Каталог статей
| Головна » Статті » Вчитель вчителю » Вчитель студенту | [ Додати статтю ] |
Традиції
Традиції "Звичаї нашого народу - це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а й в його історичному минулому”. Вони вироблені віками і віддзеркалюють тисячолітній досвід народу, його світовідчуття, взаємини з іншими людьми. Звичаї нововодолажчан обіймають усі ділянки їх життя, об'єднуючи їх, як частку, у великий український народ. Мені випало щастя жити на землі Нововодолазькій. Тут жили ще наші прадіди, які звалися господарями чистої води (у перекладі з тюрської мови гідронім "Адалага” = "адал” - чистий + "ага” - господар). Тут корінь роду, що сягає сивої давнини, одвічних мудрих традицій, які ми сьогодні відроджуємо, які споконвіку формували в людині добрі почуття, працьовиту вдачу, чутливу до краси душу. Невід'ємною частиною культури наших пращурів була народна родинна педагогіка. Скарбниця народної педагогіки нововодолажчан містить перевірені віками національні виховні традиції, культурно-освітні цінності. Саме мудрість народної педагогіки викликає у сучасної молоді почуття захоплення і поваги. Я переконалася, що саме в родинному вихованні закладаються основи людяності, корінь духовності, фундамент особистості. Упродовж віків народна педагогіка нововодолажчан має свій досвід, зберігалася і передавалася майбутнім поколінням. Разом з фольклорно-етнографічним колективом "Вербиченька” Нововодолазького Будинку дитячої та юнацької творчості (керівник Коваль О.В.) я зацікавилася народною педагогікою нововодолажчан. Під час експедицій я дізналася багато цікавого й корисного про віковічні надбання народної педагогіки, до якої належить рідна мова, усна народна творчість, види народного мистецтва, національні традиції, звичаї, обряди, народні ігри, іграшки, сімейно-побутова культура. Про мої знахідки йтиме мова в даній роботі. У наш час вивчення народної педагогіки стає основою, важливим засобом формування особистості з дитинства. Педагогіка народу формує етнічну самовідданість, зацікавленість в її відродженні, повагу до національно-культурних традицій народу. Народні підходи у виховній роботі звільняють від абстрактності і надуманості, дозволяють створити природне виховне середовище. Народна педагогіка дає змогу глибше усвідомити зв’язки з історією своєї місцевості, нерозривну єдність з попередніми поколіннями, їх духовним світом, глибше пізнати свій народ, його традиції, вірування в самого себе, як часточку великого народу. Воропай О. Звичаї нашого народу. К.: Оберіг. 1993, с.5. Українська етнопедагогіка виросла з виховних традицій слов'янського світу; її генетичну основу становить народна педагогіка Київської Русі. Своїм корінням вона сягає сивої давнини - дородового суспільства, в якому формувалися традиції громадського виховання і особливої ролі літніх людей у ньому; материнського роду, де на перший план у вихованні виступає жінка - мати; патріархального ладу, коли в вихованні посилюється роль чоловіка; періоду класового розшарування і закріплення головних виховних функцій за сім'єю. Усі ці моменти розвитку єтнопедагогіки знайшли своє відображення в традиційних формах і засобах, а також у вітчизняній педагогічній термінології. 1.2. Народність виховання в історії педагогічної думки України Кожному етапу розвитку людського суспільства притаманна передача набутого позитивного досвіду поколінням прийдешнім, без чого немислимий поступ народу, саме його існування. Аналізуючи різноманітні підходи до виховання молодого покоління, можна виділити те спільне, що притаманне кожному з них: виховні зусилля тільки тоді матимуть вплив на формування особистості, коли базуватимуться на міцному національному підґрунті. Тому так важливо не втратити той багатовіковий досвід народного генія, що втілений у здобутках народної педагогіки та педагогічних поглядах видатних синів України. Визначний український філософ - гуманіст, просвітитель Г.С. Сковорода більшу частину свого життя був народним учителем, який надавав виняткового значення в правильному вихованні. Свої знання народних звичаїв виховання Г.С. Сковорода використовував у трактатах і поетичних творах. У його поглядах на освіту яскраво відбилась ідея народності, що має пронизувати увесь процес навчання і виховання. Ґрунтуючись на народних поглядах щодо виховання особистості, він з великою повагою ставився до дітей, розвивав у них природні нахили, не пригнічував їхньої волі, виховував любов до Вітчизни, до народу, працелюбність, чесність, вдячність батькам і вчителям, зневагу до матеріальних благ і спокус. Використовував у роботі з дітьми народні пісні, казки, прислів’я, байки, ігри, добре розуміючи їхнє виховне значення. Педагогічні погляди Сковороди знайшли яскраве втілення у творах "Благодатний Еродій” та "Убогий жайворонок”. Видатний вітчизняний педагог К.Д. Ушинський перший висунув і обґрунтував важливе положення педагогічної теорії - вимогу народності виховання, ввів у науковий обіг термін "народна педагогіка”. Він доводив, що виховання не може бути ізольованим від історичного життя народу, прагнув зробити таку систему освіти, в якій би віддзеркалювався самий дух народів, його яскрава неповторність, особливості національної культури. Він вважав, що користування педагогічною досвідченістю іншого народу не завдасть шкоди тільки за умови, якщо в дитині міцно закладені національні основи, якщо вона перейнялась духом свого народу. Інакше вона виросте у штучно створеній атмосфері, залишаючись чужою серед життя народу. Павлюк С.П. Укр.. народознавство. - Л.: Фенікс, 1994. У 1857 р. вийшов перший в Україні підручник з народної педагогіки О.