Каталог статей

Батьківські збори №7. Виховання чуйності і доброти

Збори-лекцiя

1. Дитинство — природна школа доброти.

2. Роль сiм’ї у вихованнi в дiтей почуття чуйності і доброти.

3. Типові помилки батькiв.

4. Джерела доброти.

Є, шановнi батьки, давня українська легенда.

Був у матерi єдиний син. Одружився вiн з дiвчиною небаченої краси, привiв її у рiдний дiм. Незлюбила невiстка свекрухи, сказала чоловiковi: "Нехай не заходить мати в кiмнати, посели її в сiнях”. Поселив син матiр у сiнях. Боялася мати показатися злiй невiстцi на очi. Як тiльки йшла невiстка через сіни, мати ховалася пiд лiжко.

Та й цього невiстцi було мало. Каже вона чоловiковi: "Щоб i духом матерi не пахло в домi! Пересели її в сарай”. Переселив син матiр у сарай. Тiльки вночi виходила вона iз свого притулку.

Вiдпочивала одного разу молода красуня пiд яблунею й побачила, як мати вийшла з сараю. Розлютилася дружина, прибiгла до чоловiка: "Якщо хочеш, щоб я жила з тобою, убий матiр, вийми з її грудей серце i принеси менi”.

Не здригнувся син, заворожила його небачена краса дружини. Каже вiн матерi: "Ходiмо, мамо, покупаємося в рiчцi. Йдуть до рiчки берегом. Спiткнулася мати об камiнь. Розсердився син: "Що ти, мамо, спотикаєшся? Чому пiд ноги не дивишся? Так ми до вечора ітимемо”.

Прийшли, роздяглися, покупалися. Син убив матiр, вийняв з грудей серце, поклав на листок, несе. Трiпоче маленьке материнське серце. Спiткнувся син об камiнь, упав, ударився колiном. Упало гаряче серце на гостру скелю, закривавилось, стрепенулося i прошепотiло: "Мiй рiдний, чи не боляче ти вдарився?”

Заридав син, схопив материнське серце, вернувся до рiчки‚ уклав серце в розтерзанi груди, облив гарячими слiзьми. Зрозумiв вiн, що нiхто i нiколи не любив його так палко, вiддано i безкорисливо, як рiдна мати.

І такою величезною i невичерпною була любов материнська, таким глибоким i всесильним було бажання материнського серця бачити сина радiсним i безтурботним, що ожило серце, закрилися розтерзанi груди, встала мати й пригорнула кучеряву голову сина до грудей. Не мiг пiсля цього син повернутися до дружини-красунi, осоружною стала вона йому. Не повернулася додому i мати. Пiшли вони вдвох степами i долинами, вийшли на широкий простiр i стали двома високими могилами.

Таку легенду, шановнi батьки, створила народна мудрiсть. І не даремно.

Синiвська вдячнiсть... Скiльки гiрких дум i скорботних хвилин переживають материнське i батькiвське серця, почуваючи, що син або дочка байдужi, безсердечнi, що вони забули про все добре, зроблене для них матір’ю i батьком. I немає бiльшої радостi для людини, яка почуває наближення присмерку свого життя, нiж радiсть, джерело якої - любов i вдячнiсть дiтей…

Про необхiднiсть виховання в дiтей з малих рокiв почуття доброти переконливо писав у своїх творах В.О.Сухомлинський. У статтi "Народження добра” він пiдкреслював, що дитинство для дитини є природною школою сердечностi. Це одне з найскладнiших i найтонших виховних завдань сiм’ї і школи. Ми покликанi облагородити серце маленького громадянина, одухотворити його поривання i бажання вищою людською красою - чуйнiстю, спiвчутливiстю. З перших днiв свiдомого життя людини треба пам’ятати, що вона стане не тiлькi творцем матерiальних і духовних цiнностей, а й сином старих батькiв, чоловiком, батьком.

Помиляються тi батьки, які думають, що доброта i чуйнiсть - природженi почуття. Нi, це не так. Дитину потрiбно вчити робити добро.