Каталог статей

В.О.Сухомлинський. Наче підмінили

Наче підмінили

Молодь України . -  1966 . - 19 січня

Я одержую багато листів  від молодих учителів. Кожен — це схвильована розповідь про трудноті нашої роботи, вболівання за те, як їх подолати. В окремих листах — розгубленість, а інколи навіть розчарування: не той обрано життєвий шлях, не треба було йти в педагогічний інститут.

У добрій половині листів — тривога про підлітків: що з ними робити? Де причини нестерпної поведінки і дівчат цього віку? Часто-густо вони бувають грубі, неслухняні, байдужі до людей, особливо до старших — батьків, дідуся, бабусі. Чим пояснити зневажливе, іронічне  ставлення до тих серйозних речей,  про які їм говорять дорослі? «До закінчення четвертого класу хлопчик був тихим, слухняним, працьовитим, старанним, добрим, а в п'ятому хтось підмінив — став різким, навіть жорстоким». (Це слова молодої вчительки з Черкаської області).

А ось лист від молодого колеги з Дніпропетровщини:

«Працюю другий рік після закінчення інституту. Викладаю історію, керівник у шостому класі. Втрачаю віру в свої сили, бо бачу непереборні труднощі. Найпекучіше, найболючіше в моїй роботі — це підлітки, і не тільки хлопчики, а й дівчатка. Ось закінчилось півріччя. Проводжу збори, розповідаю про успішність, даю поради... На збори прийшло двадцять батьків. «Ну, думаю, ось тут я про тебе скажу гостре слово, Володимире, не може бути, щоб присутність старших не вплинула». І розповідаю про моє горе — про Володимира С. недисциплінованого хлопця, з яким вже й не знаю, що діяти. Останнім часом почав значно гірше вчитися. У першій чверті з історії мав четвірку, в другій — трійку. Часто грубіянить учителям, не слухає матір...

Говорю, а сам одним оком стежу за Володимиром. Він спокійний, ні каяття чи тривоги на обличчі. Раптом бачу — відкриває підручник історії, один за одним вириває сторінки і складає під парту. В очах — зловісні вогники. Сидить Володимир на останній парті, ніхто не бачить, чим займається. Що робити? Відчуваю, то не можна зараз починати розумову про це неподобство... Спалахне хлопець, наговорить грубощів. Переводжу розмову на інше...

А перед цим з Володимиром був такий конфлікт. Щотижня в класі політінформація, яку проводять учні десятого класу. Зайшла мова про роботу механізаторів тракторної бригади одного з сусідніх колгоспів. «Без ручної праці. — говорить десятикласниця, — вирощують механізатори п'ятдесят гектарів цукрових буряків. Це справжня комуністична праця справжня творчість».

Володимир засміявся.

— Яка там комуністична...

Десятикласниця розгубилась, замовкла.

— Який же ти піонер, коли так говориш про працю людську?

— А який ви учитель? — скрикнув Володимир.   Схопився,   очі   горять.

    — Яка ж це комуністична бригада, коли в газетах пишуть: без затрати ручної праці, а жінки там копають лопатами...

Що робити з такими підлітками? Є вони в кожному класі. Мене дуже турбує оця демагогія: помітить у житті щось погане і вже репетує: де ж правда? Мабуть, багато ми підліткам даємо і мало вимагаємо з них. Хіба можна чекати від людини добра, коли вона так зухвало розмовляє? Що ви робите в подібних випадках? Порадьте...»

Підлітки... Скільки тривоги переживають матері і вчителі, вимовляючи це слово. Скільки книг написано про таємничу душу підлітка, скільки дисертацій на цю тему стоїть на бібліотечних полицях... І в усіх цих розмовах, у працях дивує дисонанс: з одного боку, всі сходяться на тому, що виховувати підлітків важко; з другого, завжди, коли мова заходить про ці труднощі, лунають заспокійливі сентенції: нічого страшного, наша радянська дійсність створює передумови правильного виховання, і не треба навіть думати про те, що підлітковий вік критичний — все це вигадки буржуазних соціологів.

А життя нагадує: яким би сприятливим не було оточення для всебічного розвитку людини, для її становлення—у вихованні підлітків є особливі труднощі. Мабуть, тобі, мій юний колего, доводилось чути бідкання навіть досвідчених педагогів: у третьому, четвертому класі — ідеальний хлопчик: спокійний, урівноважений, уважний, чуйний, здатний до високих почуттів; а в шостому класі — не впізнаєш учня: невитриманий, зухвалий, насторожено-образливий, грубий. І що впадає в око: ті почуття, які два роки тому хвилювали душу дитини, тепер ніби не доходять до неї. Якщо раніше, бувало, горе близької і навіть незнайомої людини викликало в дитини співчуття, то нині підліток може спокійно пройти повз горе.

