Каталог статей

Головна » Статті » Готуємо уроки разом з дитиною! » Читання [ Додати статтю ]

В.Катаєв "Квітка-семибарвиця"

Квітка-семибарвиця

Жила дівчинка Женя. Одного разу послала її мама до магазину по бублики. Купила Женя сім бубликів: два бублики з кмином для тата, два бублики з маком для мами, два бублики з цукром для себе й один маленький рожевий бубличок для братика Павлика. Узяла Женя в’язочку бубликів і вирушила додому. Йде, роздивляється на всі боки, вивіски читає, ґав ловить. А тим часом ззаду пристав до неї незнайомий собака й усі бублики один за одним і з’їв: спершу з’їв татові з кмином, потім мамині з маком, відтак Женині з цукром. Відчула Женя, що бублики стали чомусь занадто легкі. Обернулася, та вже запізно. Мотузка теліпається порожня, а собака останнього рожевого Павликового бублика доїдає, облизується.

— Ох, шкідливий собака! — закричала Женя і кинулася його наздоганяти.

Бігла, бігла, собаки не наздогнала, а тільки сама заблукала. Бачить — місце геть незнайоме, великих будинків немає, а стоять крихітні хатинки. Злякалася Женя і заплакала. Несподівано, не знати й звідки, з’явилася бабуся:

— Дівчинко, дівчинко, чому ти плачеш? Женя все й розповіла бабусі.

Пожаліла бабуся Женю, привела її до свого саду і каже:

— Годі, не плач, я тобі допоможу. Правда, бубликів у мене немає і грошей також, але росте в моєму садочку одна квітка, називається «квітка-семибарвиця», вона все може. Ти, мені відомо, дівчинка хороша, хоч і любиш ловити ґав. Я тобі подарую квітку-семибарвицю, вона все залагодить.

По цій розмові бабуся зірвала з грядки й подала дівчинці Жені дуже гарну квіточку, схожу на ромашку. Мала вона сім прозорих пелюсток, кожна іншого кольору: жовта, червона, зелена, синя, оранжева, фіолетова та блакитна.

— Ця квіточка, — сказала бабуся, — не проста. Вона може здійснити все, чого ти забажаєш. Для цього треба тільки відірвати одну пелюстку, кинути її і промовити:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб здійснилося те і те. І воно вмить здійсниться.

Женя ввічливо подякувала бабусі, вийшла за ворота й тут лише згадала, що не знає дороги додому. Вона захотіла повернутися до садочку і попросити бабусю, аби та провела її до найближчого міліціонера, але ні садочка, ні бабусі як і не було. Що робити? Женя вже хотіла, як воно в неї водилося, заплакати, навіть носа насупила, як гармошку, але враз згадала про заповітну квітку.

— Ану ж бо, побачимо, що це за квітка-семибарвиця!

Женя, не гаючи часу, відірвала жовту пелюстку, кинула її і сказала:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби, щоб я була вдома з бубликами!

Не встигла вона й доказати цього, як тієї самої миті опинилася вдома, а в руках — в’язочка бубликів!

Женя віддала матусі бублики, а сама подумала: «Це й справді дивовижна квітка, її неодмінно треба поставити в найкращу вазочку!»

Женя була ще маленька дівчинка, тому вона вилізла на стілець і потяглася за улюбленою маминою вазочкою, що стояла на найвищій полиці. Тієї миті, як на гріх, за вікном пролітали ґави. Жені, звісно ж, умить закортіло дізнатися, скільки ж ґав — сім чи вісім? Вона роззявила рота й почала лічити, загинаючи пальці, а вазочка полетіла вниз і — дзинь! — розкололася на найдрібніші осколки.

— Ти знову щось розбила! Роззяво! — крикнула мама з кухні. — А чи не мою улюблену вазочку?

— Ні, ні, матусю, я нічого не розбила. Це тобі вчувається! — вигукнула Женя, а сама мерщій відірвала червону пелюстку, кинула її та прошепотіла:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби, щоб матусина улюблена вазочка стала цілою.

Не встигла вона промовити це, як осколки самі поповзли один до одного і зрослися.

Мама прибігла з кухні — дивиться, а її улюблена вазочка, наче нічого й не сталося, стоїть на своєму місці. Мама про всяк випадок погрозила Жені пальцем і вирядила її гуляти на вулицю.