В. Духновича, в якому розвинуті передові надбання народної педагогіки. Великим знавцем народної творчості та етнопедагогіки був Т.Г. Шевченко. Він прагнув застосовувати елементи народної педагогіки у вихованні дітей. Його "Буквар южноруський”, що виданий у 1860 р. для недільних шкіл, відзначається різноманітністю, вагоме місце в ньому відведено фольклору. Ів. Як. Франко вважав головною метою народознавства, зокрема українознавства, не тільки глибоке вивчення, аналіз, систематизацію знань про українців, як етнос, а й піднесення національної гідності, свідомості, духовності на рівень найрозвинутіших народів світу. Питання народності виховання розроблялось відомими українськими просвітителями М. Костомаровим, П. Кулішем, М. Драгомановим, М. Грушевським, С. Русовою, І. Огієнком. За переконанням Ів. Огієнка, найголовнішим обов’язком батьків як перших вихователів дитини, є саме національне виховання в любові та пошані до рідної землі, домівки, батьків і близьких, щоб дитина увібрала в себе той духовний потенціал дорогоцінної скарбниці рідного народу, що дасть їй сили переборювати труднощі, з якими зустрінеться у своєму житті. Ідея виховання любові до рідного краю протягом всієї педагогічної спадщини В.О. Сухомлинського. У роки тоталітаризму він перший почав відроджувати і розбудовувати національну систему виховання. Основу його педагогічної спадщини складають терміни народної творчості: казки, пісні, думи, прислів’я, приказки, легенди, що він називав вічним і невичерпним джерелом народної мудрості, головною підваленою національного виховання. Сухомлинський глибоко про аргументував концепцію виховання особистості на основі культурно-історичних традицій рідного народу. Вважаючи, що дитина найкраще засвоює матеріал, коли емоційно його переживає, Сухомлинський розробив методику уроків мислення на лоні природи, що стало великим надбанням педагогіки народознавства. Для розкриття теми великим посібником для мене були "Основи національного виховання” (ред. Кузь В.Г.), книга Супруненко В. "Народини”, практикум з педагогіки під редакцією Дубасенюка О.А. Розділ II Народна педагогіка нововодолажчан - частина неоціненного скарбу педагогічної мудрості 2.1. Демократичність народної педагогіки Народна педагогіка своїм корінням сягає в глибину віків. Дослідники відзначають землеробське спрямування українців, котре збагачуючись і розвиваючись, витворило оригінальне світосприймання українського народу, що складає основу його культури. У родинних святах і обрядах (родини, хрестини, пострижини, весілля, похорон), у повір’ях і прикметах, народній магії та медицині віддзеркалюється усе життя нововодолажчан. У народних традиціях, святах, іграх, декоративно-прикладному мистецтві, піснях, переказах, легендах, обрядовій поезії, прислів’ях - неоціненний скарб педагогічної мудрості мого народу, згусток віками накопичуваного досвіду виховання особистості, що підростає. Педагогіка, створена народом, відзначається своєю демократичністю, що зумовлено багатьма чинниками, серед яких: традиційна майнова рівноправність дітей в родині, бо кожен мав свою частку спадщини; сім’ї в Україні відзначалися міцністю, дитина була свідком шанобливого ставлення з боку батьків до старшого покоління та між собою; великий вплив громадської думки та церкви, які стежили за рівноправ’ям і відповідно карали порушення норм співжиття. Всі ці чинники демократичності, звичайно ж, притаманні і нововодолажчанам. 2.2. Сім’я - святиня Наші предки славили силу і міць, велич і красу своєї родини, оспівували її високі моральні якості в піснях, прислів’ях, приказках: "Свого роду не цурайся”, "Нема краще в світі, як рідня”, "Від родини йде життя людини”, "Без сім’ї нема щастя на землі”. Нововодолажчани розглядали сім’ю, як святиню, а виховання дітей, як святий обов’язок батьків. Нашими предками дуже високо підносився союз чоловіка і жінки, а також виховання ними дітей. Шлюб між молодою дівчиною і парубком укладався з метою створення родини і вважалося, що без дітей немає і родини в повному значенні. Водолажчани розцінювали появу дітей, як великий дар Божий. Ідеальна гармонія повної сім'ї, як найкращий вияв Божої благодаті та довершеності природи відображена в піснях, щедрівках: Ясен місяць - пан господар, Красне сонце - жона його. Дубасенко О.А. Практикум з педагогіки. К. - 1996, с.406-407. Дрібні зірки - то їх дітки. Дітей наші предки порівнювали з квітами: "Діти - наші квіти”, з росою Божою: "Діти - то Божа роса”. На Нововодолажчині схвально ставилися до багатодітності. Переривання вагітності вважалося гріхом, а безплідність як нещастя і кара Божа. На вагітну жінку завжди дивились з повагою, її вшановували. До нашого часу існує багато повір'їв, пов’язаних з поклонінням жінці, яка готується стати матір'ю. Ось деякі з них, записані від старожительок селища Борисенко М.М. (1900 р. н.), Коваль П.Д. (1906 р. н.), Чалиш Л.Т. (1932 р. н.) Майбутній матері не можна ні в чому відмовляти; не можна говорити неправду; не можна гніватися, сваритися, брати чуже, бо все це передається дитині; заборонялося під час ходи щось жувати, гризти, бо дитя буде ненажерою, завжди кричатиме; не можна бити ногою тварини, бо дитя буде волосатим, як у моху; не можна шити, вишивати, плести у свята та у неділю, щоб дитя не обкрутилося пуповиною. 2.3. Традиції сімейного виховання Століттями складалися традиції сімейного виховання, вироблялися основні його принципи, серед яких народна педагогіка головну роль відводила трудовому вихованню, як першооснові життя суспільства. ("У праці - краса людини”). У народі застерігали: неробство веде до нещастя. Потреба і уміння працювати - це те найкраще і найцінніше, що можуть залишити батьки своїм дітям. Згадаємо, що на педагогічні погляди Г.