Каталог статей

В.О.Сухомлинський. Людина. Учитель. Солдат

Урок-реквієм

Цього року 22 вересня виповнюється 90 років із дня народження всесвітньо відомого українського педагога, науковця, патріота Василя Олександровича Сухомлинського. Усе своє життя він директорував у Павлиській школі, що на Кіровоградщині, яка носить його ім'я. Сподіваємось, що ознайомлення наших читачів із творчим доробком учителів цієї школи, які працювали ще з ювіляром, принесе не тільки користь, а й насолоду.

Мета: показати учням, що В. Сухомлинський - людина, по-справжньому закохана у свою професію, педагог за покликанням, у грізні часи Великої Вітчизняної війни став захисником Батьківщини; виховував повагу до постаті Добротворця; сприяв прагненню школярів удосконалювати себе, щоби стати справжніми громадянами України.

Обладнання: портрет В. Сухомлинського, три свічки, грамзапис пісень періоду Великої Вітчизняної війни, грамзапис «Ave Maria» Ф. Шуберта, текст висловів: «...він глибокий, мов Дніпро, високий духом, як Карпати», В. Каюков, «Людина народжується, щоби полишити слід вічний», В. Сухомлинський, «...професія у всіх одна - захисник Батьківщини», В. Сухомлинський, «Батьківщина - мати, умій її захищати» (народна мудрість).

Читець.
Ніхто не забутий,
На попіл ніхто не згорів...
Солдатські портрети
На вишитих крилах пливуть.
І доки є пам'ять людей
І живуть матері,
Доти й сини, що спіткнулись об кулі,
Живуть.

Перший ведучий. В історії людства є події, які вічно живуть у пам'яті поколінь. До числа таких ми відносимо й Велику Вітчизняну війну

Другий ведучий. Через суворі випробування, через вогонь небувалих за своїми масштабами битв пройшов наш народ до Великої Перемоги.

Учитель. Скільком захисникам не судилось повернутися до рідної хати, щоб уклонитись батьку-матері, поцілувати сина чи доньку, пригорнути до серця кохану. Вони полягли, до останнього подиху захищаючи свою Вітчизну.

Читець.
Мені привідилось, немов солдати,
Які не повернулися з боїв,
Не полягли, а залишились жити,
Перетворившись в білих журавлів.

Ансамбль виконує пісню «Журавлі» (музика Я. Френкеля, слова Р. Гамзатова).

Виходять три дівчинки зі свічками в руках.

Учитель. Запалимо свічу Пам'яті, свічу Вдячності, свічу Любові. Нехай горить їх полум'я, як болючий щем про тих солдат, які навічно стали журавлями.

Перший ведучий. Серед тих, хто став на захист рідної Вітчизни, був і Василь Олександрович Сухомлинський.

Другий ведучий. Ми знаємо його як учителя, директора школи, ученого, письменника. А ще він був солдатом, захисником рідної землі.

Читець.
Він був наставником, був другом,
був мислителем.
І вчив дітей, таких, як я і ти.
Він був письменником,
Творів скільки вийшло
у світ із-під його пера!
Він словом поспішав відкрити дітям
Незвіданий ще світ краси й добра.
Він словом підіймав бійців у бій,
в атаку!
Долаючи останню сотню метрів,
вів вперед!
В кишені збірочка відомого поета,
А за спиною плащ-палатка й кулемет.

Н. Луц, учениця 10-го класу

Перший ведучий. Коли почалась Велика Вітчизняна війна, Василь Олександрович, як і мільйони радянських людей, пішов на фронт.

Читець. Зі спогадів Василя Олександровича: «Пішов до армії через місяць після початку війни, - ніколи не думав, що через п'ять тижнів на берег Дніпра прийдуть фашисти. Я вірив, що скоро повернуся з перемогою».

Перший ведучий. Війна привела його до Москви, де він навчався на короткочасних політичних курсах при воєнно-політичній академії. Через місяць, на початку серпня, Василь Олександрович, уже ротний політрук, займав зі своєю ротою оборону на березі Дніпра, тільки не на рідній Україні, а поблизу палаючого Смоленська.

Читець.
Щодня бої, і на світанні
На схід відходили, на схід,
І міни з хижим завиванням
За нами гналися услід.
Давно в диму дніпровські кручі,
В диму копри, степи, Донецьк,
І спрагу помсти - біль пекучий -
Несли ми в глибині сердець.

