Каталог статей

Велике щастя вчителя

П'ятдесят років Радянської влади. Тридцять два роки в це  п'ятдесятиріччя віддав я праці на ниві народної освіти. Багато є благородних професій, в яких розцвітає творча особистість. Та професія вчителя особлива: це творення найдорожчого і найскладнішого в нашому житті - творення людини. Гордість педагога - його вихованці.

Багато є наукових визначень виховання, і в кожному з них зернятко істини. Та найбільш повним і вдалим було б, на мою думку, ось яке визначення: виховувати - це значить залишати себе в своїх вихованцях. Що ми залишаємо в своїх дітях, своїх вихованцях? Розум, думки, знання, почуття, переконання, життєві погляди, ідеали. Поняття про добро і зло, честь і безчестя, правдивість і неправдивість. Підсумовуючи пройдений шлях, пригадуючи сотні вихованців, вдумуючись в їх життєву долю, - відчуваєш, що ти оцінюєш сам себе, перевіряєш свій витвір, переживаєш радість і незадоволення. Знаходячи в своїх вихованцях добро і красу, які вони приносять народові, суспільству, - радієш. Помічаючи якусь негативну рису, відчуваєш незадоволення: значить, не зміг вкласти в живу душу те, що мав вкласти.

В переддень славного ювілею для мене особливо яскравим є найголовніший висновок з багаторічної праці: мій вихованець - це не щось відособлене від моєї особистості. Це часточка моєї душі, моїх переконань, моїх ідеалів, моїх поглядів. І якщо я хочу оцінити себе як вихователя, сказати собі, який я вихователь, переді мною найвірніший критерій цієї оцінки - мій вихованець. Зернятко істини, вкладене в його свідомість, дає буйні паростки знань. Від того, як я підготував грунт під оте зернятко, залежить його розумовий розвиток. Зернятко добра, вкладене в його серце, дає буйні паростки честі, людської гідності, громадянської вірності своїй Батьківщині.

Серед моральних доблестей, які ми, педагоги, творимо, бережливо формуємо в душах наших вихованців, на першому місці стоїть любов до нашої рідної Радянської Вітчизни - любов дільна, творча, самовіддана. Я бачу своє найголовніше завдання в тому, щоб дитина не тільки розуміла, а й серцем відчувала: її щасливе життя здобуто дорогою ціною, завойовано великою кров'ю.

Хочу порадити вихователям, особливо маленьких школярів: хай ваші вихованці, пізнаючи навколишній світ, пізнають передусім все те, що зв'язано з подвигами героїв, які полягли за свободу і незалежність Радянської Батьківщини. Хай у Світ Дитинства - цей чарівний палац, який ми передаємо своїм дітям і внукам, - мають доступ не тільки гра, веселощі, а й народна дума про героїчне минуле, народна турбота про наше сучасне і майбутнє.

Тільки громадянські думи і громадянські турботи роблять людину морально зрілою, дорослою. Без думок і турбот про те, що об'єднує весь наш народ в єдину, дружну сім'ю, не може бути соціальної зрілості. Я домагаюсь того, щоб думка про громадське, суспільне, всенародне стала особистою пристрастю і особистою турботою. В цьому злитті і взаємному підкоренні особистого і суспільного і полягає свідома дисципліна, свідоме виконання громадського обов'язку. В цьому й полягає самосвідомість - те, що людина заставляє себе робити так, як вимагає загальний інтерес.

Ми йдемо з маленькими дітьми в поле. Перед нами - нічим не примітний горбик. Ось тут, кажу я дітям, на цьому горбику, в тяжкому бою за звільнення радянської землі від фашистів загинули три наші воїни. Тут пролилась їхня кров. Якби не вони - не було б вашого щасливого дитинства, діти, не було б ні просторої, світлої школи, ні ласкавої материнської турботи, ні солодких снів на світанку. Були б ви рабами фашистів.

Ці слова глибоко приймають діти до свого серця, вони думають не тільки про долю Вітчизни, а й про свою власну долю. Найпотаємніші куточки дитячих сердець відгукуються ласкою і турботою. Дітям хочеться зробити щось хороше для своєї Вітчизни. Посадимо, діти, три дубки - хай це будуть три живих пам'ятники героям. Кілька років працюють юні ленінці - оберігають слабенькі вогники життя. Їх праця - постійна турбота про честь і славу Вітчизни, про пам'ять героїв. Ця турбота стає особистою справою кожного юного ленінця. Вона збуджує думку, творчу уяву дітей. Пройняті турботою про громадське, суспільне, діти складають прекрасні казки про героїв. Ось одна з казок, складених 9-річними дітьми.

ЧЕРВОНА ТРОЯНДА

Це  було в роки війни з фашистами, які напали на нашу Вітчизну. Юний піонер з прикордонного села допомагав нашим бійцям боротися з ворогом. Разом з бійцем - кулеметником вів вогонь проти фашистів. Сили були нерівні: фашистів дуже багато.

Раптом бійця вразила ворожа куля. Він впав убитий. Юний піонер ліг за кулемет.. Ось він уже веде вогонь. Не міг він перестріляти всіх, але боровся хоробро. Ворожа куля вразила юного героя в саме серце. Впав герой. Його кров залила землю. Помер юний герой за нашу Батьківщину. Прийшли селяни, поховали піонера. Там, де гаряча кров пролилася на землю, виросла червона троянда. Квітнутиме вона вічно. Бо вічно живе в пам'яті людей юний герой.

Велике це щастя для вчителя, коли його думки, почуття, переконання опановують свідомістю й серцем вихованця.

В.СУХОМЛИНСЬКИЙ, Директор Павлиської середньої школи, член-кореспондент

Академії педагогічних наук СРСР