С. Сковороди дуже впливала народна мудрість, зокрема стосовно "сродности” у вихованні у чесній праці як джерело радості. І це було в ті часи, коли людська праця розглядалася як кара за гріхи. Трудове виховання становить основу народної педагогіки. ("Без труда немає плода”). Навіть народження дитини народною свідомістю сприймалося як прихід на світ нового трудівника чи трудівниці. Тому найперші магічні дії, коли дитина побачила світ, були спрямовані на те, щоб прищепити їй працелюбність. Зав’язуючи пуповину хлопцеві, баба-повитуха бажала, щоб той "книжку читав і дрова рубав”, а дівчинці - "аби хліб жала, на сорочку пряла”. Старожителька Нової Водолаги Борисенко М.М. (1900 р. н.) розповідала, що пупок з ниткою ховали до скрині чи за ікону. Через сім років давали дитині, щоб та розв’язала його. "Як розв'яже, то ум розв'яже”. Традиція зберігання та розв’язування пупка зберігається і в наш час в деяких родинах. Так, керівник "Вербиченьки” Коваль О.В. пам’ятає, як їй давали розв’язувати пуп в семирічному віці, перед тим, як іти до школи. При цьому примовляли: "Розв’яжи щастя, і здоров’я, і вік довгий, і розум добрий”. У родинах довго зберігали першу одежину в яку одягали новонародженого, так звану льолю. Її для дитини шили із старого одягу матері чи бабусі. Пам’ятає свою першу льолю, пошиту із бабусиного рукава. Коваль О.В. (1951 р. н.). За народним світоглядом дитина від дня її народження - невід'ємна від природи, її матеріальна частина. Надзвичайно важливим моментом в житті новонародженого вважалося перше купання. Купали малу дитину щодня, окрім того дня тижня, в який вона народилася. Для купелю робили нові дерев'яні ночви. Борисенко М.М. розповідала, щоб забезпечити дитині щасливу долю, у купіль клали предмети, освячені в церкві: вода, зілля, мед, молоко, обов’язково доливали свяченої йорданської води, яку називали "живою водою”, примовляли: - Ллю святу йорданську воду на твоє щастя, на твою вроду. Щоб дитина не була сутулою, щоб перевірити, чи немає вивиху, чи перелому, її перед тим, як виймати з купелі, "міряли”: зводили докупи лікоть лівої ручки і колінце правої ніжки і навпаки. Витягуючи дитинку з купелі, мати тричі злизувала язиком спинку немовляті згори вниз і тричі спльовувала у ночовки. (Коваль П.Д., 1906 р. н., с. Вільхуватка). Воду з купелі виливали там, де люди не ходять, або під плодюче дерево, щоб злі люди не походили по долі дитини. Після купання мати годувала малюка і туго сповивала його на сон. З перших днів дитину привчають до здорового способу життя, використовуючи оздоровчі сили природи: сонця, води, повітря, поклавши в основу виховання її фізичне здоров’я, як передумови розвитку розуму і почуттів. Воровик В.А. (1925 р. н.) пригадує, як ніхто не вбачав чогось незвичайного, коли хтось із дітей в його сім’ї босоніж взимку збігав у клуню по дрова, або навіть через вулицю до діда бігали теж босими, бо були одні чоботи на всіх. І хоча були злидні, і в сучасних умовах життя це трудно зрозуміти, а з цього висновок: загартовані діти були змалечку. Влітку при будь-якій погоді діти бігали босоніж, отримуючи силу та енергію від землі. Рогова К.А. (1919 р. н.) до цього часу не кидає звички ходити влітку босоніж: "Земля здоров’я дає”, - каже вона. 2.4. Колискова пісня - світ добра, краси і справедливості Необхідність раннього виховання завжди підкреслювала народна педагогіка. З колискового віку дитині прищеплювали любов до пісні, до уснопоетичної творчості, адже в них відбито постійні прагнення народу до всього кращого. До того ж народна творчість, досить гарно поєднуючись з дитячою психологією, з дитячим світом, вчить мріяти, оптимістично сприймати дійсність, бачити добро і зло, естетично виховує, дає повні знання. Свої морально-етичні норми народ створював та вдосконалював протягом багатьох століть, але завжди головним в них були повага та любов до вільної праці, ствердження ідеалів добра та краси, знання свого родоводу, високої риси громадянства. Разом з тим нещадно засуджувалися негативні якості людей. Головними виховними засобами було виховання у сім'ї (поведінка, вчинки батьків, мова, праця), а також фольклор, народні звичаї, вірування, мистецтво, ремесла та промисли тощо. Незважаючи на всі перешкоди, український народ утворив своє власне життя і свою власну велику культуру. Головною ознакою українського народу як етносу є його мова. За словами К.Д. Ушинського "Не умовних звуків тільки вчиться дитина, вивчаючи рідну мову, а п’є духовне життя їх силу з рідної груді, рідного слова”1. Мова народу, як найповніше відображення його духовного життя, краще, ніж будь-хто, розповість дитині і про красу рідної природи, і про характер людей, що її оточують, про історію та культуру рідного народу, про ті нетлінні цінності, що складають його духовне багатство. Мати і дитина - це найпрекрасніший образ із загальнолюдської скарбниці духовності. Т.Г. Шевченко писав: "Нічого кращого немає, як тая мати молодая з своїм дитяточком малим”. Чуттєвий зв’язок, що з дня народження існує між матір’ю і дитиною, відбито у зворушливо щирих колисанках. Всю любов, ніжність, бажання бачити своє дитя щасливим, розумним, здоровим, гарним мати вкладає у невибагливі рядки і просту мелодію. Ці пісні про котика - муркотика, голубів, що на крилах приносять сон-дрімоту, є першими уроками, що у доступній формі знайомлять дитину з побутовими речами і моральними цінностями, заохочуючи до порядку, справедливості, доброти. З колисковою піснею мами дитина вперше пізнає світ, знайомиться з материнською мовою. Колискова пісня зігріває, зачаровує. У ній вся материнська любов, світ добра, краси і справедливості. Ой люлечки - люлі, Налетіли гулі, Цитьте, гулі, не гудіть, Ганнуся спить, не збудіть. А-а-а-а (Чалиш Л.