У вчинках багатьох підлітків помічається дивна бездумність. Недавно дізнався про такий факт: в одному з великих міст нашої республіки група підлітків збиралася на подвір’ї, щоб на вогнищі, яке називали «інквізиторським», спалити... живе кошеня. А кілька років тому в невеликій сільській школі трапився подібний випадок. Винуватця, тринадцятилітнього підлітка, судово-медична експертиза визнала цілком здоровим. Ніхто з його родичів не був ні злочинцем, ні навіть людиною із поганими нахилами. Єдине, на що звертали увагу односельчани, це відлюдкуватість сім'ї, де зростав хлопець. Його батько й мати рідко зустрічалися з людьми; ніхто не пам'ятає, щоб до них хтось звернувся за допомогою. Коли сталася прикра подія, сусіди доповнили ці скупі відомості ще й тим, що батьки не звертали уваги на виховання сина, він ріс, як бур'янина...   

Ось ще подібний факт: чотирнадцятирічний підліток, катаючись на ковзанах, помітив недалеко від берега невелику ополонку. Побачивши на березі восьмирічного хлопчика, гукнув його до себе:

— Йди кататися он туди, там лід дуже хороший...

 — і показав у бік, де ополонка.

Серед підлітків значно частіше, ніж серед старших юнаків і дівчат, трапляються вчинки, в основі яких лежить жорстокість. І дивним здається ось що: ця жорстокість не переживається, не пробуджує докорів совісті навіть після того, як люди, що оточують, висловлюють обурення.

«Я вже два рази випустила своїх четвертокласників, — пише вчителька з Чернігівської області. — Навчаю третє покоління малюків. І з кожним роком переживаю все більше прикрощів: дивлюсь на 13—14-річних хлопчиків і дівчаток, колишніх вихованців, і в серце закрадається сумнів: невже все те добре, людяне, що так дбайливо закладаєш в дитячу душу, зникає назавжди? Що стається з людиною між 11 і 13—14 роками? Куди дівається все добре і де береться лихе? Я завжди привчаю своїх вихованців бути уважними, чуйними до старших. Якщо в дверях зустрічається старий, особливо дідусь, бабуся — уступи дорогу, допоможи відчинити двері. І мої діти це завжди робили. А ось чую, колишні вихованці мої в дверях кінотеатру збили з ніг сімдесятирічну бабусю».

Я вже понад тридцять років думаю над цим. Багаторічний досвід — це передусім величезний фактичний матеріал; це життєва доля сотень живих людей, це тисячі і десятки тисяч вчинків, це горе і радощі, сум і мрії про майбутнє. Багаторічний досвід дає право зробити деякі висновки про виховання підлітків.

Я десятки, сотні разів вдивлявся в очі підлітків, вчорашніх дітей, намагаючись пояснити суть дивовижного стрибка, який  відбувається в людській природі в роки отроцтва — від 10—11 до 15—16 років. Як і вчителька з Чернігівщини, я часто не впізнавав у підліткові вчорашньої дитини: і очі не ті, і голос не той, і – це найголовніше — сприймання світу інше, переживання людських пристрастей зовсім не те, що в роки дитинства. Я не раз говорив сам собі — у години вечірніх роздумів про своїх вихованців:

— Людина народжується двічі. Перший раз народжується жива істота, другий — громадянин, активна, мисляча, діюча особистість, вона бачить вже не тільки навколишній світ, а й саму себе. Перший раз людина заявляє про себе криком: ось я, турбуйтесь про мене, не забувайте мене ні на хвилину, оберігайте, сидіть, затамувавши подих, над моєю колискою... Вдруге людина заявляє про себе своїм я: не турбуйтесь про кожен мій крок, не опікайте мене, не сповивайте, не нагадуйте й словом про колишню колиску. Я самостійна істота, і не хочу, щоб мене вели за руку... Переді мною висока гора — то мета мого життя. Я бачу її, я думаю про неї, хочу досягти її, але піднятись до  тієї вершини хочу самостійно; я вже піднімаюсь, роблю перші кроки, і чим вище ступає моя нога, тим ширший виднокруг відкривається, тим більше бачу людей, тим більше люди бачать мене. Мені хочеться подивитися на себе очима людей — ой, як хочеться, але мені не хочеться, — ой, як не хочеться, щоб будь-хто, навіть найближчий, найрідніший — знав, що мені хочеться глянути на себе очима людей.

Ось що сказав би підліток, якби умів сказати те, що хвилює його і якби він хотів про це сказати — звичайно, він ніколи й ні за яких обставин не хоче сказати цього.

В. СУХОМЛИНСЬКИЙ, директор Павлиської середньої школи Кіровоградської області, член-кореспондент Академії педагогічних наук РРФСР, заслужений вчитель УРСР.