Каталог статей
Головна » Статті » Вчитель вчителю » Загальношкільні заходи | [ Додати статтю ] |
Забуттю не підлягає
Може
- це біль наш, а може, вина, Жахливою подією в історії людської
цивілізації постає голодомор 1932-1933 років в Україні. Чому протягом чверті
століття Україна пережила три голодомори 1921-1923р.р., 1932-1933р.р.,
1946-1947 р.р.? Звідки така послідовність? Як могло статися, що аграрна
республіка, котра до жовтневого перевороту 1917 року годувала власним хлібом
народи Росії та вивозила його за кордон, тепер голодувала? Якась дивна
випадковість, а можливо й злочинна закономірність. Причиною голоду 1932-1933 років вважають його
походження штучного характеру, свідомо організований тогочасним політичним
керівництвом акт. Голодомор був спричинений насильницькою, суцільною
колективізацією, горезвісними хлібозаготівлями, людиноненависницькою політикою
розкуркулення, відвертим класовим терором тоталітарного режиму проти селян
України. Він був зумовлений широкомасштабними політичними,
соціально-економічними та антигуманістичними експериментами ВКП(б) та уряду
СРСР. Від голодомору гинули і жителі міст. Це
страшні явища канібалізму і трупоїдства, що несло сильне фізичне виснаження,
зміни у психіці людей. Щоб не затьмарити "успіхів
соціалістичного будівництва", сталінське керівництво наклало табу на цю
тему. Про це лихо не дозволялося відкрито говорити або згадувати в газетах та
інших документах. А потім заборона під грифом "цілком таємно"
перетворилася на установку. Голодомор на Україні розпочався ще в кінці
1931 року. Про це повідомляли Косіору селяни, деякі секретарі райкомів партії і
навіть Г.Петровський, який пропонував вжити заходів і допомогти Київській та
кільком іншим областям України продовольством. Та Косіор і слухати не хотів про те, що в
республіці вже лютує голод. Він жорстоко карав тих працівників, які доводили
йому, що не можуть виконати план хлібопоставок. Постановою секретаріату ЦК
ЇСП(б)У від 26 січня 1932 року було розпущено бюро Володарського райкому
партії, а секретаря райкому Руцкова - звільнено. Йому приписали опортунізм і
заборонили працювати на партійній та державній роботі. Треба віддати належне відвазі частини рядових
членів партії і комсомольців, які сміливо виступали проти антинародної політики
"вождів". Ось що писав у відкритому листі від селян
Вінницької і частини сусідніх районів Київської областей член партії П.
С.Крофан Сталіну, Калініну, Молотову: «…В нашій місцевості голод охопив усі
райони. Все селянство знялося з насиджених місць і тікає з сіл, щоб врятуватися
від голоду. В селах вдень помирає від голоду 10-20 сімей, діти подалися хто
куди..." Студент, секретар комсомольського осередку
Київського рибоводного технікуму Г.І.Ткаченко писав Косіорові: "Ви
уявляєте, що зараз діється на Білоцерківщині, Уманщині, Київщині... Людство
страшно голодує... А "начальство" виголошує красноречиво "за
темпи", "за соціалізм!" Куди ж к чорту годиться такий соціалізм,
коли людство з дня на день підперізується - в Києві скільки завгодно попід
углами сидять і плачуть - просять кусок хліба, вже поопухали з голоду. І хто
це? Колгоспники, що мають сотні трудоднів... Тепер, шановний Станіслав
Вікентійович, скажіть, хіба це шляхи до соціалізму. Це шляхи гнойні і згуботі.