Т. 1932 р. н., с. Рябухіно) У більшості колискових, записаних в Нововодолазькому районі мати заколисує дитину начебто не сама, а з сім'єю, родичами. Увесь рід стоїть за плечима матері. Він захищає, оберігає і матір і дитину. Тваринний світ не відокремлюється від життя людини, а теж допомагає колисати дитя, як, наприклад у колисковій, яку наспівала Борисенко М.М. (1900 р. н., Н.Водолага). Пішла киця по водицю Та й упала у криницю, Пішов котик рятувати, За вушечка витягати. Витяг кицю за вуші, Посадив кицю на суші. Дивись, кицю, весело Та поїдем на село. Та виорем нивку, Посіємо материнку. Материнка не вродила, А вродив же лопушок, Пошиєм киці кожушок. А з киці іскинем, Ушинський К.Д. Рідна школа.: Вибрані педагогічні твори. т.I. - К.: Рад. школа., 1983, с.124. На Колю надінем. У цій колисковій відтворено трудовий процес, у якому бере участь вся родина, цей процес сприяє засинанню дитини. У колискових "про котів” також знаходимо відбиток родинної свідомості. Ой ти котку, котку, Не лізь на колодку, Розіб’єш головку. І буде боліти, Нічім завертіти. І підем до лавки, І купим китайки. Ще й ниточку шовку, Зав’яжем головку, Щоб не боліла І не свербіла. (Анушкіна Л.П., 1919 р. н., Н.Водолага). Добре коли котів декілька. Чим більше осіб допомагатимуть колисати дитину, тим швидше засне. Коти сірі, коти білі, Коти волохаті. Не ходіть по хаті, Не будіть дитяти, Бо воно маленьке, Спатусі раденьке. (Чалиш Л.Т., 1932 р. н., с.Рябухіно). Нововодолажчанам, носіям традиційної культури не властиве усвідомлення індивідуального буття. Дитина у колискових не відокремлена від роду. Допомагають ростити дитя інші члени родини. Ось в колисковій в цій ролі - старший брат: Гойди, гойди, гойдички, Шовковії вервечки, Мальовані бильця, Пішли до Кирильця. Що Кирило робить? Черевички шиє, На базар носіє, На базарі продає, Грошики торгує, Монічку купує Настусю годує. А-а-а-а (Чалиш Л.Т., 1932 р. н., с.Рябухіно). Підростаючі сини та донечки, слухаючи колискові, отримували перші уроки "добре” й "погане”, "можна” й "не можна”. А мати тим часом проходила першу педагогічну практику. Так відбувалася передача традицій. Деякі колискові мають жартівливий зміст, така творчість молодої матері дає наснагу на оптимістичне сприйняття життя. Баю, баю, баю, бай Як приїхав Бабай, Тай сів на кобилку, А Ваня на свинку, А Настя на курочку, Поїхали на вулечку. (Чалиш Л.Т., 1932 р. н., с.Рябухіно). Такі колискові при їх наспівуванні у швидкому темпі перетворюються на забавлянки. Забавлянки мають за мету пробудити, розважити малюка, супроводжувати прості гімнастичні вправи. Мати колихає, підкидає, торкається дитини. Вона фізично зближується з немовлям. 2.5. Звичаї та ритуальні дійства нововодолажчан - впливовий фактор народної педагогіки У люлечку під подушку дитині клали квіти-знахарі: чебрець, м’яту, безсмертник, любисток, материнку, хміль, полинь. Ці квіти зле з очей знімають, сон дитини оберігають. (Рогова К.А., 1919 р. н., Н.Водолага). З прадавніх часів на нововодолажчині зберігся звичай вшановувати матір новонародженого. Родичі і сусіди вітають, приносять подарунки для матері і дитини. Але, згідно з віруваннями які існують до нашого часу, маленька дитина і її мати дуже вразливі. Тому існують правила триматися на певній відстані від немовляти, не зловживати надмірною увагою, похвальбою, бо все це може погіршити здоров’я дитини та матері. З народженням дитини пов’язаний обряд церковного хрещення. Кумів запрошували з хлібом. За народним повір'ям дівчина вперше кумує лише за хлопчиком, парубок - за дівчинкою. Кум ішов на хрестини з хлібом, кума - з крижмою (шматок полотна). Куми на крижмі тримали дитину в церкві під час хрещення. Але перед тим, як вирушати до церкви, дитину клали в хаті на кожух і присутні кидали гроші, щоб дитя було здорове і багате. Коли батьки віддавали кумам дитину, то казали: "Віддаємо вам нехрещене, щоб принесли хрещене”. Після хрещення в домі новонародженого справляли хрестини. Веселилися, частувалися, дарували дитину. А ось який обряд мені вдалося записати від Пономаренко Т.М., 1913 р. н., жительки Нової Водолаги. Коли в сім’ї помирала дитина, а згодом народжувалась інша, то щоб новонароджена не захворіла і не померла, батьки обирали зустрічних кумів. Вранці батьки виходили на вулицю, щоб на дорозі зустріти перших перехожих - чоловіка і жінку. Їх просили стати хрещеними батьками дитини. Чимало повір’їв існує на Нововодолажчині, пов’язаних з доглядом малої дитини: O коли у хаті є немовля, не можна заглядати у вікна ввечері; O на заході сонця дитина не повинна спати; (Коваль П.Д., 1906 р. н., с.Вільхуватка). O не можна залишати надворі на ніч пелюшки, які не висохли; O не можна гойдати порожню колиску, бо дитина може вмерти; O після заходу сонця не можна піднімати дитину вище голови; O не варто давати "позику” з хати після заходу сонця, щоб не плакало дитя вночі. (Рогова К.А., 1919 р. н., Н.Водолага). Нам пощастило записати вірування та ритуальні дійства, які існують на Нововодолажчині з давніх-давен і по сьогоднішній день. Запис зроблено від Чалиш Л.