим і найсвятішим – Батьківщиною. Мати не тільки носить дитину під серцем, дає їй життя і розум, ночей недосипає, щоб дитя було здорове й щасливе. Мати – це той найживучіший корінь, що передає людині мудрість, духовне багатство народу, його самосвідомість. Виховуючи у дитини любов до рідної матері, до бабусі, до батька й дідуся, формуючи благородне почуття родинної честі, ми утверджуємо чуття великої сім’ї – народу. Кращі ідеали, традиції народу передаються дитині від матері. Мати – це, образно кажучи, той чистий струмочок, що живить вічну ріку народного життя.

Ось доля однієї нашої колгоспниці – Марії. Є у неї син Петро. Любила мати його з дитинства, але не оберігала від тих складностей і протиріч життя, в яких радість переплітається з сумом, щастя з бідою й тривогою. У дитинстві людина пізнає світ не тільки розумом, а й серцем: все, що відбувається в житті, пробуджує в її душі різноманітні переживання, пориви, стремління. Серед цих душевних порухів дитинства особливо глибокий відбиток залишають співчуття, милосердя, жалість. Марія турбувалась, щоб з малих років син відчував: поруч живуть люди, у них теж є свої інтереси, бажання, їм хочеться бути щасливими. Але, щоб самому бути щасливим, треба обережно, тонко, чуйно, дбайливо доторкатись до серця інших людей. Цю заповідь народної моралі Марія не повторювала на кожному кроці (дитина не змогла б зрозуміти цих істин), але вона вчила саме так жити. Недалеко від Марії жила самітня бабуся, яка часто хворіла. Пам’ятаю, як тільки у Маріїному саду щось дозрівало – черешні, вишні, яблука, груші, сливи, виноград – мати вчила Петруся: перші дозрілі плоди поклади на тарілку й понеси старій, одинокій людині. Для дитини це стало звичкою. „Про любов до людства гово­рити легше, – вчила Марія сина, – ніж допомогти бабусі Ярині нарубати дров на зиму. Людство – далеко, а бабуся Ярина поруч. Совість не дозволить заснути спокійно, якщо в неї нічим буде топити. Прислухайся, сину, серцем до людських турбот”.

Восени 1939 року Марія проводжала сина на військову службу. Почалась війна. Два роки не було від Петра звістки. Визволила Радянська Армія село, принесли Марії листа в синьому трикутнику-конверті. Та недовгою була радість. Захворіла Марія, злягла в постіль, перестали слухатись ноги. Важко було Петрові. Не тільки хвороба матері звалилась на нього бідою несподіваною. Ждала Петра дівчина Галина, вирішили вони одружитись, як тільки повернувся Петро з служби. Не накладеш заборону на молоде кохання, завагітніла Галина. За народною традицією синові треба було ввести дівчину в рідний дім, а тут хвороба прикувала матір до постелі. І сказала мати: „Хай іде в наш дім дівчина твоєю законною дружиною, а зі мною – що буде те й буде”. Прийшла Галина в дім. Зажили з Петром в дружбі і злагоді. Все було б добре, якби не хвороба матері. Знатним трактористом став Петро, Галина працювала на фермі. Добре заробляли. Їхній син виростав, та ніщо не радувало молодих: мати лежала хвора.

Почув син, що в Києві є досвідчений лікар. Повезли матір на лікування, залишили в лікарні, так порадив лікар.

Два роки пролежала Марія в столиці. Стала на ноги, видужала. „Не ліки підняли мене з постелі, – говорила вона людям, – а велика любов сина й невістки”. З великою повагою ставляться у селі до Петра й Галини. Матері й батьки на їх прикладі повчають дітей, як жити на світі.

Більш як двадцять років минуло відтоді. Постаріла Марія, але щастя поселилося в новому домі, побудованому на її старому дворищі: виростають чотири внуки – чотири сини Петра й Галини, всі красиві, ставні, здорові й – добрі. І внуки в неї добрі, людяні, чутливі до чужої біди – ось що найголовніше.

На шестидесятому році життя, в холодний зимовий день, відчула Марія гострий біль в животі – приступ апендициту. Треба було негайно доставити жінку в лікарню, коли замети скрізь двометрові і ні машиною, ні кіньми не проїхати? Зробив Петро з синами носилки, поклали на них матір, прикрили добре ковдрою, понесли. Десять кілометрів до найближчої лікарні несли Марію чотири години. Два тижні лежала в лікарні Марія і хтось із внуків був біля її постелі. А Петро й не відходив від матері в дні її хвороби.

„Подивлюсь я в добрі очі сина або внука-сокола – здоров’ям серце наповнюється, – розповідала Марія жінкам після лікарні. Яке це велике щастя добрі діти і внуки”.