Звучить пісня «Потрібна нам лиш перемога» (музика та слова Б. Окуджави).

Другий ведучий. У лютому 1942 року, у бою під Ржевом Сухомлинський був тяжко поранений.

Перший читець. Гармати ревли осатаніло й люто, від грізного гулу «бога війни» розкололось небо, ніби рушилися скелі, і тисячі уламків потрощеного каміння засипали окопи і траншеї. Короткий зимовий день знемагав у муках, розстріляний і розіп'ятий на вогненних мечах. Коли артилерійські громи почали стихати, над траншеями, повитими сивим чадом згарищ, пролунав клич: «В атаку!» І рота, немов стиснута пружину, вирвалася з окопів, ревнувши у сто горлянок войовниче надсадне «Ура!»

Другий читець. Солдати не пробігли й півсотні кроків, як їх сіконули нищівним вогнем з німецьких бліндажів. Тисячі куль прошивали зламаний стрій. Люди падали на чорний, опалений сніг, одні, рятуючись від ворожого металу, щоб за мить встати й бігти знову, інші припадали до землі, навіки віддаючи їй своє останнє тепло.

Атака ось-ось мала захлинутись. «Невже командира роти вбито?», - подумав політрук із тривогою. І тоді він звівся з чорної засипаної снігом вирви і, піднявши над головою автомат, крикнув щосили: «За мною! В атаку!!!»

І перший кинувся вперед. Він не оглядався. Він чув, як за ним гупотіла кирзовими чобітьми поріділа рота, як важко дихали бійці, долаючи ще сто метрів рідної землі, захопленої ворогом.

Перший ведучий. Поранення в боях під Ржевом було дуже важким: уражено ліве плече, один осколок пройшов недалеко від серця, майже повністю не діяла ліва рука. П'ять місяців шпиталю. Спочатку під Москвою, а потім у глибокому тилу, у м. Іжевську (Удмуртія).

Читець. Нарешті в Удмуртію прийшла весна. Сухомлинський невимовно зрадів, коли йому вперше дозволити вийти на подвір'я шпиталю. І вже не такою суворою здалась йому удмуртська весна. Як на те, день стояв теплий, сонячний, дерева шуміли по-весняному, бентежно. «Ходячі» солдати згуртувались поблизу високих беріз. Якийсь дідок-удмуртець вирішив почастувати їх березовим соком. Побачивши політрука, хлопці замахали руками: «Давай сюди!»

Налили повний кухоль чистої кришталевої рідини, яка пахла землею й корінням березовим, пробудженими бруньками, і, пригощаючи, мовили: «З першим виходом на природу вітаємо вас, товаришу політрук».

Другий ведучий. Осколки снаряда залишились у його грудях назавжди. За станом здоров'я Василь Олександрович не зміг повернутись у діючу армію. Вирок лікарів приголомшив: інвалід другої групи.

Перший читець. Червень нарешті приніс жадане тепло в лісовий удмуртський край. Усе зазеленіло, зацвіло в буйній повені. Скучивши за теплом, поранені вигрівались на сонці. Багато хто з них мріяв чим скоріше залишити шпиталь, податись на фронт, і тільки безрукі та безногі зі смутком дивились на світ: вони, на жаль, уже відвоювали своє назавжди.

Другий читець. Із хвилюванням і тривогою він ішов на перекомісію, яка мала визначити його долю. Хоч і начальник госпіталя, і хірург, який робив йому операцію, майже не залишили політруку шансів на повернення до армії, усе ж Сухомлинський сподівався. Лікарі уважно оглядали його, обмацуючи руки й ноги, перешіптувалися, занотовуючи щось у його особовій справі. Так він дійшов до голови комісії.

«Політрук Сухомлинський, - сказав той приглушеним голосом, - мушу вас розчарувати. Ось тут, у цій папці, лежить ваша заява, в якій ви просите послати вас на фронт. На жаль, ми не можемо її задовольнити. Стан вашого здоров'я не дає на це права...»