Т. 1932 р. н.: щоб дитина була спокійна і добре спала, їй під подушку (під голівку) клали коробочку маківки, нехай вона там завжди лежить; коли дитина плаче і вигинається, то у неї болить спинка. Треба взяти рубель і качалку, покласти навхрест на куточок ночов, поставити зверху сито, в сито сипнути добру пучку попелу і тильною стороною рук просіяти попіл в купель. Після купання дитини там буде комочок шерсті (волоссячко). Дитина заспокоїться; щоб дитину не зурочили, то вранці, коли мати перепелина дитину, треба тричі язиком навхрест провести по личкові дитини і тричі мовити: "Хто мого (ім’я) зрече, той через задницю язиком переволоче. Сіль тому та лапоть, та овечого хвоста клапоть”. Після цього витерти личко дитини внутрішньою стороною материної сорочки; коли місяць підсвіте дитину, вона буде хворіти (болітиме животик, пропоносе) треба завжди, коли вкладеш дитину спати, щоб місяць не підсвітив, класти ніж під колиску лезом до вікна, з якого світить місяць; коли після купелі дитину запеленають, її треба обов’язково перехрестити, і легенько потягнути за носик, щоб він був рівненький та гарний; коли дитину розмотають, щоб вона трішечки "погуляла”, "подрикала”, треба своєю рукою провести по грудцях, животику, ніжках і промовити: "Тутсі, тусі, потягусі, нашій (ім’я) ростусі”. Кажуть, що тоді дитина росте і вона обов’язково потягається; а ось обряд перекуплення дитини, який існував у с.Княжне, записаний від Богун М.В., 1918 р. н.. Коли дитина захворіла тоді її перекупляли інші куми. Вони виривають вікно, залазять у хату і крадуть дитину. Потім заносять її у хату, дають гроші батькам за дитину. І треба, щоб ці гроші зберігались у батьків дитини. Коли дитині виповнюється рік, відбувався обряд постриження, який майже повністю збережений до нашого часу. На хрестини запрошували повитуху та хрещених батьків. На покуть клали вовною догори кожух. Садовили на нього іменинника. Кум, тричі перехрестивши малюка, вистригав йому навхрест пучок волосся. Хрещена мати завершувала процедуру. Зістрижений чуб клали на тарілку, куди гості скидали гроші: "щоб був багатий, як кожух волохатий”. На кожух клали дівчинці прядиво, гребінь (щоб пряла, ткала), хлоп'ятку - ніж, рубанок (щоб працьовитим зростав). Традиційними предметами, які раніше клали перед дитиною на кожух, було: зерно, гроші і робочий інструмент. В наш час традиція ворожіння на долю дитини збереглась, перед нею на кожух кладуть книжку, шматок хліба, олівець, чарку з водою тощо. Пострижене волосся віддавали матері, стежили, щоб воно не потрапило до пташиного гнізда. Інколи волоссячко ховали у просвердлений отвір (невеличку дірочку) у вхідних дверях. Цю дірочку затикали осиковим кілочком, бо дерево осики відгонить нечисту силу. Так батьки намагалися захистити своє дитя від хвороби, від нещастя в житті. Як дитина робила перший крок, мати швидко хапала ножа і ззаду тричі проводила між її ногами, ніби різала нитку, водночас тричі промовляючи: "Ріжу тобі пута”. Цей обряд зберігся до нашого часу. 2.6. Невичерпність народної мудрості нововодолажчан Скарбниця народної мудрості невичерпна. Веселі ритмічні потішки й кумедні забавлянки - примовки з самого малку входять у життя дитини, дають їм насолоду і втіху. Добре усвідомлюючи величезне значення перлин народної творчості для розумового розвитку і морального виховання, ми зібрали чимало дитячого фольклору від жителів Нововодолажчини. Потішки-забавлянки - це короткі пісеньки, вони поєднані зі своєрідними вправами і покликані зміцнити маленьку дитинку фізично, підтримати гарний настрій. Потішки-забавлянки знайомлять малюків з тваринами і птахами, викликають любов до матері, потяг до рідної мови. Цю потішку промовляли, плескаючи в долоньки дитини. Ой ладки, ладки, А де були? - В бабки. - А що їли? - Кашку. - А що на закуску? - Борщ та капустку. Потягушки, потягушки, На Сашу ростушки. (Борисенко М.С., 1912 р. н., Нова Водолага). Почергово загинаючи дитині пальчики промовляли: Горошок, бобошок, чечевичка, пшеничка, а старий бобище фур на горище? (Слиш К.І., 1929 р. н., с.Сосонівка). Проводячи дитині рукою по грудях, животику, ніжках, говорили: На кицю потягусі, на Олечку ростусі (Воровик В.А., 1925 р. н., Н.Водолага). Посмикуючи дитину злегка за вушка догори, промовляли: Зай, зай, вилізай і з нори догори, На лужок, у сніжок, погулять, пострибать. Холода - не біда, Бо у нім у пухкім Аж до вух гей, ух! (Воровик В.А., 1925 р. н., Н.Водолага). Чукикаючи дитинку на колінах, жартували: Чук, чук, чук, наловив дід щук. Баба наварила, Тітка їх поїла. (Татаринова Н.П., 1921 р. н., Н.Водолага). Чук, чук, бабенчук, Дівка лучче, Чим мальчук. Дівка хату підмете, Хлопець води принесе. (Либа К.П., 1904 р. н., с.Знам’янка). Ой гоп, штани хлоп! Халяви діряві. А до мене хлопці ходять Чорні, кучеряві. Гоп, гоп, гоп, гоп! (Галас М.А., 1933 р. н., с.Станичне). Повільно проводячи по руці дитинки від долоні до ліктя двома пальцями, мати промовляла: "Мишки, мишки, коротишки, не йдіть в ліс, ведмідь з'їсть, не йдіть в поле, ведмідь сколе”. Після чого лоскотали ручку дитини в лікті. (Борисенко М.М., 1900 р. н., Нова Водолага). Мати крутила до дитини головою і злегка торкалася лобика дитини, промовляючи: - баранчик, баранчик, буц, буц! (Воровик В.А., 1925 р. н., Н.Водолага). Ще жартували з дитиною: Танцювали, тупотіли, Поки пісі захотіли, Іще будем тупотіти, Поки буде капотіти. (Пархоменко Л.Д., 1927 р. н., Н.Водолага). Коли давали дітям щось ласеньке, говорили: "На, попацикуй!” В Новій Водолазі збереглась топонімічна назва одного з мікрорайонів - Пацикня, від дієслова "пацикувати” - смакувати, ласувати. Нововодолажчани пам’ятають дитячі лічилки, які вони використовували під час ігр. Дитячі лічилки Раз, два, три, чотири, Як були ми на квартирі, Чай пили, ложки били, Чашки мили, По копієчці платили. А знайшли ми п’ятачок, Та й купили сундучок. А в тім сундучку Ваня Пішов по водичку, Знайшов молодичку. Молодичка чепурна Поїхала по дрова, Зачепилася за пень Та й простояла ввесь день. (Чалиш Л.Т., 1932 р. н., с.Рябухіно). Раз, два, три, чотири, Як були ми на квартирі, Чай пили, ложки били, По три денежки платили, Сахар - махар, четвертак, Нюхав дедушка табак. Печена редька, присвятився Федька. (Воровик В.А., 1925 р. н., Н.