Прийшла Женя у двір, а там хлопчики бавляться в папанінців[1]: сидять на старих дошках, а в пісок увіткнута палиця.

— Хлопчики, хлопчики, прийміть мене гратися!

— Чого захотіла! Не бачиш — це Північний полюс. Ми дівчаток на Північний полюс не беремо.

— Який же це Північний полюс, коли це лише дошки?

— Не дошки, а крижини. Іди, не заважай! У нас зараз сильне стиснення.

— Отже, не приймаєте?

— Не приймаємо. Йди!

— І не треба. Я і без вас на Північному полюсі зараз буду. Тільки не на такому, як ваш, а на справжньому. А вам — котячий хвіст!

Женя відійшла вбік, під ворота, дістала заповітну квітку-семибарвицю, відірвала синю пелюстку, кинула й сказала:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб я негайно опинилася на Північному полюсі.

Не встигла вона й доказати цього, як відразу, звідкіля він і взявся, налетів вихор, сонце зникло, опустилася страшна ніч, земля закружляла під ногами, наче дзиґа.

Женя, як була в літній сукні, з голими ногами, сама-самісінька опинилася на Північному полюсі, а мороз там сто градусів!

— Ой, матусю, замерзаю! — закричала Женя і заплакала, але сльози одразу перетворилися на бурульки й повисли на носі, як на водогінній трубі.

А тим часом з-поза крижини вийшло сім білих ведмедів і прямують до дівчинки, один від одного страшніший: перший — нервовий, другий — злий, третій — у береті, четвертий — потертий, п’ятий — пом’ятий, шостий — рябий, сьомий — самий великий.

Не тямлячи себе від страху, Женя схопила змерзлими пальчиками квітку-семибарвицю, вирвала пелюстку й закричала що було сили:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб я негайно опинилася знову на нашому дворі!

І тієї самої миті вона опинилася знов у дворі. А хлопчики дивляться на неї і сміються.

— Ну, де ж твій Північний полюс?

— Я там була.

— Ми не бачили. Доведи!

— Бачите — в мене ще висить бурулька.

— Це не бурулька, а котячий хвіст! От маєш!

Женя образилась і вирішила з хлопцями не товаришувати, а пішла до сусіднього двору гратися з дівчатами.

Прийшла — бачить, у дівчаток різні іграшки. У кого візочок, у кого м’ячик, у кого скакалка, у кого — триколісний велосипед, а в однієї — велика лялька, що може розмовляти, в ляльковому солом’яному капелюшку та в лялькових калошиках. Досадно стало Жені. Навіть очі від заздрощів пожовтіли, як у кози.

«Ну, — думає, — я вам зараз покажу, в кого іграшки!» Вийняла квітку-семибарвицю, відірвала оранжеву пелюстку, кинула й сказала:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб усі іграшки, що є на світі, були моїми!

І тієї самої миті, звідкіля вони й узялися, звідусіль посипалися до Жені іграшки.

Першими, звісно, прибігли ляльки, які кліпали очима й голосно безперестанку пищали: «тато-мама», «тато-мама». Женя спершу зраділа, але ляльок виявилося так багато, що вони одразу заполонили весь двір, провулок, дві вулиці та половину майдану. Неможливо було ступити й кроку, щоб не наступити на ляльку. Довкола, уявляєте собі, який галас можуть здійняти п’ять мільйонів ляльок, що розмовляють? А їх було не менше! І це були тільки московські ляльки. Ще ляльки з Ленінграда, Харкова, Києва, Львова й інших міст ще не встигли добігти й галасували, як папуги, по всіх дорогах. Женя навіть трохи злякалася. Але це був тільки початок. За ляльками вслід покотилися м’ячики, кульки, самокати, триколісні велосипеди, трактори, автомобілі, танки, танкетки, гармати. Скакалки повзли по землі, як вужі, плутаючись під ногами й змушуючи нервових ляльок пищати ще дужче. У повітрі літали мільйони іграшкових літаків, дирижаблів, планерів. З неба, наче тюльпани, сипалися ватяні парашутисти, звисаючи на телефонних дротах і деревах. Рух у місті зупинився. Постові міліціонери повилазили на ліхтарі й не знали, що їм робити.