Третій читець. «Але ж я здоровий, товариші, - обвів він членів комісії благальними очима. - Руки і ноги в мене цілі». «Не зовсім», - сказав хірург і забарабанив пальцями по столу. «Тут справа складніша, - заговорив голова комісії. - Крім важких поранень і контузій у вас ще відкрилась давня хвороба легенів. Та й серце щось підкачало...» «Серце! Моє серце велить мені бути там, де мої брати і друзі, товариші. Я наполягаю послати мене на фронт». «Зараз фронт скрізь, молодий чоловіче, - не здавався колова комісії. - Ви за професією вчитель. От і виховуйте нам солдатів. Усе, політрук Сухомлинський! Не будемо більше вас затримувати. Ви людина мужня і, я певен, знайдете свої місце у строю».

Перший ведучий. Сухомлинський був призначений директором школи в селищі Ува.

Перший читець. Одержавши в райвідділі народної освіти призначення, він із хвилюванням переступив поріг школи. Знайомство з учителями було коротким. Здебільшого це були жінки й тільки два чоловіки, уже зовсім старенькі. Вони з цікавістю дивились на молодого військового в шинелі й ніяк не могли второпати, що цей солдат буде в них директором. Зате діти зустріли його захоплено. Як же, перед ними був справжній політрук, який воював із фашистами, у боях одержав важкі рани й тепер ось буде в них директором.

Другий читець. Він поселився у школі, на другому поверсі, у маленькій кімнаті. Вона йому чимось нагадувала онуфріївську... Після уроків стомлений заходив до кімнати. Страшенно нила права нога: за цілий день і не присядеш. Лівиця німіла. Випивав склянку чаю, прилягав на ліжко, заплющував очі. Але вже за півгодини зводився, сідав до столу. Треба було готуватись до педради, адже він директор і його слова ждуть учителі.

Третій читець. Вересень почався дзвоником, як і колись на далекій Україні. День видався сонячний, лагідний, здавалось, високі небеса дзвеніли блакитним кришталем, скликаючи дітей до школи. На широкому подвір'ї поміж бронзовостволих сосен зібралися школярі - хлопчики й дівчатка. Старшокласники юрмились осторонь, зосереджені й поважні. Їх було не густо. Багатьох суворе життя змусило кинути школу, податись на завод, де так були потрібні робочі руки. Подих війни відчувався й на цьому шкільному подвір'ї.

Другий ведучий. І потекли дні за днями: звичайна праця вчителя. Щодня уроки, задушевні розмови з учнями та вчителями, педради... І обов'язково щоденне слухання повідомлень із фронтів. А ще Василь Олександрович запропонував проводити концерти учнів і вчителів у шпиталі.

Читач. Сьогодні учасники художньої самодіяльності Увинської середньої школи давали у шпиталі концерт. У тісну залу набилось повно солдатів, були такі, що й на милицях придибали - одне слово, прийшли всі так звані «ходячі», щоби послухати живе слово та пісню, розвіяти тугу.

Учень читає вірш К. Сімонова «Чекай мене».

Ансамбль виконує пісню «В землянці» (музика К. Лістова, слова О. Суркова).

Другий ведучий. А душа рвалась на далеку Батьківщину, холодними зимовими ночами тужила за рідними: «Де вони? Що з ними?» Бачив у думках поневолену, але нескорену Україну, своє рідне, дороге Подніпров'я і чекав листів.

Перший ведучий. Листи, листи... Як приємно одержувати їх від друзів і добрих знайомих. От коли би сталось чудо, і він одержав листа від своїх батька й матері, від сестри Маланки, братів Івана та Сергія. Коли б озвались вони зі свого далека. Яка б то була радість!

Другий ведучий. «За Харковом воскрела і Полтава» - цей рядок Павла Тичини, почутий одного разу по радіо, бринів у душі Сухомлинського, як урочиста музика. Полтава вільна! День 23 вересня став днем її другого народження. Він слухав наказ верховного головнокомандувача й невимовно радів за місто, в якому йому були знайомі кожна вулиця та стежина. А коли передали по радіо про звільнення Кременчука, мало не танцював з радості.

Перший ведучий. Усі вчителі та й діти гаряче вітали його з цією доброю новиною. Над землею стояли теплі сонячні дні. Удмуртські ліси купались в осінньому золоті, тяглись у високому небі пташині ключі на південь, до вирію. Як йому хотілося стати птахом, пристати до журавлиної зграї!

Другий ведучий. Весною 1944 року, одразу ж після звільнення Кіровоградщини, Василь Олександрович повернувся в Онуфріївський район.