Водолага). Рази, двази, тризи, ризи, П’яти, шости, сім барбосів, Бубна, хрест. (Воровик В.А., 1925 р. н., Н.Водолага). Ені, бені, три какені, Сукин, букин, помазені, Аз, баз, трибабас, А виходе кислий квас. (Чалиш Л.Т., 1932 р. н., с.Рябухіно). Дитячі дражнили - це жарт, який висміює негативні людські якості. Вимовляли дражнилки скандуючи, з багаторазовим повторенням: Заплач, Матвійко, дам копійку, Заплач, зареви, дам аж три. (Коваль П.Д., 1907 р. н., с.Вільхуватка). Дир, дир, диркач Загубив товкач, Хоч стій, хоч плач, Віддай товкач. (Воровик В.А., 1925 р. н., Н.Водолага). Федер - медер, кукургуз Продав батька за гарбуз, А матір - за ханьку, Купив балалайку, Балалайка грає, Федька забавляє. (Лиганенко Ф.М., 1911 р. н., Н.Водолага). А ця дражнила з'явилася пізніше, коли вже літали літаки: Єроплан, єроплан, посади мене в карман, а в кармані пусто, виросла капуста, а в капусті буряки, усі хлопці - дураки. (Чалиш Л.Т., 1932 р. н., с.Рябухіно). Коли треба було дитину за що-небудь присоромити, промовляли: А-я-я, а-я-я, пристидили коваля, ще й сорочку зняли, прочуханки дали. (Борисенко М.М., 1900 р. н., Н.Водолага). Коли дитина не хотіла їсти, говорила: "Гаряче!” - їй відповідали: "Студи, дураче, під носом вітер є”.(Борисенко М.М., 1900 р. н., Н.Водолага). Скоромовки - від слів "скоро мовити”. Діти легко переймають їх від старших і використовують в іграх. Наша перепеличка, маленька, невеличка, під полом невпідомкалася.../повтор/. Цебер меду переполуцебрилось.../повтор/. У Прокапа та Прокопихи семеро Прокопенят.../повтор/. (Воровик В.А., 1925 р. н., Н.Водолага). Заклички існують до комічних сил природи: сонця, місяця, зірок; до явищ природи; пташок, тварин. Ця закличка до пташок - галок,які кружляють на непогоду. Закликав гурт хлопців, відповідав гурт дівчат: - Галки, галки, де ваші дівки? - Шиють та прядуть! - Нехай до нас на вулицю ідуть! (Борисенко М.М., 1900 р. н., Н.Водолага). Коли діти зловлять равлика (його ласкаво називали "петриком”) промовляли до нього: Петрику, петрику, вистав рожки на три дорожки. (Чалиш Л.Т., 1932 р. н., с.Рябухіно). Зловивши жучка, якого в народі називають "сонечко”, діти промовляли, тримаючи його в розкритій долоні: Сонечко, сонечко, полети на небко, там твої дітки дадуть тобі істки. Зверталися до дощу: Не йди дощику, Там де косять А йди, дощику, Там, де просять. (Рогова К.А., 1919 р. н., Н.Водолага). Коли "нападала” людину вгикавка, треба перед тим, як випити води, сказати: Гикавка, гикавка, піди до води, кого хоч, того й напади, тільки не мене, от тобі і все. або: Гикавка, гикавка, піди до води. Кого хоч, того й напади. Хоч, корову, хоч, коня, Хоть того, хто паня (поганя). (Борисенко М.М., 1900 р. н., Н.Водолага). Загадки - це ще один скарб нашої мови, який дістався нам у спадок від наших предків: Сидить дід над кручею, Заткнув гузно онучею. (димар) (Арнатовська Г.Ф., 1932 р. н., с.Караван). Чотири чотирники, Два закопирники, А третій вертун. (корова) (Гармаш М.С., 1928 р. н., с.Караван). Між ногами - тривога, на пузі дорога. (прядка) (Гармаш М.С., 1928 р. н., с.Караван). 700 свистить, 4 лопотить. 2 слуха, 2 нюха, 2 дивиться. (кінь) Між білими березами талалай плеще. (зуби, язик) (Воровик В.А., 1925 р. н., Н.Водолага). В лісі росте, у коня колихається, у баби теліпається. (сито) (Рогова К.А., 1919 р. н., Н.Водолага). 2.7. Важливість гри у виховному процесі "Як дитина бігає і грається, так їй здоров’я усміхається”, - мовить народна мудрість. Рухатися, бігати, гратися - це значить жити. Ігри прищеплювали любов до праці, сприяли фізичному та розумовому розвитку дитини, формуванню почуття справедливості, чесності, взаємодопомоги, колективізму. Гра - важливий фактор виховного впливу. Корисність ігор, що тісно пов’язані з національними звичаями, традиціями, обрядами в тому, що дитина під час виконання певних дій відтворює вчинки певної людини в конкретних історичних умовах, набуваючи необхідного обсягу знань, норм поведінки. Ось деякі ігри, записані "Вербиченькою” на Нововодолажчині: У пилки Чотири гравці утворювали великий квадрат, ставши по кутах. Один гравець стає у середину. Ті, що стоять по кутах, намагаються влучити м’ячем в центрального гравця - "вибити його зсередини”. Якщо кутовий гравець влучає у центрального, він міняється з ним місцями. (Лисенко М.С., 1924 р. н., с.Бірки). У квочки У землі виривали ямку, котили по землі м’яч, намагалися влучити в ямку. "Не попадеш - сідай і квокчи (кво-кво), а тебе по спині б'ють м’ячем”. (Лисенко М.С., 1924 р. н., с.Бірки). У хрещика Грає 8 дітей. Стають навхрест по 2 чол., одна пара перед іншою утворюючи великий квадрат. Одна пара кричить іншій: - Дайте гречки на варенички! - Дайте цілини посіяти кавуни! Після цього пари біжать, намагаючись навхрест помінятись пара з парою. Гра продовжується. (Воровик В.А., 1925 р. н., Н.Водолага). Доганяючи товариша під час гри "У ловки”, торкалися його рукою і вигукували: Латка - битка, шовкова нитка, На тобі воші, а мені гроші, Як не даси, завтра в борщі з'їси. Ще на Нововодолажчині грали "У м'яча”, "У хованки”, "У гусей”, "У кавуни”, "У жмурка”, "У креймахи”, "У цурки”, "У довгої лози”. На пасху грали з крашанками та писанками: "навбитки”, "навкотки”. Цікаві зимові ігри та розваги записали від Воровика В.