З виховання любові до матері починається виховання патріотизму. Патріотизм – це вершина людяності, вірності й відданості великим ідеалам трудового народу. Не може любити народ той, для кого немає найдорожчої людини серед співвітчизників, не може бути вірним великим ідеалам той, у чийому серці немає безмежної вірності і відданості найдорожчій людині. Цією людиною для дитини є мати. Хай же з перших кроків свідомого життя, з тієї хвилини, як дитина осмислила себе діяльною, творчою істотою, зобов’язаною комусь своїм життям, втіхами, радощами, розкривається в її серці найпрекрасніша квітка – любов до рідної матері. Хай ця квітка ніколи не в’яне, хай людина до зрілості й навіть у старості залишиться дитям своєї матері. Тільки так виховується вірність великим ідеалам нашого народу.

Дехто з читачів може запитати: а якщо у дитини померла мати? Або бувають же такі випадки, коли мати виявилася недоброю, байдужою людиною – що ж тоді? Це питання дуже складне. Дитина, позбавлена материнської ласки, найбільше в житті прагне саме такої ласки, доброти й любові іншої людини. Дитяче серце не може залишатися пустим. Адже чимало випадків, коли матір’ю стає не та, що народила, а та, що вклала у маленьку людину всі сили своєї душі.

„Шануйте, діти, матір і батька, дорожіть ними, бережіть їх, вони дали вам життя, вони творять вам радість і щастя”, – так учить трудовий народ. Цю думку досвідчений педагог прищеплює маленьким дітям, розповідаючи їм про працю й тривоги матерів, про безсонні ночі біля хворої дочки або сина. Серце малюка дуже чутливе до картин і образів, які розкривають цю думку. За природою своєю дитина не може жити без дорогої, рідної істоти. Видатний французький письменник Сент-Екзюпері назвав це дитяче прагнення прагненням приручити щось чи когось. Дитина „приручає” ляльку, квітку, плюшового ведмедика. Одухотворяє ці речі, розмовляє з ними, вони для неї, ніби живі. Але треба домогтися того, щоб найближчою, найріднішою, найпотрібнішою живою істотою для дитини стала мати.

Самій дитині з якихось внутрішніх спонукань ніколи не спаде на думку принести матері радість. Це прагнення утверджується тільки вихованням. Створіть же, вихователі, перед очима дитини образ її матері-трудівниці. Розкажіть, як нелегко йти о п’ятій годині ранку на тваринницьку ферму чи на завод – через сніг, завірюху, дощ... Пробудіть співпереживання, доможіться того, щоб дитина ніби сама перевтілилася в свою матір, увібрала в своє серце її тривоги й болі. Тоді самій дитині захочеться принести матері радість.

Тільки в ранньому віці ці щирі бажання мають велику силу. Отже, не можна пропускати золотих днів дитинства – хай саме в ці дні дитина не тільки втішається радощами, створеними для неї батьками, а й сама творить радощі для них. Хай змалку в її серці живе тривога за рідну матір, за батька, бабусю й дідуся. Хай болить і сумує дитяче серце, коли щось у матері негаразд, хай і вночі недоспить дитина, думаючи про матусю.

Не оберігайте дитяче серце від цих тривог, від цього болю; оберігатимете – виросте людина з кам’яним серцем, а в кам’яному серці не буде місця ні для синовньої відданості, ні для батьківської ласки, ні для великих ідеалів народу. Той, хто байдужий до рідної матері, ніколи не стане справжнім патріотом. Це не красне слівце, а істина.

Під кінець другого десятиліття роботи в сільській школі я вже маю справу з школярами, батьки яких колись були моїми учнями, сиділи за тими партами, за якими тепер сидять їхні діти. Це дає широкі можливості для спостережень і висновків.

Є у нас кілька батьків, які в роки дитинства, отроцтва та ранньої юності бездушно ставились до своїх матерів. Такими ж безсердечними людьми знаю я їх і тепер, коли вони стали зрілими людьми. Ось Матвій А. Вже вісімнадцятирічним юнаком він вирішив відділитися від матері. Підрізав частину присадибної ділянки, став завозити будівельний матеріал – ліс, камінь. Побудував маленький сарайчик і жив у ньому відлюдником, пильнуючи, щоб хто не взяв жодної деревини чи каменюки. Якось мати прийшла на ділянку сина збирати тріски, що лежали поруч з будівельним матеріалом. Син прогнав матір, підняв на неї руку...

Тепер у Матвія двоє школярів у молодших класах. Щоразу, коли доводиться говорити з цим батьком, мені просто страшно від його тупої, жорстокої байдужості і до долі дітей, до долі дружини, його маленька донька захворіла на апендицит, довелося відправити дитину в лікарню і негайно зробити операцію. Операція пройшла не зовсім вдало, і дівчинка лежала в лікарні два місяці. За цей час батько жодного разу не відвідав її. Вдома Матвій завів такий порядок: його заробітна плата зберігається у нього, дружинина – у дружини. Треба купити синові одяг, ідуть до магазину батько, мати й син. Батько намагається вибрати найдешевше і „найпростіше”, як він каже. Вибравши, платять: половину – батько, половину – мати.

Нас, учителів, радує, що це страшне духовне убозтво не вплинуло на дітей: завдяки постійному перебуванню в хорошому колективі, а також тому, що мати – прекрасна людина, діти ростуть колективістами, будуть справжніми людьми.