Хіба так можна будувати соціалізм?... Я сам за соціалізм безперечно, але цілком
проти такого ідіотського шляху. Я просто не розумію, і коли мені хто
авторитетно доводив про те, що при Радянській владі можуть помирати на роботі з
голоду, я не повірив би, висміяв би або й зовсім нагнав би його, вважаючи
ідіотом, котрреволюціонером і як завгодно. Ну а що ми маємо зараз? Десятки й
сотні випадків, коли колгоспники виходять в поле і зникають, а через декілька
днів знаходять його аж провонявшим. І так його без жалю, наче цілком природньо,
заривають у яму і квит. А на другий день цього ж, що заривав попереднього,
находять - труп - мруть з голоду. Тепер, шановний Станіслав Вікентійович,
скажіть хіба це шляхи до соціалізму? Хіба в нас буде здорове покоління ?- Воно
хворе, кволе, безсиле, тай того залишилося 50%? " Повальний голодомор розпочався в січні 1933
року. Найбільша смертність була в березні - червні. На ці місяці припадає
найбільше випадків трупоїдства і людоїдства. У липні смертність почала спадати.
Загалом на Київщині було найбільше випадків трупоїдства. На початку березня 1933 року лише в 16
районах Київщини було зареєстровано 123 випадки людоїдства і трупоїдства. Це
говорить про те, що тут голод лютував найбільше. За підрахунками професора
С.Кульчицького, на Київську область припадає 26,8% від загальної кількості
померлих на Україні в 1933 році. Перевертун Марія Андріївна, 1927 року
народження, жителька села Шпендівка, що на Київщині згадує: - Односельчанка Буц Параска з'їла свою
дитину, а потім заманювала дітей із колгоспних ясел і рубала їх тіла. У неї
було знайдено м'ясо зарізаних чужих дітей. Померло майже все cело. Грицька
Котка напівживого вкинули в яму, а він звідти виліз і потім прожив ще двадцять
років. Тим, хто звозив мертвих та напівживих до ями на цвинтар, давали по 100
гр. хліба за кожну людину. Голодувало населення не тільки в селах, але й
у містах. Смертність тут була досить значною і перевищувала народжуваність у
декілька разів(див. таблицю №1). Але найбільші втрати понесли сільські райони. Були села, де трупи валялися на дорогах , в
погребах, хлівах по 5-10 днів. Нікому їх було ховати. Їх звозили в катати,
наспіх накривали соломою, чекаючи наступної партії. Треба мати на увазі і те, що відомості про
смертність від голоду в 1932 році ще до кінця не вивчені. Деякі дослідники
вважають, що Україна втратила 8-9 млн.чол., а той більше. Але ці цифри не
обгрунтовані документами. Свідчення № 1 Свідчення № 2 Свідчення № 3 Свідчення № 4 Свідчення № 5 Неподалік від стародавнього селища Володарка,
затишно прилаштувалося на березі Росі село Логвин. В ньому в роки голодомору
померло 523 чоловік - стільки прізвищ змогли пригадати старі жителі. Серед
згаданих прізвищ переважна більшість чоловіків і жінок, бо хто з нині сущих
може пам'ятати малих діток, яких голод косив насамперед. Це третя частина
сучасного села. Петля довкола шиї українського селянства стягувалася без жалю і
докорів сумління. Тим колгоспам, що виконали план хлібопоставок (а таких були
одиниці) доводився «зустрічний» план. Тих же, що не виконали плану, заносили на
чорну дошку. У таких селах виміталося все до зернини, і не тільки хліб, а й
інша сільськогосподарська продукція. Іншими словами, вони були приречені на
голодне вимирання. Справді жахливі наслідки другої, сталінської
соціалістичної революції на селі. Виникає питання: "Чи допомагала держава
голодуючим?" Так, допомагала. Але ця допомога була незначною і
несвоєчасною. Людей на бурякових плантаціях та інших польових роботах годували
раз на день - без хліба, баландою та гнилою тулькою. Діти і непрацездатні
допомоги не отримували. Побіжно зазначимо, що в 1931-1932 роках
Сталін викидав на експорт по демпінгових цінах по 5 млн. тонн. в основному
українського зерна, велику кількість масла і м'ясних продуктів.. Десятки тисяч