— Досить, досить! — з жахом закричала Женя, хапаючись за голову. — Годі! Що ви, що ви! Мені зовсім не потрібно стільки іграшок. Я пожартувала. Я боюся...

Але не так сталося, як бажалося! Іграшки все падали й падали… Уже все місто було завалене аж до дахів іграшками.

Женя східцями — іграшки за нею. Женя на балкон — іграшки за нею. Женя на горище — іграшки за нею. Женя вискочила на дах, мерщій відірвала фіолетову пелюстку й швидко вигукнула:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб іграшки мерщій повернулися назад до магазинів.

І враз усі іграшки зникли.

Подивилася Женя на свою квітку-семибарвицю і помітила, що залишилася тільки одна пелюстка.

— От так дивина! Шість пелюсток, виявляється, витратила, й жодного задоволення. Ну, гаразд. Надалі буду розумнішою.

Пішла вона на вулицю, іде й міркує:

«Що б мені ще забажати? Звелю-но я собі, мабуть, два кіло «ведмедиків» (шоколадних цукерок). Ні, краще два кіло «прозорих» (людяників). Або ні... Краще зроблю так: забажаю півкіло «ведмедиків», півкіло «прозорих», сто грамів халви, сто грамів горіхів і ще, так тому й бути, одного рожевого бублика для Павлика. А що з того? Ну, скажімо, все це я забажаю та з’їм. І нічого не залишиться. Ні, краще собі триколісний велосипед. Хоча навіщо? Ну, покатаюсь, а потім що? Ще, чого доброго, хлопці заберуть. Може, й відлупцюють! Ні. Краще квиток до кіно або до цирку. Там все-таки весело. А може, ліпше нові сандалети? Не гірше від цирку. Хоча, щиросердно, яка користь від нових сандалетів?! Можна придумати щось краще. Головне, не слід поспішати».

Розмірковуючи таким чином, Женя раптом побачила пречудового хлопчика, що сидів на лавочці біля воріт. У нього були великі сині очі, веселі, але сумні. Хлопчик був дуже симпатичний — одразу видно, що не забіяка, і Жені захотілося з ним познайомитися. Дівчинка без страху підійшла до нього так близько, що в кожній його зіниці чітко побачила своє обличчя з двома кісками, розметаними по плечах.

— Хлопчику, хлопчику, як тебе звати?

— Вітя. А тебе як?

— Женя. Давай гратись у квача!

— Не можу. Я кульгавий.

І Женя побачила його ногу в незугарному черевику на дуже товстій підошві.

— Шкода! — сказала Женя. — Ти мені дуже сподобався, і я залюбки побігала б з тобою.

— Ти мені теж дуже подобаєшся, і я теж залюбки погрався б з тобою, але, на жаль, це неможливо. Нічого не вдієш. Це на все життя.

— Ох, які нісенітниці ти кажеш, хлопчику! — вигукнула Женя і дістала з кишені свою заповітну квітку-семибарвицю. — Дивися!

Сказавши це, дівчинка обережно відірвала останню блакитну пелюстку, на мить притулила її до очей, відтак розтисла пальці й заспівала тонесеньким голосочком, який тремтів від щастя:

— Ти лети, пелюстко-цвіт,

Через захід і на схід,

Й повернись, зробивши коло

Через полюси навколо.

І землі торкнувшись, враз

Мій тоді здійсни наказ!

Зроби так, щоб Вітя одужав!

І тієї самої миті хлопчик зістрибнув з лавки, став гратися з Женею в квача й бігав так швидко, що дівчинка не могла його наздогнати, хоча дуже старалась.

В. Катаєв



[1]Папанінці — героїчні дослідники Півночі. Ця назва походить від прізвища І.Д. Папаніна — полярного дослідника, який очо­лив експедицію на дрейфуючій крижині від Північного полюса до Гренландії.

Категорія: Читання | Додав: [ADM]Irina (07.12.2009)
Переглядів: 13168 | Рейтинг: 4.6/14
Всього коментарів: 0
Додавати коментарі можуть лише зареєстровані користувачі.
[ Реєстрація | Вхід ]
Никнейм Кащенко Ірина Петрівна (ADM[Irina]) зарегистрирован!