Я вдумуюсь у життя Матвія А., вдивляюся в його громадянське обличчя і все більше переконуюсь: якщо рідна мати не стала святинею для його серця, то в ньому немає місця й для інших святинь. Безсердечність у ставленні до найближчої, найріднішої людини породжує егоїстичну байдужість до громадських інтересів, людина живе своїми, відособленими від інших інтересами.

Пам’ятаю, один філософ сказав мені: таких, як Плюшкін, Іудушка Головльов, як чеховська „Людина в футлярі” в нашому суспільстві немає. Я не погоджуюся з цим твердженням. Є ще в наш час і Плюшкіни, і Іудушки Головльови, і Бєлікови. Звичайно, „модернізовані”, але єство у них таке саме. Матвій А. – це той же жорстокий, готовий на все в ім’я власного добробуту „Іудушка-кровопивушка”.

Головне джерело цих тяжких моральних вад, на мою думку, глибокі вади виховання. Найглибша з них та, що серце людини лишається пустим, а моральні істини не запам’ятовуються, як таблиця множення, ковзають по поверхні свідомості.

Мало сказати дитині: принеси своїй матері радість. Треба навчити її, як це зробити, одухотворити благородними прагненнями: Ось ви, дітки, саджаєте яблуньки і виноград на шкільній ділянці, ось вожата вашої жовтенятської групи кличе вас посадити яблуньку без­рідному, самотньому дідусеві, що живе край села. Все це добре, але чи не краще було б, якби кожен з вас посадив удома, на присадибній ділянці мамину яблуньку, мамин кущ винограду? Якщо ви зуміли морально підготувати дітей до цієї бесіди, така порада викличе у них захоплення. Вони візьмуть у шкільному розсаднику саджанці яблуньок і виноград, принесуть додому, викопають ямки, посадять мамі яблуньку і кущ винограду. А потім – деревця батькові, бабусі, дідусеві.

Повірте, що в цій незначній з першого погляду роботі – незрівняно глибший зміст, ніж у загальних словах про добро, правду, порядність. Скільки чистих почуттів у дитячій праці, скільки радості дає вона малюкам і особливо батькам. Виховний смисл цієї праці в тому, що вона торкається найпотаємніших куточків серця, хвилює його. Дитина виконує роботу не для того, щоб хтось похвалив її на зборах, а за велінням власної совісті. Якщо ви хочете, щоб у дитячому серці утверджувалися святині, не зловживайте похвалою, за­охоченням за добро. Бійтесь, як вогню, виникнення в дитячій свідомості думки про те, що кожен вчинок мусить відзначатися похвалою або заохоченням. Святині дитячого серця – це сфера совісті, сумління. Найвищою нагородою за добрий вчинок має бути особисте моральне задоволення дитини.

Прийшла весна, і дитина біжить подивитися, чи скоро розпустяться бруньки на материній яблуні, чи не вимерз виноград. Звичайно, дитина може й забути про те, що посадила яблуньку. Але для того є вихователь, щоб одухотворяти дитину благородними прагненнями. Не можна діяти наказом, необхідно пробуджувати прагнення, домагатись того, щоб дитина сама зробила те, що їй дороге. Взагалі один з „секретів” утвердження святинь у дитячому серці полягає в тому, щоб дитина робила те, що потрібно вихователеві, не тоді, коли вихователь „стоїть над душею”, а коли його немає. Єдиним вартовим душі людської є власна совість.

Якщо у вас вистачить внутрішньої духовної сили одухотворити дитину благородними прагненнями, вона сама влітку поливатиме деревця, берегтиме їх від шкідників. Перший цвіт на яблуньці – це вже велика радість для дитини, це разом з тим і велика внутрішня спонукальна сила, яка закликає її до творення добра. Перша зав’язь плодів – радість ще більша. Жде – не діждеться син або дочка, поки дозріють яблука. А дозріли – це свято. Зриває дитина яблука, кладе на тарілку, підносить матері... Саме в тому, що створюючи радість для батьків, дитина сама знаходить радість, народжується і міцніє благородне почуття любові до рідної матері, до сім’ї. Облагороджується дитяче серце, стає чутливим до материнських турбот і тривог. Дитина, яка принесла матері гроно винограду з куща, посадженого власними руками, ніколи не буде байдужою, ніколи не забуде рідної матері.

Праця дитини для матері мусить бути пройнята світлими, життєрадісними почуттями. В першу неділю зимових канікул у нас у школі традиційне Свято Матері. Кожний учень готує подарунок мамі, бабусі. Найкращим подарунком є квіти, вирощені в теплиці або в куточку живої природи. Багато сил докладають діти, щоб серед зими зацвіли хризантеми, пролісок, гілочка вишні. І чим більше сил вклала дитина в цю працю на радість матері, тим дорожчою, ріднішою стає для неї сама мати.

Павлиська середня школа на Кіровоградщині

http://www.library.edu-ua.net/id/464/