тон українського зерна він "дарував" майбутньому катові народу,
секретарю Закавказького крайкому ВКП(б) Л.Берії. Ще не розвіявся трупний сморід, ще не
виплакали сліз батьки за дітьми і навпаки, ще в опустілих хатах відчувався
запах господарів, а вже з інших республік СРСР прямували ешелони з
переселенцями. Російські селяни займали порожні хати
напівпорожніх сіл. Близько тисячі російських сімей оселилися у
Дніпропетровській області, інші - у Ворошиловградській, Запорізькій,
Полтавській, Київській. Деякі переселенці не змогли жити у хатах, де стояв
запах смерті, і поверталися назад. Залишені села, що поросли бур'яном, де
пшениця стояла незібрана з початку 1933 року, тепер зайняли росіяни. Переселенцям
видавали спеціальні харчові пайки - близько 20кг. пшениці на місяць. Україна лежала роздавлена: церкву знищено,
інтелігенцію розстріляно або заслано, її селян, що переважно складали
українську націю, виморено, або підкорено. Драконівські заходи, впроваджені
Сталіним, мабуть здавалися йому достатніми для досягнення його мети. Якщо ж
вони виявилися недостатніми, це сталося через те, що він недооцінив силу
національного почуття, яке допомагало нації витримати ці удари і вижити. У наші часи термін "геноцид" часто
вживають суто риторично. З цього приводу варто нагадати текст резолюції 00Н
"Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього", прийнятої
Генеральною Асамблеєю 00Н 9 грудня 1948 року, яка увійшла в силу 1950 році і
яку СРСР ратифікував у 1954 році. Здається немає жодного сумніву, що
звинувачення в геноциді має пряме відношення до Радянського Союзу за його дії в
Україні. Але справа, мабуть, не в тому, як саме слід формально кваліфікувати ці
події. Факт е фактом: щодо української нації вчинено нечуваний злочин. І чи то
було в підвалах, де страчували безневинних, чи у таборах примусової праці, чи в
селах, де вмирали з голоду, - це було свідоме винищення мільйонів людей, з яких
складалася українська нація. Ні
труни, ні хреста, ані тризни! Кажемо нині: село постаріло. А це ж прямий
наслідок голодомору, "матеріальний" відгомін ненароджених поколінь.
Ми з болем говоримо сьогодні про генофонд українського народу, непоправно
підірваний голодомором тридцять третього року. Що ж забрали з собою в могили ті
мільйони великомучеників голодного року? Не тільки те, що вони могли самі сотворити на
цьому світі, а й те. чого вони так і не передали нащадкам. Зяюче провалля
утворилося на місці 33 року в демографічній структурі населення України. Це
провалля невідворотньо повторювалося потім ще і ще - коли наставала пора
народжувати своїх дітей тим дітям, яких давно забрала голодна смерть, і дітям
цих ненароджених... О,
як же ти не вмерла, Україно, Прах мільйонів жертв стукає у наші серця. Їх
ніхто не осудив, а значить, і ніхто і не реабілітує. Ніхто крім нас - нащадків
і довічних боржників. Ми повинні назвати їх імена і записати до поминальної
Книги Пам'яті Тяжко повертає собі народ України духовне
здоров'я. Жадане і драматичне його очищення, радісне і гірке його воскресіння.
Надто багато позаду могил. Надто великі втрати. І тільки правда здатна зняти
наслідки шоку, заподіяного епопеєю насильницької колективізації та голоду,
розкріпачити волю людей. Тільки виповівши минулі страждання, викричавши давній
біль, крок за кроком пройшовши заново хресну путь своєї далекої і близької
історії, віднайде себе наш народ, гідний прекрасної долі. Образу
хліба вклонімося, З кожним роком відходить все більше за межу
життя тих, хто знає про цю трагедію не зі сторінок історичних книжок, а пережив
це на власній шкурі. Їх все менше. Наступним поколінням про ці роки
нагадуватимуть пам'ятники. Кажуть каміння не може говорити. А чи потрібно це,
якщо тут зрозуміла кожному ця особлива тиша... | |
Переглядів: 2037 | Рейтинг: 3.0/1 |
Всього коментарів: 0 | |