Каталог статей

Їх славні імена в літописі Великої Вітчизняної

Спогади ветерана

Дорогі діти!

              З великим сумом та болем я згадую сьогодні страшні сторінки своєї біографії, пов’язані з Великою Вітчизняною війною.   Мені 15 років, коли почалася  війна. Наша сім’я (батько, мати, я і молодша сестра) жила у Вінницькій області в селі Кирнасівці, Тульчинського району. В той час це було велике село: 3 колгоспи, радгосп, цукровий завод, 7-річна школа.

                  22 червня 1941 року почалася війна... Вже на другий день німецькі бомбардувальники   знищили  станцію. Замість неї ми побачили глибоку яму та багато загиблих людей, понівечені тіла я. А через два тижні в село вступили німці...Три єврейські сім’ї постраждали найпершими. Їх з речами вигнали з села в Тульчин, де на той час було розташоване єврейське містечко. На цих людей вдягли спеціальну форму з нарукавниками, на яких була зображена шестикінечна зірка – знак належності до євреїв.

                 Наших батьків на той час не було вдома, вони поїхали ще на початку червня в Москву, де і застала їх війна.                       

                 Одного разу нас оточили німці, вигнали з будинків. Нам з сестрою вдалося втекти і ми 12 кілометрів пройшли пішки і повернулися в своє село. Але повертатися в свій будинок було небезпечно, тому нам довелося сховатися у знайомих на окраїні села. Тітка Настя нагодувала обідом, обігріла нас на печі.

                 Через декілька днів 2 поліцаї знайшли нас. Спочатку забрали мене з сестрою у міськвиконком, а потім пішки погнали   12 км і повернули знов у Тульчин, в школу №3, де тоді тримали всіх полонених.

                 Одного разу завели мене до начальника поліції, наказали помити підлогу. Він глянув на мене і я впізнала в ньому свого вчителя фізкультури.

                 - Не треба прибирати, - йому стало соромно.

                  Мене знов відвели в камеру. Почалися допити... Про що могла їм повідомити 15-річна дівчинка?

                 Через два дні нам наказали взяти свої речі, вишикували, оточили собаками, поліцейськими та німцями і погнали ... Куди? Для чого? Ніхто з нас про це не знав.

                 Осінь того року була холодна, дощова. До нас відносились гірше, ніж до тварин: не давали ні пити, ні їсти. Ми пили з калюж і давно забули який на смак був хліб.

                 Пригнали нас в Печору (Шпиківського району, Вінницької області) в санаторій для льотчиків, який німці перелаштували на концтабір „Мертва петля”. Тут знаходилися євреї з Тульчина, Вінниці, Немирова, Влацлова, Бельць. В кожній палаті помістили по 30-40 людей, а в мирний час  там проживало 2 військовослужбовця. На вулицю не випускали, не годували, охороняли вдень і вночі, за будь яку провину вбивали. Кожного дня помирали від голоду по 150 полонених. Пам’ятаю, як одного дня до нас в палату зайшов один молодий хірург, він благав: „Дайте 1 ложечку супу” . Через декілька днів ми дізналися, що він помер.

                  Мені періодично вдавалося тікати та просити милостиню ( буряк, картоплю, хліб, крупу). В тому селі жила одна дуже релігійна жінка, яка іноді дозволяла ночувати в своєму будинку на соломі, яку розстеляла на підлозі. Іноді, якщо ловили, страшенно били. А одного разу, коли ми з сестрою перелазили через паркан, в нас навіть стріляли і пуля пролетіла поруч. На щастя нас вона не зачепила.

                  Я бачила на свої очі, як одна  жінка з нашої палати одного разу піднялася, підійшла до щойно померлої в’язниці і відрізала їй грудь, для того щоб зварити собі суп. Після цього випадку нам почали давати хоч яку-небудь їжу: зварене лушпиння з картоплі, недоварене просо.

                  Одного дня нас почали виганяти з будинку. Всіх вишикували, почали групувати: працездатних ставили в одну шеренгу, а старих та дітей – у другу. Так нас розлучили з сестрою. Мене відправили під Немирів на кам’яні розробки, а її – на румунську територію. Умови життя стали ще гіршими. Спати доводилось в сараї на соломі, їли один раз на добу, а працювати доводилось цілий день: возили каміння на тачці. Разом з нами на роботу привозили з сусідніх сіл українців.

                    Я вірю в долю. Одного разу тягну я свою тачку і до мене підходить чоловік, питає:

                  - Скажи, дитино, звідки вас сюди пригнали? 

                  - З Кирнасівки,- відповідаю.

                   - А чия ти? ( І сам називає моїх батьків.) Я працював в вашому селі ветфельдшером, я визволю тебе звідси.

                    Довго працювати в таких умовах я не змогла – захворіла на брюшний тиф. А у німців так було заведено: якщо сьогодні не вийшов на роботу, завтра – розстріл. У нас був німецький комендант – дуже порядна людина. Мене сховали в яру під кущами – там зробили лазарет для хворих, туди він приносив медикаменти.

                   Одного разу люди нам переказали: „Вчора вас на роботі не було і сьогодні нам наказали копати для вас ями”. Перед нами постало одне питання: як врятуватися? Цієї ж ночі ми втрьох тікаємо з табору смерті. Добралися  до будинку ветфельдшера. Його жінка нам дала одяг, калоші, румунські гроші і наказала, куди треба тікати...

                           Більше десяти кілометрів нам довелося пройти до Буга. Вода в річці була холодна, а лід тонкий, нещільний. Перейти річку, здавалося, неможливо. Ми заховалися в кущах і вирішили чекати до настання ночі. Потім взялися за руки, ступили на льодину і зачаїв подих все ж таки перебралися на той берег річки. Так ми потрапили в Шпиків.

                           А в таборі в цей час лунали постріли. Фашисти вишикували всіх в’язнів і почали розстрілювати кожного п’ятого, потім знов кожного п’ятого ... З 4000 полонених живими залишилися тільки 120.

   А ми  перебралися в Печору, там дочекалися звільнення.

                        1 травня 1944 року в сільську раду прийшов лист від мами. Вона просила повідомити, де знаходяться могили її дітей... Так ми знайшли свою маму. З’ясувалось, що вона весь цей час працювала на військовому заводі в м. Нижній Тагіл. Після перемоги повернувся з фронту тато.

Зі слів вчителя російської мови та літератури, ветерана праці, учасниці бойових дій в   Великій Вітчизняній війні Шпорт Цилії Бініамінівни записала вчитель початкових класів Кащенко І.П.