Перший ведучий. «Додому, додому!» - співало його серце, і стелилась дорога до Дніпра на зруйновану, але нескорену Україну, яка зводилася зранена, але горда у своїй нездоланності та красі.

Читець.
На росах, на водах, на всіх переходах...
Моя Україна, любима країна,
Ясні небеса в материнських очах.
З тобою розлука, гірка моя мука,
Печаль журавля без гнізда в чужині.
Моя Україно - білявко-хатино,
З твойого вікна світить сонце мені.

Другий ведучий. Над зруйнованими хатами, над печами й попелищами цвітуть вишні, яблуні та груші, наполовину всохлі від страхітливого вогню. Василь Олександрович із болем у серці дивився на спалені села, як на пожарищах і руїнах цвіли сади - одвічна невмируща краса України.

Перший ведучий. Але дивовижна жага життя вражала на кожному кроці. Україна зводилась, як неопалима купина. Воскресали з пожарищ міста, то тут, то там над спаленими хатами вився димок з якимсь дивом уцілілої печі, у білому квіті п'яніли сади.

Читець.
...Знов Україна перед нами -
Не в снах, не в мріях - наяву,
З долонь ми спраглими вустами
Пили водицю дніпрову.

Другий ведучий. Одразу ж по приїзді Сухомлинський їде в Онуфріївку, де йому запропонували посаду завідуючого районним відділом освіти, який він очолював протягом чотирьох років. Новий завідуючий часто відвідує школи. І скрізь на нього чекали вчителі, учні і, звісно, клопоти: не вистачає або й зовсім немає парт (дощенту спалили німці), підручників, книжок, зошитів.

Перший ведучий. Прагнучи безпосереднього спілкування з дітьми та зважаючи на стан здоров'я (давалися взнаки воєнні рани), Василь Олександрович просить призначити його директором однієї зі шкіл району. З 1948 року й до останньої хвилини життя він очолює Павлиську школу. «Ось тут моє місце, моя школа, моя висота», - думав Сухомлинський.

Читець.
Для нього бій під Ржевом був останнім...
Та скільки ще було отих боїв?
Тяжких, запеклих і звитяжних,
В післявоєнні мирні дні.
Були бої на освітянській ниві
За погляди, думки і просто за буття.
Відстоював в боях нові ідеї,
Звитяжний бій - усе його життя.
Н. Луц, учениця 10-го класу

Другий ведучий. Він здолав смерть під Ржевом, щоб жити. Але жити активно. Як девіз були для нього слова Ушинського: «Треба знати, який шлях обрати, і вкласти у працю всю свою душу. Ось у чому сенс життя». Він вибрав нелегку долю - учительську.

Дует учителів виконує пісню «Учительська доля» (музика М. Богданова, слова Г. Мельничук).

Перший ведучий. Він творив Добро і вірив у Добро. Він став на захист Добра в червні 41-го року. Він був Добротворцем.

Учитель. Розповісти про те, що пережив і переніс у роки війни Василь Олександрович, майже неможливо. Він дуже мало писав про цей час свого життя. Він узагалі ніколи не писав про свої труднощі і про те, як він їх переборював. Можна подумати, що все йому давалось легко і просто, усе виходило само собою. Але треба зрозуміти, що перед нами характер незвичайний.

Другий ведучий. В. Сухомлинський говорив: «Кожному з нас, чоловіків, потрібно твердо пам'ятати: у мене дві спеціальності: перша - чи то учитель, чи то агроном, інженер..., а друга у всіх одна - захисник Батьківщини». І коли було треба довести це, він довів без зайвих слів справжнім ділом.

Учитель. Людські долі... Вони в чомусь схожі між собою, у чомусь відмінні... 1942 рік. Януш Корчак - вихователь «Будинку смерті» у Варшавському гетто на пропозицію гітлерівців, які прирекли нещасних дітей на загибель у газових печах, вибрати життя без дітей чи смерть разом з дітьми, без вагань вибрав смерть. «Я не торгую совістю», - такою була його відповідь. І він разом з дітьми переступив поріг газової камери, заспокоюючи їх, до останнього турбуючись, щоб у серця малюків не увійшов жах очікування смерті.

Звучить «Ave Maria» Ф. Шуберта.

У сценарії використані матеріали книги І. Цюпи «Добротворець».

Автор: Л. Явтушенко

По матеріалам: Освіта.ua