Каталог статей

Учитель – учень: досвід і шляхи розвитку демократичного стилю стосунків

(за матеріалами досвіду Ш. Амонашвілі)

Учителю, будь сонцем, яке випромінює людське тепло, будь ґрунтом, збагаченим ферментами людських почуттів, і сій знання не тільки в пам’яті і свідомості своїх учнів, а й у душах і серцях.

               Ш. Амонашвілі

Нехай учитель поспішає до дітей,

радіє кожній зустрічі з ними, тоді

й діти поспішатимуть у школу і щиро

радітимуть кожній зустрічі зі своїм учителем.

                                                    Ш. Амонашвілі

Педагогічна діяльність досягає свого соціального призначення, коли в процесі навчання та виховання відбувається навчання взаємодії з різними людьми. І це не випадково. В умовах перебудови суспільних відносин, оновлення життєвих процесів зростають вимоги до людей: їхньої відповідальності, дисципліни, компетентності, професійності, творчої активності. Адже саме ці риси сприяють прогресивному рухові суспільства, реалізації поставлених суспільством завдань. Однак прискорений рух стане неможливим, якщо не буде сформовано і втілено в життя культуру спілкування: знання людей, уміння правильно оцінювати себе та інших, емоційно відгукуватися на їхній стан та поведінку; обирати стосовно кожного такий спосіб проводження, де якнайкраще поєднується індивідуальний підхід із ствердженням колективістських принципів моральності. Школа повинна формувати в учнів почуття любові до Батьківщини, повагу до праці, колективізм, інтернаціоналізм ; виховувати молоде покоління в дусі високої відповідальності за якість навчання, за свою поведінку, і тому передусім вона має закладати основи культури спілкування.

Комплексне розв’язання проблеми культури спілкування потребує гармонізації сімейного виховання, виховання в шкільних та позашкільних закладах, а також виховання за допомогою активного і гнучкого використання засобів масової інформації та комунікації. Центральною постаттю цієї системи є вчитель. Саме від його знань, умінь, досвіду, професійної майстерності багато в чому залежить соціалізація молодого покоління, майбутнє інтелектуального і морального розвитку нашого суспільства.

Відповідальна і творча праця вчителя – це справді гуманні й демократичні його взаємини зі своїми учнями, їхніми батьками,колегами, які слід будувати на непорушних принципах культури педагогічного спілкування :

·     виправдовувати щодня і щохвилини довіру тих, з ким маєш справу, кого навчаєш і в кого вчишся сам;

·     неухильно дотримуватися професійної етики спілкування;

·     в будь-якій ситуації координувати свої дії зі своїми колегами;

·     бути добре підготовленим до будь-якого діалогу, з будь-якою людиною з усіх питань, що належать до кола  професійної компетенції;

·     знаючи, що педагогічне спілкування потребує духовної та фізичної витривалості, постійно розвивати в собі цю рису.

Культурою педагогічного спілкування оволодівають лише працелюбні, допитливі люди, що перебувають у постійному пошуку, а тому, якщо чогось не вмієте – навчіться, а головне – невтомно вдосконалюючи форми спілкування з людьми,візьміть на озброєння декілька правил:

·     педагогічне спілкування не терпить метушні, марнослів’я; слова не повинні розходитися з діалогом;

·     педагогічне спілкування – це вимогливість до себе та інших людей у всьому, що стосується навчання та виховання характеру;

·     лаконічність, динамізм спілкування залежить від вашої внутрішньої зібраності; справах, вчинках, мові;

·     у будь-якій ситуації пам’ятати про обов’язок, чесність та порядність, а головне про святість справи, якій служиш;

·     гнів ніколи не повинен затьмарювати розум, душу; тільки безмежне терпіння, наполегливість і увага зможуть допомогти вам з честю вирішити поставлені в спілкуванні завдання;

·     завжди вміти підсвідомо оцінювати міру свого педагогічного впливу, намагатися знаходити єдино правильний вихід з буквально кожної, навіть неможливої, ситуації спілкування;

·     учитель мусить уміти визнавати і виправляти свої помилки, допущені в спілкуванні;

·     треба мати мужність, щоб переглянути свій метод, свою тактику спілкування, якщо воно не виходить або виходить погано;

·     бути відважним у спілкуванні – це означає не губитися й не ніяковіти в будь-якій атмосфері спілкування, якою б складною й непередбачуваною вона не була;

·     бути чуйним у спілкуванні – це означає вникати в переживання всіх, з ким маєш справу;

·     слід завжди тверезо оцінювати дійсність, зокрема й особисті досягнення, щоб не впасти в манію величі, не зарозумітися після кількох успішних кроків педагогічного спілкування, і невдачі, щоб, не впадаючи у відчай, зуміти подолати їх.

Магістральний напрям перебудови системи освіти, який висуває все наше життя, - гуманістична педагогіка співробітництва вчителів і дітей.

