Каталог статей

Життєвий і творчий шлях Івана Франка

27 серпня 1856 року в селi Нагуєвичi, Дрогобицького повіту в Галичинi у сiм’ї вiдомого на всю округу коваля народився рудоволосий, ясноокий хлопчик. Ясьо (так звала мати сина) рiс розумною дитиною. У нього виникало безлiч запитань, з якими вiн звертавс до дорослих. А ті не завжди могли задовольнити допитливiсть хлопчика i здебiльшого вiдповiдали: «Виростеш — про все дiзнаєшся сам». Родина Франкiв жила, як на тi часи, в достатках. Рiс хлопчик роботящим, товариським. Вiн залюбки допомагав батькам по господарству, любив i розумiв пiдгiрську природу.

Мати Івася, ласкава й спiвуча, надзвичайно любила українську пiсню. Так з голосу матерi хлопчик запам’ятав багато народних пісень.

Великою мрiєю неписьменних батькiв було дати освiту своїй дитинi. У шiсть рокiв вiддають Івася до школи в сусiднє село, звiдки була родом мати, оскiльки тамтешня школа вважалася кращою, ніж у Нагуєвичах. Потiм переходить І. Франко до так званої «нормальної» школи при монастирi в Дрогобичі, а згодом — до Дрогобицької гімназії.

Вчився хлопчик легко, оскiльки вiд природи був здiбним, мав надзвичайну пам’ять. З допомогою дядька по матерi, як пише І. Франко в автобiографiчному листi, за десять днiв вiн навчився читати українською мовою. «…Шевченка... я вивчив майже всього напам‘ять (а пам‘ять у мене була така, що лекцiю історії, котру вчитель цілу годину говорив, я мiг опісля продиктувати товаришам майже слово в слово!)», — згадує письменник роки навчання. А до того був дуже ще й дуже працьовитий.

Івась рано залишився сиротою. Коли йому було девять років, помер батько. У сiм’ю прийшов вiтчим, бiдний наймит з сусiднього села. Працьовитий, добрий чоловiк, вiн доклав усiх зусиль, щоб хлопець здобув освiту. У шiстнадцять рокiв І. Франко втратив матiр, вітчим одружився вдруге.

Із спогадiв його сучасникiв постає середнiй на зріст худорлявий юнак з рудуватою кучерявою чуприною, високим чолом, ясними очима, з рiшучим виразом обличчя, з привабливою, захоплюючою манерою вести розмову. Серед ровесникiв вирiзнявся ще й тим, що все вмiв робити надзвичайно швидко: швидко писав, читав, орiєнтувався в рiзних ситуацiях.

У липнi 1877 року Іван Якович був заарештований. «У в‘язницi, — згадує письменник, — не знаю чому — ставились до мене з особливою суворiстю. Запхано мене до найгiршої камери, до злодіїв, убiйникiв та iнших звичайних злочинцiв... Протягом дев‘яти місяців, проведених у тюрмi, сидiв я переважно у великiй камерi, де перебувало вiсiмнадцять-двадцять вiсiм злочинцiв, де зимою нiколи вiкно не зачинялось i де я, слабий на груди, з бiдою добивався привiлею спати пiд вiкном... прокидався майже завжди з повним снігу волоссям на голові».

Іван Якович Франко був високо освiченою людиною. Здобувши унiверситетську освiту, письменник їде до Вiдня, де одержує ступiнь доктора фiлософiї. Вiн мрiє про посаду викладача Львiвського унiверситету, але реакцiйнi кола Галичини зробили все, щоб не допустити «полiтично ненадiйного» Франка до унiверситетської кафедри.

У галузi дитячої лiтератури письменник активно працює, починаючи з 1890 року. Вiн опублiкував збiрку казок «Коли ще звiрi говорили», написав ряд оповiдань. Найбiльш «особистим» є оповiдання «У кузнi», де змальовані картини раннього дитинства майбутнього письменника, а найулюбленiший герой — хлопчик Мирон. З ним дiти зустрiчаються в багатьох оповiданнях («Малий Мирон», «Олiвець», «Пiд оборогом»).

І. Франко любив одяг строгого кольору, нешнурованi черевики. Майже завжди носив вишивану сорочку.

Був письменник завзятим рибалкою. Друга його пристрасть — грибництво, яке часто поєднував з пiшими мандрiвками. Мрiяв купити велосипеда, але так i не купив, бо жив скромно, невибагливо, навiть убого. Вiн навiть не спромiгся придбати на смерть нової сорочки, тому ховали його в чужiй.

Похований на Личакiвському цвинтарi у Львовi.