А. (1925 р. н.). По льоду каталися на рульовиках (довга дошка з трьома ковзанами). "Розкривали поли одежини, мов паруса, і летіли на рульовиках на декілька кілометрів”. З льоду робили калгани (талганки), на яких з’їжджали з гори. Ще з гори з’їжджали всі гуртом на ріженних санях. Виготовляли "крутілки”. "Як розливалася на луках вода, вставляли в землю велику коляку, яку заморожували. Викочували колесо з воза, одягали його на коляку. До колеса прив’язували велику жердину (лату), на край якої прив’язували сани, у які сідали сміливці. Дорослі хлопці крутили колесо разом із жердиною, поступово набираючи швидкість. Треба було втриматись на санях, хоча зробити це було не легко”. Це була улюблена забава Нововодолажчан. На Масляну робили "гігантські шаги”. Закопували стовп ще з осені. Вгорі на ньому - колесо з плуга, до якого прив’язували 2 або 4 вірьовки. Тримаючись за ті вірьовки, розбігались, набирали розгону і "літали по кругу, інколи відштовхуючись ногами від землі”. Весною, коли дерево "відпарюється”, з верби або з липи робили свистуни. А влітку доброю забавою були "пукалки” з бузини. Кулі (пробки) виготовляли із коріння сітняги (росте на болоті, в річці). Із стовбура бузини виймали серцевину. Вставляли туди по 2 пробки. Дули так, щоб стрельнуло. Здавна на Нововодолажчині було розвинене гончарство. З глини робили свищики: півники, соловейчики, баранці, якими бавилися діти. Кожен хлопчик умів виготовити собі з вербової гілки свищика, або сопілку. А дівчатка бавилися виготовленими власноруч або мамами чи бабусями ляльками з клаптиків тканини або з кукурудзяного качана. 2.8. "В океані рідного народу відкривай духовні острови” Доля кожної Нововодолазької родини тісно переплітається з історичною долею України, яку в народі називають "ненькою”. Хто ми? Яких батьків діти? Вічні запитання. Ми повинні знати відповідь, щоб не вирости безбатченками, без роду - племені. Василь Симоненко застережливо заповідав нам: "В океані рідного народу, відкривай духовні острови”. Історичне минуле мого народу - один із тих островів. Вивчення його має велике значення у вихованні. В народних піснях оспівується героїзм захисників вітчизни від турецько-татарських загарбників. А Водолага тричі завдавалась нападам турецько-татарських полчищ1. Ой колись ми панували, А тепер не будем. Тії слави та й козацької Повік не забудем... Наше серце та й козацьке Не боїться турків. (Воровик В.А., 1925 р. н.). Бачимо готовність пожертвувати родинним затишком і навіть життям. Атамане наш, вже час настає. Та й уже ж наше та й козачество Голови кладе. Ці пісні Володимир Арсентійович Воровик чув ще від свого діда Тихона. Взагалі, у піснях, що співають мої земляки похилого віку відбивається талановитість українського народу, висока культура. Пісні козацькі і чумацькі, ліричні та жартівливі багатоголосий доказ цього. А ще про те що нововодолажчани любили співати, свідчать записи в літописі священика Антонія Трегубова "До 100 - річчя Нововодолазького Воскресенського храму 1803 - 1903 рр..”. старожили розповідають, що ніяка праця не здійснювалася без пісні. Глину місять - співають, хату мажуть - співають, полять, жнуть, косять - співають. Тож як важливо підтримувати й нині традиційний гуртовий спів, щоб у кожній родині відродилася пісня бо "наші пісні - це тихий рай, це привабливі чари, що всім світом признано за ними”2. Основне і перше, чого вчили дітей наші предки - це любові. Дитину намагалися виховувати так, щоб вона змалку доброзичливо ставилася до оточуючих. Тільки добра людина здатна робити людей щасливими. Якщо ж дитина з початку свого життя чує лише прокльони у родині, відчуває злість, то вона наповнюється почуттям ненависті. Проявом любові та добра була пошана до батьків і старших. Виявом цього було звертання на "ви” до батьків, до бабусі та дідуся. Ніхто з молодших не мав права першим сісти за стіл. Як правило, це робив глава сім’ї, потім усі інші. Педагогіка народу пройнята духом істинної гуманності. Вона не визнає покарань, що принижують людську гідність. Адже такі покарання звільняють Волошин А.А. Історико-етнографічний нарис Нововод. -р-ну. Х., Н.Водолага, 1994. Огієнко І.І. Українська культура. - К.: Вид-во книгарні Череповського. 1918. с.5. вихованця від докорів совісті, головної рушійної сили самовиховання. Дитина не буде більше розмірковувати над негарним вчинком, над заподіяною шкодою, - в центрі її уваги буде переживання самого покарання1. Усі старожили, до яких я зверталася по даній темі, шанобливо говорили про своїх батьків: "мама казали”, "мама навчали”, "тато розповідали”, "батя працювали”, "дідусь плели кошики” і т. ін. В цьому підкреслюється особлива шана, любов до батьків, старших. Діти слухались, постійно зверталися за порадою, благословенням, виливали свою радість чи горе батькам, як нікому іншому, бо вони були найвищим і найнезаперечнішим авторитетом. Одна із Заповідей Божих говорить: "Шануй свого батька та матір свою, щоб довгі були, твої дні на землі”. Поширені у піснях звертання до матері: "матінко - голубочко”, "матінко - зірко”, "матіночко - ластівочко”. А ось звертання до батька: "батеньку - сивий голубе”, "батеньку - сонечку”. У весільній пісні знаходимо: У батечка та і на відході - 2 Посадила горіх у городі. Рости, рости та й горішеньку - 2 Батенькові та й на втішечку. (Чалиш Л.Т., 1932 р. н., с.Рябухіно) Добре коли у сім'ї лад. "Як не ладиться, то й у печі не горить”, - говорить Марія Михайлівна Борисенко (1900 р. н.). Незважаючи на всю різноманітність людського життя, сімейна атмосфера справляє найбільший вплив на ставлення характеру людини. Незалежно від своєї структури і традицій, сім’я є потужним фактором впливу на життя людини. Вчення Біблії про сім’ю концентрується навколо взаємин між чоловіком і жінкою. Біблія закладає високі норми подружнього життя: подружня вірність, взаємоповага і підтримка, моральна чистота. Християнська мораль вчила дитину бути чесною, вважаючи крадіжку і брехню за гріх. Найпереконливішим і найефективнішим аргументом при вихованні словом була формула: "То гріх”. Опитувані мною старожили (Борисенко М.М. - мати 5-х дітей, Коваль П.Д. - мати 7-х дітей, Воровик В.