Суть педагогіки співробітництва в ланцюжку вчитель – учень полягає в тому, що її можна реалізувати лише на основі найвищого рівня культури професійного спілкування.

По-перше, ми мусимо любити дітей такими, як вони є. Потрібно однаково любити і непослуха, і слухняного, і розумного, і тугодума, і ледачого, і роботящого. А ще потрібно, щоб доброту нашої душі ми ділили порівну між своїми вихованцями, однак у тих формах, необхідних у кожному конкретному випадку. Доброта і любов до дітей мають бути не тільки внутрішнім станом душі, а й головним мотивом, стимулом нашої педагогічної діяльності, спілкування з дитиною чи з усім класом.

Доброта і любов до дітей не дозволяє нам грубо поводитися з ними, принижувати їхні самолюбство та гідність, кричати на них, залякувати їх, не помічати смутку і не радіти успіху кожного з них, не приходити до них на  допомогу без затримки, виказувати недовіру. Педагог доброї душі, котрий усім серцем любить дитину, частіше всміхається, він живе справжнім педагогічним життям і в тому знаходить своє професійне щастя.

По-друге, ми повинні розуміти дітей. Дитина маленька, але справи та турботи у неї великі. І якщо ми дійсно хочемо виростити своїх дітей справжніми людьми, то зовсім не обов’язково сповільнювати їхнє сьогоднішнє дитяче життя й примушувати з усією серйозністю думати про своє майбутнє. Розуміти дітей – значить стати на їхню позицію, цінити їхні відчуття, сприймати їх турботи і справи як серйозні і зважати на них. До цих турбот і справ потрібно ставитися не поблажливо, а з повагою, зацікавлено, по-діловому.

По-третє, нам необхідно бути оптимістами. Ми зобов’язані вірити в свою педагогіку, вірити в силу виховання. Якщо в колективі створено і підтримано здоровий морально-психологічний клімат, успіхи учнів не змусять чекати на себе.

Вихователь озброює своїх вихованців не лише знаннями. Він впливає на них і своєю поведінкою, і способом життя, своєю зовнішністю. Його інтелект і культура, справедливість і людяність, його душевні якості учні сприймають як своєрідний еталон. Можна сміливо сказати, що коли вчитель дуже авторитетний, то в деяких людей на все життя залишається вплив цього вчителя. Ось чому важливо, щоб учитель стежив за собою, щоб він почував, що його поведінка і його дії перебувають під найсильнішим контролем, під яким не перебуває жодна людина в світі.

Учитель, який нервує сам і нервує дітей, сьогодні вимагає одного, завтра іншого, а післязавтра нічого не вимагає – дезорганізовує дітей.

Наша особиста поведінка – вирішальна річ. Не думайте, що ви виховуєте дитину тільки тоді, коли з нею розмовляєте, або навчаєте її, або караєте її. Ви виховуєте її кожної миті свого життя... Як ви одягаєтесь, як розмовляєте з іншими людьми і кажете про інших людей, як ви радієте або сумуєте, як ви поводитесь з друзями і ворогами, як ви смієтеся – все це має для дитини велике значення. Найменші зміни в інтонації дитина бачить або відчуває, всі повороти вашої думки доходять до неї невидимими шляхами, яких ви не помічаєте. Наше вчительське життя не розписане ніякими сценаріями і сповнене несподіванок. Не розгубитись, не загубити себе в цих несподіванках, особливо якщо вони пов’язані зі вчинками дітей, які не вписуються в межі звичайного, це, мабуть, одне із важких випробувань, які випадають на долю вчителя.

Мабуть, жодна сфера нашої діяльності не вимагає від нас такого мистецтва володіти собою, як спілкування з дітьми. Наш талант, наша майстерність починається саме з цього мистецтва.

Інколи треба зачекати з прийняттям рішення, дати виявитися почуттю. Щоразу, коли треба поговорити з учнем про його вчинок, в якому виявилися складні, суперечливі порухи його душі, краще відкласти цю бесіду на декілька днів. Емоційність слів учителя, його звертання до розуму й серця вихованця стане ще повнішою, тому що почуття в таких випадках ніби ошляхетнює мудрість учительських суджень. Тоді судження і слова вчителя доходять до глибини серця вихованця, бо вони пережиті й насичені хвилюванням вашого серця.

Єдиний загальношкільний колектив, що становить співдружність учителів та учнів, утверджує спілкування, за якого безумовна рівність учителя й школяра, навіть найменшого, передбачає право кожного на повагу, довіру, взаємну вимогливість як неодмінну умову їх плідного співробітництва.

Таке спілкування не є самоціллю, воно – це засіб виховання, розвитку, вдосконалення особистості людини, основною характеристикою якої має стати внутрішнє відчуття свободи та особистої гідності.

Янголь Михайло Петрович,  заступник директора по навчально-виховній роботі Степанівської ЗОШ І-ІІ ступенів Драбівського району
Черкаської області