А. - виховувався в сім’ї з 8 дітей) говорили, що покарання застосовувалося, щоб викликати у дитини гіркоту вини й сорому за поганий вчинок, розкаювання ніколи більше не повторювати цього. Покарання здійснювалось через зауваження, осуд, докір, суворість голосу, обмеження окремих прав. Рідко використовували наказ, погрозу. Однозначно засуджували фізичне покарання дітей. Батьки молилися щоденно і вчили молитви дітей. Молитва вважалася найкращим засобом навчання дітей релігії, розвитку їх духовності і свідомості, передачі загальнокультурних надбань людства. Педагогіка народу широко використовувала надбання церковної педагогіки, яка своїми специфічними засобами впливала на виховання у дітей патріотизму, працьовитості, високих моральних якостей. Знання дітьми Євангелія було предметом гордості батьків, які бажали виховати своїх дітей на християнських засадах. Приналежність Нововодолажчан до Дубасенюк О.А. Практикум з педагогіки. - К.: 1996, с.409. християнства, до церкви підкреслюється в літописі священика Антонія Тригубова "К 100 - летию Нововодолажского Воскресенського храма 1803-1903 гг..”. "...Сердечная любовь Водолажцев к святой церкви и её богослужением и осмысленном при том пониманием её учения и уставов делают их верными сынами святой церкви Христовой”. Спільне сімейне святкування урочистостей і християнських свят мало величезний вплив на формування емоційно - психологічного клімату в сім'ї. Тут і свята літургія, і святковий одяг, і святкові страви, пісні, танці, забави, особливе місце серед яких займають колядки, щедрівки, веснянки, купальські пісні і пов’язана з ними традиційна обрядовість. На Нововодолажчині широко відзначається День пам'яті (проводи) померлих людей, загиблих воїнів. Це дуже важливий у виховному відношенні звичай народу. Це день поминання наших предків, родоначальників нашого роду. Беручи участь разом із дорослими (батьками, родичами) у вшануванні пам'яті померлих, спогадах про їхні добрі справи, героїчні вчинки, діти проймаються повагою, любов’ю до своїх предків. Важко переоцінити виховне значення вшанування пам'яті основоположників роду - бабусі і дідуся, прабабусі і прадідуся і по батьковій, і по материній лінії. Прибирання могилок, поминання своїх предків добрим тихим словом, глибока вдячність їм за добрі справи для роду і народу - все спонукає молоде покоління до глибоких філософських роздумів над проблемами життя і смерті, добра і зла, миттєвості і вічного буття. Розділ III Високоморальність народної педагогіки 3.1. Народна педагогіка у спадок від пращурів Отже, народна педагогіка - високоморальна. Вона високо підносить достоїнство людини, спонукає її розвивати свої найкращі риси. Уся виховна система спрямовувалась на вихованні людяності, високих моральних почуттів і рис, любові до вітчизни, шанобливого ставлення до людей праці, до всього свого, рідного. Через пісні, казки, прислів’я та інші засоби фольклору народ відкривав перед дитиною красу людських взаємин, прагнув одухотворити людську працю, побут, навчити жити за законами краси. У народній педагогіці Нововодолажчини дитина розглядається, як неоціненна частка природи, і її виховання підпорядковується загальним законам. Ми помітили, що в народній педагогіці найбільшу увагу приділено вихованню дитини від одного до п’яти років, якраз тоді, коли дитина найінтенсивніше росте і розвивається. У вихованні дитини брала участь вся сім’я. Перебуваючи у сімейному колі, дитина була предметом виховання і водночас суб'єктом засвоєння традиційних норм співжиття та родинних взаємин. Завдяки ознайомленню з ідеями та засобами народної педагогіки своїх прадідів фольклорно-етнографічний колектив "Вербиченька” і я в тому числі успішно оволодіваємо народною культурою, вивчаємо і впроваджуємо в життя духовні традиції та вірування нововодолажчан. На основі запису фольклорного матеріалу з народної педагогіки "Вербиченькою” проведені родинні свята "Матусина колисанка” для молодших школярів, "Обряд народженню дитини” для старшокласників, пізнавальна гра "Диво калинове - українська мова”. Вивчаючи народну педагогіку наших прадідів, ми збагачуємось природними почуттями любові до матері і батька, бабусі і дідуся, пошаною до старших, добротою, справедливістю, гідністю, честю та іншими основами народної моралі. Чим більше я ознайомлююсь з народною педагогікою моїх пращурів, тим більше переконуюсь у необхідності відродження її в наш час. Це не означає повернення назад, у минулі історичні часи. Але впровадження народної системи виховання так потрібно на сучасному етапі. Нехай вона доповниться сучасним науковим змістом, але залишиться її національний характер виховання. Нехай мудрі поради наших прабабусь стануть у пригоді молодим мамам, а над колискою лунає чарівна колискова, згадаємо веселі забавлянки та потішки, які допомагають виростати дітям здоровими, навчимо дітей грати в ті ігри, які грали наші пращури, відродимо давні сімейні традиції, а в кожному серці назавжди хай поселиться духовність і високоморальність. Вивчення в системі народної педагогіки мови, етнографії, історії, фольклору, пісенної спадщини, обрядовості, традицій запобігає історичному безпам’ятству, бездуховності, сприяє прилученню до української культури через культуру, яка дісталась нам у спадок від пращурів. Статистичні дані свідчать про поступове зниження народжуваності у Нововодолазькому районі, як і по всій Україні. І навпаки, збільшується кількість смертей серед населення. Та лише сильних і високих духом захистить Берегиня від усіх негараздів. Вірю, що на моїй землі вічно "...буде син, і буде мати, і будуть люди на землі”. | |
| Переглядів: 2791 | Рейтинг: 0.0/0 |
| Всього коментарів: 0 | |